Становище освіти у період Центральної Ради та гетьманату

Урядом Української держави  було розпочато перебудову професійно-технічної  освіти, першим кроком якої була дерусифікація  фахових шкіл. Завдяки чималим  асигнуванням було поліпшено якісний  склад та матеріальне становище  викладацького персоналу, проведені  необхідні ремонтні роботи, виплачувались  стипендії незаможним учням. Департаментом  професійної освіти було розроблено на 5 серпня 1918 р. та затверджено міністром освіти нові плани навчання, згідно з якими в технічних та ремісничих школах запроваджувалося викладання української мови та літератури, історії та географії України. Крім того, до навчальних планів вводилось українське торгове діловодство й економічна географія України. Велика увага приділялась розробці технічної термінології українською мовою. Вчителі, майстри-керівники та завідувачі ремісничими школами, майстернями і відділами зобов'язувалися пройти курси українознавства та з нового навчального року перейти на викладання українською мовою. Діловодство та листування цих шкіл переводилося на державну мову. На утримання середньотехнічних та ремісничих шкіл у 1918 р. було асигновано 2 317 742 крб.

Уряд усіляко підтримував вузи, які відігравали провідну роль у  підготовці спеціалістів високої кваліфікації, надавши статус державних київським  політехнічному та комерційному, харківським  ветеринарному, комерційному, технологічному, Катеринославському гірничому, Ніжинському  історико-філологічному інститутам (останньому надали статус державного університету).

За доби гетьманату розпочали  роботу щойно утворені Архітектурний  та Клінічний інститути у Києві, Політехнічний та Сільськогосподарський  – в Одесі, Український історико-філологічний факультет у Полтаві. Уряд розробив струнку тарифну сітку оплати праці викладацько-професорського складу та заснував стипендії для  студентів.

Великий поступ зробив уряд і у справі позашкільної освіти та дошкільного виховання. Рада Міністрів  на засіданні 23 серпня прийняла рішення  щодо фінансування та основних напрямків діяльності Міністерства освіти в цій галузі. Міністерство зобов'язувалось допомагати земським і міським самоврядуванням, які були створені у селах і містах для позашкільної освіти у вечірніх школах з навчанням грамоти і з популярно-науковими викладами, у справі організації бібліотек-читалень з найкращими книжками, різноманітних культурних народних розваг, клубів, виставок. А для дошкільного виховання створювалися дитячі садки, дитячі майданчики, ясла. Міністерство зобов'язувалось готувати досвідчених робітників для позашкільної освіти і дошкільного виховання. Воно надавало також педагогічну і грошову допомогу просвітнім установам, які займалися позашкільною освітою і дошкільним вихованням, крім того, влаштовувало курси для інструкторів та зразкові бібліотеки-музеї. На півріччя з 1 липня 1918 по 1 січня 1919 року уряд асигнував на зазначені потреби значні суми: на позашкільну освіту 51 949 350 крб. і на задоволення потреб дошкільного виховання – 500 000 крб. Рада Міністрів вирішила також щорічно включати до бюджету Міністерства народної освіти та мистецтв відповідні кошти. Уряд виділяв також асигнування на проведення з'їздів земств з питань дошкільного виховання та позашкільної освіти і на видання відповідної навчальної літератури. На початку червня 1918 р. в Києві були влаштовані курси для підготовки інструкторів і діячів позашкільної освіти.

В цей час видавалися газети, журнали, гуманітарна, технічна й художня  література на мовах різних народів  України. Особливо різноманітною була періодична преса: партійна, громадська, кооперативна, незалежна, освітянська, наукова тощо. Наприклад, для системи  освіти видавалися газети «Вільна українська школа», «Освіта», «Педагогічний журнал». Друкувалися сотні інших найменувань  періодичних видань повітових, міських, губернських масштабів. Так, великомасштабна  видавнича справа, започаткована  Центральною Радою і гетьманом  П. Скоропадським, стала основою  українського видавничого ренесансу 20-х років XX ст.

Керівники гетьманської держави  вважали, що, оскільки серед викладачів та студентства переважали росіяни чи зросійщені громадяни, то потрібно створювати українську національну вищу школу шляхом відкриття вузів з українською мовою викладання та поступово українізовувати російськомовні вузи. Велике значення у створенні національної вищої школи з українською мовою викладання мало перетворення Київського українського народного університету у державний, і 17 серпня 1918 р. П.Скоропадський затвердив прийнятий Радою Міністрів закон про перетворення його на Державний український університет з чотирма факультетами: історико-філологічним, фізико-математичним, правничим і медичним.

Гетьманський уряд не шкодував коштів на подальший розвиток інших напрямів культури. Зокрема, тривала робота зі збирання центральними бібліотеками архівних матеріалів, поповнення їх книжкових  фондів, розширювалася експозиція Української  національної картинної галереї, збільшилась  кількість музеїв, відкрився новий  «Молодий театр» під керівництвом Л. Курбаса, створювалися численні аматорські театральні, музично-хорові й танцювальні  колективи тощо.

За неповний 8-місячний період гетьманської влади в Україні були зроблені кроки до розбудови українського високого шкільництва. І так раніше заснований Український народний університет  перетворено в Державний український  університет, Педагогічну академію перетворено в Українську науково-педагогічну  академію, яка мала підготовлювати кадри вчителів українознавства  для середніх шкіл.

Культурні перетворення в перші  роки радянської влади. Глибокі національно-культурні  перетворення, розпочаті Центральною  Радою і гетьманом П. Скоропадським, незважаючи на орієнтацію на дещо інші матеріальні й духовні цінності людського суспільства, продовжувалися в перші роки радянської влади (1919–1920).

                              Висновок

    Так з 1921 року нібито зліквідовано Україну. Всі її частини опинилися під різними окупантами. Ризький договір закінчив героїчну добу «Визвольних Змагань». Ця боротьба охопила всього 4 роки (1917-1921 рр.), але ці року виорали глибоку межу між попередніми та наступними роками. Вони піднесли національну свідомість народу, скріпили соборність, прагнення державності, бажання мати «в своїй хаті свою правду та волю». Оточений ворогами він не мав підтримки, не мав спільника в своїй титанічній боротьбі, але до останньої можливості не піддавався. Закінчення регулярної війни не означало капітуляцію перед чисельно сильнішим ворогом; багато років тривала внутрішня боротьба, не припинялися повстання, які охоплювали всю Україну. Лише у 1924 році були розгромлені останні повстанські загони. Але й тоді не придушено Україну: безперервні арешти і судові процеси, розстріли, заслання, концтабори, штучний голод 1932-1933 рр. були завершенням «Визвольних Змагань». А десятки тисяч людей, з любов’ю до Батьківщини, до волі, тікали з рідних земель прирікаючи себе на безпритульне існування, на шукання гіркого хліба вигнання, на безправне існування «бездержавних» мандрівників (емігрантів).

                    Список використаної літератури

1. Історія Академії наук України. – К.: Вища шк., 1994. – стр. 48-50.
2. Бойко О.Д. Історія України. – К.: Академвидав, 2006. – 688 с.
3. Копиленко О.Л. Сто днів Центральної Ради – К.: "Україна", 1992. – стр. 36, 49, 163.
4. Стаття Кучменка Е.М. «Історія реформування освіти в Україні за доби Гетьманату Павла Скоропадського». – УДК 37.014 (477) – стр. 21, 23-25.
5. Яблонський В.А. Вища освіта на межі тисячоліть: проблеми та інтернаціоналізації. – К.: Вища шк., 1998. – стр. 56-57.
6. Яневський Д.Б. Українська Центральна Рада: Перші кроки до національної державності (березень – листопад 1917 р.) // Академія наук України. Інститут історії. Препринт №1. – Київ, 1990. – стр. 28.

Размещено на Allbest.ru