Становлення абсолютної монархії у Франції

Тема: Становлення абсолютної монархії у Франції

Зміст

Вступ

Усі європейські держави пройшли  через новий етап розвитку - етап абсолютної монархії. Недаремно кажуть: «Один випадок - випадок, два -збіг, три - система». Що, власне, сприяло колосальному зосередженню державної влади в  одних, монарших руках?

В одних державах це відбулося раніше, в інших - дещо пізніше (в Англії, наприклад, вершиною абсолютизму вважають Єлизавету І (померла у 1603 р.), у  Франції - Людовіка XVI (помер у 1715 р.), в Росії - Катерину II (померла у 1796 р.).

Окремі держави вимушені були пройти цей етап навіть у складі інших держав - так, Польща не зуміла вберегти свою «шляхетську демократію», втратила незалежність і була у результаті трьох поділів розділена між Австрією, Росією та Пруссією.

Нарешті, державний абсолютизм одних держав відрізнявся від абсолютистського режиму інших (досить порівняти Англію та Францію). Чому так?

З іншого боку, згадаймо горду заяву  Людовіка XVI: «Держава - це я». Цікаво побачити, чим обернулося для держави і  права європейських країн таке необмежене зосередження в одних руках усієї повноти виконавчої, законодавчої та судової влади? Чи може абсолютизм, нехай навіть і найбільш «просвічений», вирішити усі проблеми своїх підданих, зробити державу не лише військово могутньою, але й багатою та процвітаючою? Чого насправді вартий аргумент монархістів усіх часів і народів про те, що: «Король не зраджує»?

1. Передумови абсолютизму

Абсолютизм - форма держави в  деяких країнах Західної Європи й  Сходу в 16-18 ст., у якому монарх має необмежену верховну владу. У строго централізованій державі створювався розгалужений бюрократичний апарат, постійна армія, поліція, податкова служба, суди. Найбільш характерний приклад абсолютизму - Франція в правління короля Людовика XІ, що вважав себе намісником Бога на Землі.

Французьке королівство, що виникло в ІX столітті з розпадом франкської держави Каролінгів внесло істотну зміну в соціально-економічний розвиток областей, що входили в її склад. У період з ІX-XІІІ ст. панують феодальна роздробленість і відповідні їй виробничі відносини. Вони визначили класову структуру суспільства й антагоністичні відносини між феодалами й залежними селянами. Земля, як основний засіб виробництва, стала монопольною власністю панівного класу. Починаючи з XVІ століття формуються нові прогресивні капіталістичні відносини в промисловості й сільському господарстві. З'являється мануфактура в суднобудуванні, у гірничій справі, у металургії, у друкарстві. Утворилися великі економічні центи в Парижеві, Марселі, Ліоні, Бордоіль. Розвиток товарно-грошових відносин привело до формування єдиного загальнонаціонального ринку, а зародження капіталістичних відносин викликало важливі зрушення в соціальній структурі суспільства. Поряд з основним класом визискувачів - феодалів з'явився новий клас визискувачів - буржуазія, основу якого становили купці, лихварі, мануфактуристи. У цей період зростає зовнішня торгівля Франції із давньоєвропейськими країнами. Але зрушення убік  капіталізму повільно міняли характер французького суспільства. Феодальні виробничі відносини були як і раніше пануючими.

Замість Генеральних штатів король почав скликати Раду нотаблів, у  якій були представлені вищі представники трьох станів. Формально рекомендації цієї Ради не мали для короля обов'язкового характеру, однак королівська влада  була змушена зважати на думку аристократії, олігархії та церкви, особливо в питаннях введення нових податків.

Королівські податки і суд поширилися на усю територію країни. Приватні армії магнатів заборонялися ордонансом Генеральних штатів ще на поч. XV ст. Королівська армія стала єдиною реальною військовою силою в країні, здатною придушити за лічені дні виступ непокірного герцога чи бунтівного міста. Наступним етапом еволюції монархії у Франції став абсолютизм.

Чи могли Генеральні штати перебрати  усю повноту влади в країні з рук монарха, наприклад, скориставшись ослабленням королівської влади в Столітній війні? Історичний досвід Польщі чи Німеччини дозволяє припустити подібну можливість. Однак втручання паризького патриціату в Жакерію на боці недавнього супротивника - королівської влади, до певної міри симптоматичне. Буржуазія ще не була готова до свого єдиновладдя і вимушено підтримувала короля у його сутичці з непокірними магнатами чи в придушенні селянського повстання.

Саме сила буржуазії у Франції  не дозволила Генеральним штатам виродитися у знаряддя аристократичної олігархії, перебрати владу від короля і зосередити її в своїх руках. Буржуазія поки що не була заінтересована у такому розвитку подій, оскільки розраховувати на домінуюче становище в країні їй тоді не доводилося. Це було завдання наступної доби, доби буржуазних революцій, а тим часом верхівка третього стану розсудливо підтримала монархію в її прагненні до зміцнення королівської влади, до абсолютизму.

Головною фігурою в економіці  став капіталіст. Якщо цеховий майстер попередньої епохи був по руках і ногах зв'язаний обмеженнями, що їх встановлював статут цеху, то капіталістичне виробництво, навпаки, побудоване на основі вільної конкуренції, чиїм завданням виступає насичення ринку дешевою продукцією, розорення та усунення конкурента.

Цьому слугували т. зв. мануфактури - підприємства нового, капіталістичного типу, на яких сотні найманих робітників виконували кожен свою відносно нескладну  операцію. Якщо майстер (підмайстер) попередньої  епохи виготовляв свій виріб - наприклад, годинник - власноруч від початку і до кінця, то при мануфактурному виробництві розподіл окремих операцій між десятками працівників дозволяв різко підвищити кількість вироблюваної продукції і тим самим суттєво здешевити кінцевий продукт.

Капіталізм в його ранніх проявах означав катастрофу для дрібних виробників у місті та на селі, основна маса населення перетворилася на пролетарів, тобто людей, позбавлених засобів і знарядь виробництва, отже, і засобів існування. Мануфактури не могли відразу забезпечити працею усю масу безземельних селян та розорених ремісників. Велика їх кількість була змушена бродити країнами Європи в пошуках випадкової роботи, а без неї - займатися жебрацтвом, крадіжками і грабежами. Частими були й спроби розорених майстрів знищити фізично ненависного власника мануфактури чи підпалити його підприємство, аби повернути старі добрі часи, коли усім вистачало роботи.

Буржуазія потребувала міцної влади  з її репресивно-каральним апаратом, і такою владою став абсолютизм.

Буржуазія не тільки користувалася репресивними можливостями централізованої абсолютистської влади, але й завдяки практиці купівлі посад могла займати ключові позиції в урядах, у фінансовому та судовому відомствах. Вихідці з т. зв. третього стану ставали радниками королів Генріха VIII (Англія) та Людовіка XIV (Франція).

Суттєво впало  значення дворянства. Найбільші прибутки воно могло отримувати від довгострокової оренди землі, оскільки короткострокова  призводила до хижацького виснаження ґрунту. В тому випадку користувач не дбав про сівозміну, добрива (гній), зрошування тощо, а намагався узяти максимум з найменшими затратами. На зміну натуральному оброку приходить фіксований грошовий чинш, коли певна сума сплачується користувачем землі незалежно від результату господарської діяльності.

Однак з  відкриттям колоній та розвитком  промисловості відбулася т. зв. революція  цін. По-перше, впала купівельна спроможність самої монети, бо в обігу з'явилося  набагато більше повноцінних (з вагової  та хімічно-складової точки зору) золотих і срібних монет, карбованих з американського золота та срібла. По-друге, ринок пропонував усе більшу кількість нових товарів як імпортного (кава, шоколад, тютюн, прянощі), так і вітчизняного походження.

Мода, яка  століттями стояла на місці, починала щороку змінюватися, з'явилося багато товарів - зброя, карети, ювелірні прикраси, життя без яких уже видавався дворянству немислимим. Тих сум, яких було цілком достатньо ще сто років назад, уже не вистачало, а збільшувати чинш не дозволяла конкуренція: особисто вільний селянин (викуп на волю розпочався ще в ХІІ-ХШ ст.) негайно переходив до того землевласника, де чинш був меншим.

Втрата  доходів змушує дворянство шукати синекур, тобто добре оплачуваних посад  на королівській службі, які не вимагали б надто копіткої щоденної праці.

Управління, законодавство, суд зосередилися в  адміністрації короля, дворянство без  скільки-небудь відчутного опору випустило  їх з власних рук, оскільки не було заінтересованим у конфлікті  зі своїм чи не єдиним працедавцем.

До того ж монарх отримав змогу максимально зміцнити свою армію завдяки дворянам, які масово бажали служити на королівській службі (пригадайте літературного Д’Артаньяна з Гасконі). Хоча дворяни разом з духовенством складали менше одного відсотка населення в країнах Західної Європи (виняток становили Іспанія та Португалія), прогодувати цю кількість нових слуг король міг лише за рахунок податків, основним платником яких виступав третій стан, буржуазія. Монархія не могла обійтися без грошей, які вносила буржуазія в державну скарбницю у виді податків.

Економічна  політика такої держави намагалася заохочувати вітчизняну промисловість  і торгівлю, оскільки це дозволяло  підвищувати податки.

На якийсь момент склалася хитка рівновага. Дворянство, яке зневажало і ненавиділо «підлу буржуазію», уже не мало змоги обійтися без неї і змушене було потіснитися в справах державного управління, особливо в царині економіки. Буржуазія ще була не готова узяти одноосібно усю повноту державної влади в свої руки і вимушено підтримувала абсолютну монархію в її протистоянні пригнобленим народним масам та усе слабнучому опору колишньої феодальної верхівки, перів.

Державна  влада отримала певну самостійність  щодо обох класів - дворянства та буржуазії, вона намагалася закріпити своє монопольно панівне становище і роль міжкласового арбітра на майбутнє. З цією метою вона прагнула ліквідувати станово-представницькі установи (Генеральні штати у Франції не скликалися 175 років) або максимально ослабити їхні впливи, як це було з британським парламентом епохи Тюдорів (1485-1603 рр.).

До початку XVІ століття Франція постає єдиною державою. Формою цієї держави стає абсолютна монархія. Абсолютизм характерний насамперед  тим, що вся повнота законодавчої, виконавчої й судової влади концентрувалася в руках спадкоємнного глави держави - короля. Йому був підлеглий весь централізований державний механізм: армія, поліція, адміністративний апарат, суд. Всі французи, включаючи й дворян, були підданими короля, зобов'язані беззаперечно коритися. При цьому абсолютна монархія послідовно захищала класові інтереси дворянства. Феодали так само розуміли, що в умовах загострення класової боротьби придушення селянства можливо лише за допомогою твердого державного абсолютизму. У розквіт абсолютної монархії в країні затвердилася соціально-політична рівновага двох основних експлуатаційних класів - привілейованого й    дворянства, що має державні пости, і сили, що набирає, буржуазії. Значиму роль у становленні існуючого ладу у Франції зіграв перший міністр Людовика XІІІ - Ришелье. У період з 1624- 1642 р. він , впливаючи   на короля, практично правил країною. При цьому його політика захищала інтереси дворянства, у чому Ришелье бачив зміцнення абсолютизму.

До середини XVІ ст. майже вся територія  Франції була під владою короля. До кінця XVІІ ст. у Франції був сильний державний апарат, особливо фінансовий та судовий.

Розвиток  приватної підприємницької діяльності у містах і селах позначився на політичному і економічному житті  країни. Розширилась торгівля, з’явились  капіталістичні мануфактури. Економічна сила дворянства слабшала, формувались буржуазія і пролетаріат. Складалась французька нація.

Абсолютизм  зародився наприкінці XV ст. Королі з  династії Валуа – Людовік ХІІ, Франциск І та Генріх ІІ – ще не мали такої необмеженої влади, як королі з династії Бурбонів, що змінила їх у другій половині XVІ ст.

З ім’ям  Франциска І (1515-1547) пов’язані реформи  у галузі державного керівництва, що сприяли його централізації і  становленню абсолютизму. Наближені  короля, що засідали в королівській раді (фаворити, принци крові та великі сеньйори), поступово стали виконувати функції міністрів. Повноваження ради визначав сам король.

Франциск  І заснував королівський парламент  – внизу судову інстанцію. Потребуючи грошей, він став практикувати продаж судових посад з правом передачі у спадщину. Цим було покладено початок плеяді незмінних, а отже, відносно незалежних суддів.

Склалась  традиція реєстрації королівських едиктів  у Паризькому парламенті. Якщо вони суперечили попереднім указам або звичаям  країни, їх скасовували. Ця правомочність – право демонстрації – була предметом особливих гордощів Паризького парламенту.

Перехід від  станово-представницької монархії до абсолютизму був зумовлений багатьма соціально-економічними причинами. Перед  загрозою наростання селянських заворушень і невдоволення міської бідноти дворянство і верхівка городян були зацікавлені в посиленні королівської влади. Вони підтримували централізацію влади, ліквідацію роздробленості.

Абсолютизм  у Франції встановився у другій половині XVІ ст. за Генріха ІV Наваррського. Воцарінню Генріха ІV передувала багаторічна релігійна війна між католиками і гугенотами. Король розумів, що шлях до їхнього примирення лежить через компроміс, якого і було досягнуто Нантським едиктом 1598 р. Католицька релігія була проголошена державною, а католицькій церкві було повернуто майно і привілеї.

Протестантам (гугенотам) дозволялося сповідувати  свою віру скрізь, крім Парижа. Їх допускали  нести державну службу.

Генріх  ІV був першим абсолютним монархом Франції. Теорію суверенітету королівської влади розробив його сучасник, великий вчений і юрист Боден. У поняття суверенітету він включав незалежність державної влади як у середині країни, так і за її межами.

Абсолютизм  остаточно сформувався за кардинала  Ришельє, міністра Людовіка ХІІІ. Він  жорстоко придушував повстання селян і міських низів, переслідував гугенотів і також рішуче розправлявся з бунтівливими магнатами. Королівська декларація 1626 р. оголошувала про знесення замків та укріплень герцогів і графів.

У період абсолютизму  було істотно реорганізовано місцеве управління. Встановився бюрократичний централізм. Адміністративно Францію було поділено на провінції, округи. Великі округи очолювали інтенданти – чиновники з дуже широкими повноваженнями. Влада губернатора була обмежена до мінімуму. Інтенданти короля у справах юстиції, поліції, фінансів підпорядковувались першому міністру або королю.