Становлення абсолютної монархії у Франції

Абсолютизм  у Франції мав завершену, класичну форму. Свого часу він відіграв позитивну  роль, допоміг зміцнити вітчизняну промисловість. Високе мито на ввіз готової продукції закривало доступ на ринки Франції більш дешевих виробів з інших країн, полегшувало ввезення сировини.

За абсолютизму  король був необмеженим монархом. Він видавав і скасовував закони, сам призначав і зміщував чиновників. Централізація влади і управління особливо посилилась за Людовіка XІV. Королівський едикт 1641 р. заборонив судам, у тому числі й Паризькому парламенту, приймати до розгляду справи, що стосувались “держави, адміністрації й уряду”. Паризький парламент був позбавлений права демонстрації.

Генеральні  штати і Рада нотаблів уже не діяли. Для обговорювання особливо важливих питань король скликав державну раду.

Нагляд  за діяльністю інтендантів здійснював генерал-контролер фінансів, зберігались  бальяжі й сенешальства.

З’явились посади державних секретарів: іноземних, військових, морських справ і королівського двору. У разі відсутності короля головою державної влади обирали канцлера, який скріплював королівською печаткою акти монарха. Державні секретарі фактично виконували функції королівських міністрів.

У період абсолютної монархії остаточно оформились три  стани: духовенство, дворянство і “третій  стан”. Духовенство мало певні привілеї. Священнослужителі були звільнені  від рекрутського набору в армію, вони не платили податків, мали свій суд, свою адміністрацію, яку очолював папа римський.

Проте самостійність церкви стала  обмежуватись. Папі було заборонено роздавати  духовенству церковні володіння  у Франції, обмежувалось право кліриків апелювати до Ватикану у судових  справах, скоротились побори на користь  папської курії.

Дворянство (дрібне й середнє) становило опору монархії. Воно не платило податків і мало певні привілеї. За службу в королівській армії дворяни, як правило, одержували маєтки – лен, платню, пенсії. Їх називали дворянами шпаги. Разом з духовенством вони займали майже всі відповідальні державні та церковні пости.

До “третього стану“ належали міщани і селяни. Купці й ремісники  об’єднувались у цехи і гільдії. Третій стан ніс основну частину податкового тягаря.

2. Особливості абсолютизму  у Франції

Початок встановлення режиму абсолютизму у Франції поклала ще династія Валуа в кінці XV ст. (Людовік XII, Генріх II). Велике значення мало остаточне завершення політичного об'єднання країни за Людовіка XI (1461-1483), а його наступники намагалися скористатися наданими можливостями для встановлення повного контролю над усіма провінціями та для ліквідації автономії міст. До середини XVI ст. майже уся територія країни перебувала під владою короля. Нова династія Бурбонів (з другої пол. XVI ст.) мала уже необмежену владу. Утвердження абсолютизму супроводжувалося війнами між католиками і гугенотами, монархія зуміла використати і цю обставину-для свого зміцнення.

Остаточно сформувався абсолютизм за кардинала Ришельє, який служив у  слабовольного Людовіка XIII. Ришельє  суворо придушував виступи народних низів, розправлявся з релігійними дисидентами-гугенотами, рішуче карав непокірних магнатів. «Інтереси держави,- стверджував Ришельє,- є найвище благо... Моя перша ціль - велич короля, друга - могутність королівства».

Для вирішення поставленого завдання слід було, по-перше, поставити на місце надто незалежну феодальну верхівку (перів), по-друге, забезпечити казну максимальними податковими надходженнями, платниками яких у цю епоху виступала уже переважно буржуазія.

Для управління провінціями замість  колишніх герцогів і графів та їхніх наступників - прево і бальї були поставлені нові королівські чиновники — інтенданти поліції, юстиції і фінансів. В їхню компетенцію входило керівництво місцевою поліцією та збройними силами, а також збір податків. Інтендантів призначали з осіб немісцевого походження, як правило, незнатних. Ця посада не продавалася з торгів, як майже усі інші. В разі конфлікту інтенданта з місцевим губернатором (останній завжди походив з провінційної знаті) кардинал завжди домагався того, щоб неродовитий інтендант брав гору над чванькуватим губернатором.

Для поповнення казни був введений широкий продаж дворянських титулів. Титул, який можна було купити за гроші, втрачав своє значення; представники давніх благородних родин ніби урівнювалися з новобагатьками-парвеню.

Дворянам заборонялося битися на дуелях - формально, щоб не допустити смертей  офіцерства поза королівською службою, фактично ж ще й для обмеження  дворянського гонору, приборкання потенційних  бунтарів.

Декларація 1626 р. вимагала знесення замків і укріплень герцогів та графів. Так була підірвана ще одна база тієї могутності магнатів, яка в будь-яку критичну хвилину переростала у відкриту опозицію королю.

Що ж стосується третього стану, то відомо, що Рішельє учетверо збільшив податкові надходження до державної скарбниці. Оскільки дворянство і духовенство податків не платило, тягар лягав на буржуа та селян. Одночасно Рішельє усіляко сприяв розвитку мануфактур, особливо, якщо останні працювали на армію, стимулював економічне освоєння колоній, проводив активну політику державного протекціонізму. На морі Франція вела боротьбу з флотом своїх торгових конкурентів.

Вище управління державою здійснювалося  королівською радою, її члени призначалися і зміщувалися королем, а не потрапляли туди внаслідок родовитого походження, як це було на етапі ранньої монархії. Відповідали члени ради лише перед королем (чи кардиналом), це ж, до речі, стосувалося й інтендантів у провінціях. Рішення королівської ради затверджувалися королем, тобто рада не могла здійснювати тиск на короля з метою прийняття рішень, які могли би становити небезпеку для режиму абсолютизму.

Бюрократичний апарат залишався громіздким. Чиновники не мали належної освіти, не відзначалися високими моральними якостями. Як наслідок - збір податків часто нагадував військову операцію з використанням не тільки поліції, а й армії. Не було проведено уніфікацію податкової системи.  В різних провінціях зберігалися  власні одиниці об'єму, ваги та довжини, що дозволяло збирачам податків здійснювати різноманітні зловживання.

Вершиною французького абсолютизму  вважають королювання Людовіка XIV - «короля-сонця», який зійшов на престол  у 1643 р. в п'ятирічному віці. Регенткою  було призначено Анну Австрійську, матір  короля, а фактичним правителем став її фаворит, талановитий наступник Рішельє кардинал Мазаріні.

Дворянство спробувало скористатися неповноліттям короля для повернення колишніх привілеїв, однак змова  поважних на чолі з герцогом Бофором, спрямована на усунення Мазаріні, була легко придушена останнім. У 1648-1653 рр. опозиційні престолу сили об'єднувалися у т. зв. фронду (тобто «пращу», носіння котрої, згідно з королівським указом, каралося в'язницею. Бунтівні пери, привішуючи до поясів своїх камзолів цю нехитру зброю, демонстрували тим самим повну зневагу до королівської поліції).

Після повстання парижан 1648 р. королівській владі довелося навіть піти на поступки. Домовившись з буржуазією, Мазаріні до 1653 р. був змушений вести боротьбу проти фронди принців (принц Конде, кардинал Ретц та герцог Бофор).

Після смерті Мазаріні (1661 р.) Людовік XIV самостійно правив Францією 54 роки. Цей час дістав назву «віку Людовіка XIV» (1661— 1715). Двір короля з «кубла заколотів» Парижа перебрався у Версаль, за 18 км від столиці. За Людовіка XIV королівська влада набула характеру особистої централізованої диктатури.

Відразу після смерті Мазаріні 22-річний Людовік оголосив, що він «сам буде своїм першим міністром». Юридично навіть міністри рангу Кольбера чи Лавуа займали зовсім інше становище, ніж Рішельє чи Мазаріні. Король особисто підписував навіть незначні папери.

Віднині виступ проти влади не можна  було, як колись, виправдовувати намаганням скинути «поганого міністра»  при «доброму королі». Щоправда, ця монета мала і зворотний бік - королівська  влада максимально зміцніла, але  втратила колишній «громовідвід», звинувачувати у власних прорахунках було більше нікого.

Абсолютистська монархія пішла  шляхом повної ліквідації тих станових привілеїв, які ще зберігалися від  попередньої епохи, вбачаючи в правах станів загрозу своїй неподільній владі.

Паризький парламент (вищий суд  країни) був позбавлений свого  політичного значення. Те ж стосувалося  місцевих парламентів у провінціях.

У 1688 р. Людовік XIV з'явився у Паризькому парламенті і власноручно видер  сторінки протоколів періоду Фронди: «Ви гадали, панове, що держава - це ви? Держава - це я!». На початку 1673 р. парламент було позбавлено основного права, на якому базувався його вплив, права затримувати королівські закони і подавати на них заперечення (ремонтранси).

Розправа з парламентом на перших порах посилила владу короля. Актом 1692 р. усі міські посади, які з часу викупу містами своєї незалежності від феодалів вважалися виборними, були оголошені продаваними. В наступні 80 років уряд 7 разів виставлятиме ці посади з торгів для поповнення казни.

Було завдано відчутного удару  політичним впливам буржуазії, коли в 1663-1664 рр. королівська влада анулювала  усі випадки возведення у дворянство після 1631 р. та провела звірку на місцях законності використання феодальних титулів  їхніми носіями (буржуазія та інші представники третього стану часом присвоювали собі гучні титули без будь-яких підстав).

Водночас, величезні суми витрачалися  на підтримку вітчизняного виробника. З 1665 р. генеральний контролер фінансів Кольбер, син звичайного буржуа, витратив колосальні кошти на розвиток килимової, шовкової та мереживної промисловості (5,5 млн ліврів), суконні підприємства отримали ще 2 млн ліврів дотацій.

За 23 роки управління Кольбера в середньому щороку засновувалися по дві королівські  мануфактури. Для заморської торгівлі Кольбер заснував кілька монопольних привілейованих компаній: Ост-Індську, Вест-Індську, Левантійську, Північну та ін. Франція захопила колонії в Індії (Пондішері), Америці (Луїзіана на Міссісіпі), продовжувала колонізацію Канади та Вест-Індських островів.

Якщо коротко охарактеризувати економічну політику абсолютизму періоду  Людовіка XIV, то вона зводилася до повсякчасного  заохочення власного виробника за умови  позбавлення буржуазії найменших  політичних прав, навіть тих, що були завойовані в попередню добу.

За Людовіка XIV увійшли до вжитку безіменні бланки, підписані королем,- санкції на арешт і подальше ув'язнення  у Бастилії незручної особи. Розпоряджалися такими бланками вищі сановники. В столиці  члени королівської сім'ї та інтенданти в провінціях мали право перебирати у власне провадження будь-які карні чи цивільні справи з судів усіх інстанцій. Тим самим режим необмеженої законодавчої та виконавчої влади абсолютизму поширювався і на третю гілку влади -судову.

Спирався режим на міцну центральну владу і армію. На місцях усі військові сили території перебували під командуванням губернатора та його підлеглих - сенешаля або королівського лейтенанта (намісника).

Губернатори не ставали, як це було раніше, носіями начал децентралізації, це були звичайні, хоч і високопоставлені, королівські чиновники.

В армії на поч. XVIII ст. налічувалося 46 піхотних і 28 кавалерійських полків. Приблизно третину особового  складу становили найманці. У Франції  уперше в світі з'явився генеральний  штаб. Однак офіцерські посади усе ще продавалися. Командири полків компенсували кошти, витрачені на купівлю офіцерських патентів, за рахунок полкових сум. Разом з тим саме регулярна армія була найнадійнішою опорою абсолютної монархії.

Режим абсолютної монархії, який був  закономірною ланкою у розвитку держави і права, слід розцінювати як явище прогресивне. Він прискорив розвиток економіки, покінчив з рештками феодальної роздробленості, сприяв формуванню французької нації тощо. Окрім збройних сил, централізації, а отже, і організаційному зміцненню були піддані й інші ланки державного апарату - органи суду, репресій, адміністрації і т. д.

У містах цю роль зміцнення адміністративно-управлінського апарату виконували муніципалітети, службові особи яких (мери, ешвани та ін.) не обиралися, а призначались за відповідну плату. Судова влада на місцях (крім атавістичних сеньйоральних судів) була представлена президіальними судами та провінційними парламентами. В діяльність провінційної адміністрації та судів активно втручалися прислані зі столиці інтенданти. Як уже зазначалося, інтендантам належали фіскальні, поліцейські, адміністративні, військові, судові функції. Конфлікт з місцевими органами влади вирішувався зазвичай на користь інтендантів.

Центральний уряд складався, з одного боку, з королівських рад - верховної, фінансової, ради депеш та ін., з іншого боку, з колегії державних секретарів, кожний з яких мав власний апарат чиновників,— зачаток майбутніх департаментів. Роль рад падала, згодом вона звелася до координації діяльності департаментів.

Доба абсолютизму ознаменувалася змінами в карно-процесуальному законодавстві. Ордонанс 1498 р. Людовіка XII та едикт 1539 р. Франціска І повністю скасовували змагальний процес. Його місце зайняв розшуковий процес двох типів - ординарний та екстраординарний. Збір доказів, ведення суду проходили таємно. Основним доказом вважалося визнання звинуваченого. Також дозволялися тортури. З метою виявлення спільників тортури могли застосовуватися і після винесення вироку.

Судова система була складною і  заплутаною. Лише апеляційних інстанцій налічувалося десять. У судах панували бюрократизм, хабарництво, свавілля. Саме королівська влада (досить згадати безіменні бланки на арешт) цю систему підтримувала і закріплювала. Королівське свавілля зовсім не ставило на меті зміцнення держави, набагато частіше воно мало суб'єктивний характер. Так, Людовік XIV переслідував протестантів, хоч це і завдавало суттєвої шкоди економіці.

Уже в кінці XVII ст. можна було побачити, що абсолютна монархія у Франції  йде до катастрофи і ледве долає зростаючий опір. У 1713 р. країна завершила боротьбу за «іспанську спадщину», що стало тимчасовим порятунком для французького абсолютизму. На той час дефіцит державного бюджету досягав 2,5 млрд ліврів, перевищуючи у 32 рази розмір річного прибутку держави. Похорони померлого у 1715 р. Людовіка XIV проходили поспіхом і скромно.