Становище освіти у період Центральної Ради та гетьманату

У інших мистецьких школах у цей  період активно працювали О. Архипенко, І. Бурячок, В. Заузе, В. Різниченко, І. Труш та багато інших художників.

При Академії мистецтв було засновано  Українську національну картинну галерею, її основою у момент заснування стали  картини українських і зарубіжних малярів XVI–XIX ст. з особистих колекцій Г. Павлуцького, Д. Антоновича, В. Щавінського та полотен, закуплених на виставках та аукціонах художників з різних країн світу.

На ґрунті українського образотворчого мистецтва активну творчу роботу вели скульптори О. Архипенко, Ф. Балавенський, І. Кавалерідзе. М. Гельман, А. Страхов, М. Паращук, П. Вітович та ін.

Так, О. Архипенком були створені скульптури «Солдат» (1917), «Постать» (1920) тощо; І. Кавалерідзе  – монумент Т. Шевченка у Ромнах (19І8); М. Паращуком – галерею скульптурних портретів В. Стефаника, І. Франка, X. Ботєва, Д. Благоєва та ін.

Українські митці у наступні десятиліття створили чимало скульптурних і архітектурних монументальних творів, які увійшли у скарбницю  національного й світового образотворчого мистецтва.

У період діяльності Центральної Ради було закладено основи українського кіномистецтва. У цей час на екрані з'являється чимало художньо-документальних картин з українською тематикою, екранізується багато казок для  дітей та наукових кінофільмів для  студентів, що було досить передовим  явищем на той час для країн  світу.

Невід'ємною складовою частиною культурних перетворень Центральна Рада вважала і проблему проведення українізації судового та адміністративно-державного апарату. Проте цій роботі, особливо у 1917 p., досить активний опір чинили різні  проросійськи налаштовані чиновники. Незважаючи на ці труднощі, на весну 1918 р. близько 50–60% (по регіонах) адміністративного апарату вели своє діловодство українською мовою, а у березні 1918 р. Центральна Рада надала українській мові статусу державної.

У полі зору Центральної Ради постійно перебували питання розвитку культури національних меншин України. Для них  було створено десятки шкіл, гімназій, факультетів у вузах, різні періодичні видання, театри, музеї тощо. На державних  штампах і печатках означення  друкувалися чотирма мовами найбільших національних меншин України. Право  на вільний національно-культурний розвиток національних меншин Центральною  Радою гарантувалося законодавче.

Поступово розвивалося започатковане  Центральною Радою українське кіномистецтво. Цією проблемою займався Всеукраїнський кінокомітет. Під його керівництвом було створено цілу низку художньо-документальних кінофільмів, наприклад «Червона зірка», «Мир хатам – війна палацам», «Той, що прозрів» та ряд інших кінострічок, яких відображалися революційні події в Україні 1917–1920 pp.

У цілому ті глибокі культурні зміни, які були закладені різними за своєю політичною орієнтацією урядами  в період національної і соціально-визвольної боротьби 1917–1920 pp., мали прогресивний характер. У ці роки було засновано українську національну систему освіти, видавничу справу, здійснено глибокі перетворення в інших галузях культури. Все це заклало міцну основу національно-культурного відродження та подальшого розвитку культури українського народу в наступні роки дало можливість зробити вагомий внесок у розвиток світової культури XX ст.

Розділ 2. Освіта та наука в період Гетьманату П.Скоропадського

Культурні перетворення, започатковані  Центральною Радою, продовжували розвиватися  в Українській державі у період правління гетьмана П. Скоропадського (весна – осінь 1918 p.).

Восьмимісячний період Української  Держави, очоленої гетьманом Павлом Скоропадським, дуже помітний завдяки  подальшому розгортанню українського культурного процесу, зокрема на всіх відрізках українського національного  шкільництва, педагогіки та мистецтва. Була це велика заслуга передовсім професора М. Василенка, який очолив Міністерство Вищої Народної Освіти та Мистецтва. Праця цього міністерства на всіх його відтінках проходила в доволі складних умовах. Розвиток української мови був ледь помітним в колах зрусифікованого суспільства чи російської інтелігенції, що проживала в Україні. Та й серед народних мас треба було інтенсивно працювати за допомогою шкіл, щоб довести суспільство до повного національного самоусвідомлення. Особливо великі труднощі існували серед населення міст, в яких було багато «неукраїнського елементу». А під час різних зовнішніх і внутрішніх зрушень намічені реформи у цьому секторі було не під силу провести самими законними розпорядженнями. Та й самим учителям треба було пройти основну перепідготовку. Зокрема такі труднощі існували в українському середньому і вищому шкільництві. Тому першим завданням Міністерства освіти було провести ґрунтовану працю в створенні так званої єдиної школи (з додатком «трудової»), перший проект якої існував ще в часи Центральної Ради. Для того були організовані для вчителів усіх типів шкіл у Києві, а згодом і по інших більших містах. У висліди був опрацьований і оголошений Проект національної вищої початкової школи з семирічним навчанням і обов’язковою українською мовою навчання в учительських семінаріях. Окрему увагу присвячено позашкільній і дошкільній освіті. Велику роботу проробило Міністерство в галузі середнього шкільництва. В більших містах України прийшло до відкриття нових, з українською мовою навчання, та українізацією старих російських гімназій. Наприкінці гетьманського періоду української державності існувало 150 гімназій, а для незаможних студентів призначено було стипендії. Залишаючи поки що старі російські школи з російською мовою навчання, Міністерство проголосило закон про «Обов’язкове навчання по всіх середніх школах».

Очоливши Українську державу, гетьман вважав за необхідне всіляко підтримувати українську культуру і створювати всі умови для її розвитку. Водночас П. Скоропадський був противником витіснення російської культури, оскільки вважав, що вона була спільним надбанням російського й українського народів, результатом їх віками об'єднаних зусиль. Він був прибічником вільного розвитку в Україні української та російської культур при певній державній підтримці першої, але без утисків і заборон щодо другої. В урядовому повідомленні, підписаному всіма членами новосформованої на початку травня 1918 року Ради Міністрів, уряд запевняв, що буде рішуче впроваджувати в життя ідею подальшого всебічного розвитку української національної культури, забезпечення прав української мови в школі, державних і громадських установах і закріплення всіх форм української державності.

Розпочинати свою діяльність зі створення національної школи  уряду довелося за складних умов. Лише в початковій школі більша частина  вчителів володіла й бажала викладати  українською мовою, була готова вводити  предмети українознавства. У середній та вищій школах російське вчительство  становило більшість, агресивно  налаштовану проти будь-яких спроб  українізації.

Найбільш рішучими та успішними  були заходи Міністерства освіти щодо дерусифікації нижчої початкової школи. Навчання там тривало 4 роки і було безкоштовним. Цей тип шкіл був  найкраще забезпечений українською  літературою та вчителями, готовими до переходу на українську мову навчання. З'явилися детальні програми з викладання дисциплін українською мовою  та список відповідних підручників. Завдяки державному асигнуванню  за короткий час було надруковано  понад 130 різних підручників тиражем  у 2 млн. примірників. На утримання нижчих початкових шкіл в липні 1918 р. було асигновано 88 987 025 крб.

Другим рівнем навчання тоді була вища початкова школа, до якої переходили діти 10-12 років після закінчення нижчих початкових шкіл. Навчання там тривало 3 роки і було платним. Міністерство освіти обережно поставилося до українізації цих шкіл, оскільки не вистачало педагогів, здатних вести навчання українською мовою, та бракувало відповідних підручників. Міністр освіти видав 22 липня та 5 серпня накази губерніальним і повітовим земським та міським управам, які зобов'язували з наступного 1918/19 шкільного року навчання в початкових школах для українського люду вести українською мовою. У початкових школах, де українці становили менше 50%, допускалося викладання "тією мовою, яка вживається в школі", але наказувалось обов'язково ввести предмети з українознавства: українську мову та літературу, історію і географію України. Для забезпечення навчальних закладів необхідною кількістю підручників українською мовою Рада Міністрів у червні асигнувала кошти на видання 1 620 000 підручників для початкових шкіл. Завдяки заходам гетьмана та його уряду було відкрито понад 1200 нижчих початкових шкіл. Чисельність українських вищих початкових шкіл, які утримувались за рахунок загальнодержавного бюджету, збільшилася з 343 (на квітень 1918 р.) до 1069 (на листопад 1918 р.).

Наступним рівнем у системі освіти в Українській державі були середні  школи. До цих шкіл учні вступали після  закінчення початкової школи (до першого  класу) або вищої початкової (до п'ятого  класу). Навчання тривало 8 років і  було платним. 1 червня 1918 р. був утворений Департамент середньої освіти на чолі з А.С. Синявським. Департаментом було вирішено створити нові українські середні школи, укомплектувати їх штати педагогами, здатними навчати українською мовою, терміново розробляти підручники і посібники. З початку 1918/19 навчального року було засновано 50 державних середніх шкіл (40 українських гімназій для хлопчиків та 10 реальних шкіл). Створення українських гімназій дозволяло значній кількості випускників українських початкових шкіл продовжити навчання українською мовою. Уряд організував у м. Києві дві бурси-інтернати для вихованців українських гімназій. В розпорядження Міністерства освіти асигнувалось 510 000 крб. на облаштування зазначених закладів та 395 727 крб. на їх утримання в 1918 р. Міністерство надавало також значну фінансову допомогу місцевим самоврядуванням та громадським організаціям для відкриття та утримання 38 середніх шкіл. На ці потреби Рада Міністрів асигнувала 400 000 крб. Для підтримки незаможних талановитих учнів української національності уряд заснував 5 серпня 1918 р. 350 стипендій, які були названі іменами відомих українських діячів. Кожна стипендія носила ім'я заслужених та визначних постатей у га лузі науки, письменства та української культури загалом. Були стипендії імені Т. Шевченка, Г. Сковороди, І. Котляревського, В. Антоновича, Лесі Українки, М. Лисенка, М. Кропивницького, І. Нечуя-Левицького, І. Карпенко-Карого. Дуже багато інших наших славних імен також були увіковічені в гетьманськім законодавстві. Не забуто і кращих синів та доньок Галицької та Буковинської землі, адже були стипендії імені І. Франка, О. Кобилянської, Ю. Федьковича та ін. Взагалі, мабуть, не було такого визначного українця, імені якого не знайшлося б серед цих стипендій. Міністерство освіти в 1918 р. прийняло також на державний кошт 50 українських гімназій, які було відкрито громадськими організаціями за часів Центральної Ради. Гетьманським урядом виділялись значні кошти на господарчі потреби середніх шкіл. Рада Міністрів 29 липня 1918 р. ухвалила асигнування 6000 000 крб. на негайні господарчі видатки державних загальноосвітніх середніх шкіл.

У системі освіти тривав процес формування україномовних навчальних закладів. До того ж особливість цієї роботи полягала в тому, що російськомовні та інші навчальні заклади практично  не підлягали реформуванню, а створювалися нові, українські. Загальна кількість  гімназій досягала 150 одиниць, серед  яких було вже кілька десятків сільських. Для малозабезпечених гімназистів  виділялася часткова матеріальна допомога, а також 350 іменних стипендій (ім. Т. Шевченка, Г. Сковороди, І. Франка, І. Стешенка) для відмінників навчання. Міністерство освіти законодавче закріпило  обов'язкове вивчення української мови і літератури, історії, географії, етнографії у системі шкільної та вищої освіти України.

З метою забезпечення української  національної школи педагогічними  кадрами усіх ступенів керівництвом Української держави було проведено  значну роботу з підготовки вчителів для національної школи. Відповідно перебудовувалась робота педагогічних навчальних закладів, створювались учительські  семінарії та інститути. Було засновано 2 вчительські інститути та 12 вчительських семінарій. Згідно з рішенням Ради Міністрів  від 9 травня Міністерство освіти організувало курси українознавства для вчителів на території всієї України. На їх утримання уряд асигнував 2 184 790 крб. Ці курси функціонували з 1 червня до 1 вересня 1918 р. і підготували до викладання українською мовою близько 15 500 педагогів. Курси були трьох типів: лекторські, для вчителів середніх та вищих початкових шкіл, для вчителів нижчих початкових шкіл. Вони організовувалися також на території Воронежчини, Курщини, де проживала значна частина українців, а також в українській Холмщині, окупованій Польщею. У програмі курсів були такі предмети, як українська мова, письменство, історія мистецтва, історія й географія України, арифметика, сучасний момент, сільське господарство (огляд), школознавство, принцип нової школи, термінологія з усіх предметів. Курсистам надавалося помешкання і допомога в розмірі 100 крб. При Київському та Одеському шкільних округах з 1 липня працювали курси з підготовки вчителів середніх шкіл, де серед інших предметів слухачі вивчали українську мову та літературу, історію та географію України. Для підготовки майбутніх учителів до викладання українською мовою циркулярами міністра народної освіти від 15 серпня та 7 вересня в учительських семінаріях вводилися обов'язкові предмети з українознавства: українська мова та література, історія та географія України. Усі курси Міністерство забезпечувало досвідченим персоналом і надавало слухачам житло та матеріальну допомогу. В першу чергу до курсистів зараховувалися вчителі, яких направляли земства, міста, учительські спілки та педагогічні ради.

З метою подальшого розвитку української  мови з ініціативи Українського наукового  товариства та Наукового товариства імені Шевченка було створено Термінологічну комісію, її головою був професор П. Тутківський, членами – М. Данилевський, В. Різниченко, X. Осьмак, І. Щоголів, О. Курилик, О. Янт. Комісія розробила українську гуманітарну й природничо-технічну термінологію, переробила та доповнила український орфографічний словник.

Уряд Української держави виділяв  значні кошти на вищу освіту. Було значно зміцнено матеріальну базу діючих вищих  навчальних закладів, у доповнення уже до створених Центральною  Радою національних університетів  влітку 1918 р. розпочав свою роботу Кам'янець-Подільський  університет, виділялися кошти для  утворення нових університетів  в Умані, Катеринославі, Одесі, Харкові. Розширялися україномовні факультети і кафедри у діючих вищих закладах освіти. У листопаді 1918 р. наказом  гетьмана П. Скоропадського було засновано  Українську академію наук (перший президент  – В. Вернадський) і призначено перших одинадцять академіків: по історико-філологічному відділу – Д. Багалія, А. Кримського, М. Петрова, С. Смальстоцького; по фізико-математичному – В. Вернадського, М. Кащенка, С. Тимошенка; по відділу соціальних наук – Ф. Тарановського, М. Туган-Барановського, О. Левицького, В. Косинського.