Становище освіти у період Центральної Ради та гетьманату

Міністерство освіти та науки України

Національний технічний  університет України

«Київський політехнічний інститут»

 

 

 

 

 

Тема реферату:

«СТАНОВИЩЕ ОСВІТИ У ПЕРІОД ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ ТА ГЕТЬМАНАТУ»

 

 

 

 

 

 

 

Виконав:

студент І курсу, ФММ,

групи УІ-11

Петренко М.В.

 

 

Перевірив:

викладач Осташкіна В.М.

 

 

 

 

                                                                 Київ, 2011

 

 

                                  

                                             Зміст

 

Розділ 1. Культурний та освітній рух періоду Центральної Ради 3

Розділ 2. Освіта та наука в період Гетьманату П.Скоропадського 11

Висновок 20

Список використаної літератури 21

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1. Культурний та освітній рух періоду Центральної Ради

український освіта рада наука гетьман

Перша світова війна привела Російську державу до глибокої суспільно-політичної кризи, внаслідок якої відбулася Лютнева (1917 р.) революція. В ході лютнево-березневих революційних подій було ліквідовано самодержавство і розпочалися демократичні перетворення у державі. Складовою частиною цих перетворень став і національно-визвольний рух. В Україні цю боротьбу очолила Центральна Рада (утворилася в березні 1917 p.), яка поставила за мету відновлення держави українського народу.

Революція, започаткування Визвольних змагань і період українського державного будівництва, відкривають  нову сторінку в розвитку української  культури. Ми маємо на увазі, передовсім, широко розгорнутий процес того національно-культурного  будівництва, який ішов в парі з подіями  воєнного і національно-політичного  характеру, з пробудженням державницької  свідомості, що остаточно вивершилась  в актах 22-го січня 1918-1919 рр. Дуже широкого та стрімкого характеру починає набувати український національний рух, який живим джерелом протікав скрізь різні прошарки інтелігенції.

Першим і найголовнішим  завданням цього національно-культурного  руху було охопити українською національною освітою найширші народні маси, тобто  українізувати їх. Першим інструментом для цього мало стати українське шкільництво, передовсім початкове, а в подальшому порядку середнє та вище. Мала ним стати масова позашкільна освіта, бо ж до революції 1917 р. не було в Україні ні одної української школи.

Вже в першому році війни, коли в наслідок мілітаристських невдач Росії повіяло легким духом, українське громадянство виступило з домаганням українського шкільництва. Але попри намагання дозвіл було дано лише на відкриття приватної української гімназії.

Важливою і невід'ємною частиною державотворчої політики УЦР було питання  культурно-освітнього будівництва  в Україні. Потреба в цій роботі, як першочерговій, диктувалася тим, що на 1917 р. загальний освітній рівень українського народу був дуже низький, а неписьменність серед населення становила близько 70%. У деяких регіонах цей показник сягав навіть понад 80%. Зрозуміло, що таке становище було зумовлено існуючим буржуазно-поміщицьким суспільно-політичним устроєм, який був зацікавлений у тому, щоб тримати народ у темряві безграмотності й покорі. На це була націлена й діюча система освіти, у якій мали змогу навчатися діти переважно панівних класів. Сам же процес навчання ґрунтувався на мовах й культурних надбаннях інших народів (росіян, поляків, євреїв, німців), ігнорував вивчення і подальший розвиток національно-культурних досягнень українського народу. Тому з весни 1917 р. спочатку на громадських засадах, а потім і законодавче Центральна Рада добилась розширення мережі україномовних освітніх закладів, розпочинаючи зі створення початкових шкіл, а за ними гімназій, різних училищ і вищих закладів.

Іншим напрямом культурної роботи Центральної  Ради було налагодження україномовної  видавничої справи, створення бібліотек, розвитку національного театру, музики, образотворчого мистецтва та сприяння становленню культури національних меншин України.

Щойно з падінням царського  уряду 1917 р. прийшло до організації  українського шкільництва і до відновлення культурно-просвітньої діяльності в національному дусі. Але нелегка була це справа. Російський Тимчасовий уряд був готовий погодитись на культурні поступки українцям, але на місцях. В окремих школах України вже давно закоренились російські шовіністичні елементи, а по містах і містечках передову роль грали «зросійщені» і «жидівські» інтелігентські кола, які принципово вороже ставилися до ідеї української національної школи. Складна була теж справа з учителями, підручниками, термінологією. Може в університетах ситуація була дещо краща, оскільки там все таки працювала певна кількість українців, які могли зразу приступити до викладання українознавства.

Не менш вагомі причини, мета й орієнтації українознавства.

Як зазначалося у зверненні  Генерального Секретаріату "До Української  людності" 13 жовтня 1917 року, "нині все буде робитися для того, щоб просвітлити народ, щоб довести дітей його до такої високої науки, яка потрібна для людського щастя".

Важливий акорд – не просто дати знання, а просвітлити розум і серце, піднести духовно, отже: поєднати навчання та виховання, інтереси вчителя й учня.

Упродовж року свого існування, у досить складних соціально-економічних  умовах, в умовах громадянської війни  та збройного протистояння різних політичних сил, Центральна Рада на культурно-освітній ниві зробила дуже багато. Так, упродовж літа – осені 1917 р. під керівництвом Центральної Ради було відкрито 5,4 тис. українських шкіл, понад 100 гімназій, запроваджено україномовне викладання у десятках медичних, агрономічних, технічних училищ і шкіл. У системі вищої освіти почали діяти новостворені народні університети у Києві, Миколаєві, Харкові, Одесі. Науково-педагогічна академія та технічний інститут у Києві, ряд українських факультетів і кафедр в існуючих вузах, які водночас охоплювали навчальним процесом понад 5 тис. студентів.

Вже в перших днях революції, в березні 1917 р., завдяки зусиллям Товариства Шкільної Освіти, у Києві  було засновано І українську гімназію імені Шевченка, за нею слідували  ІІ та ІІІ гімназії. Незабаром за прикладом Києва пішли Полтава, Чернігів, Харків, Одеса та інші міста. Загалом з березня 1917 р. в Україні  було відкрито 57 середніх шкіл, які  існували на приватні або на громадські кошти. Але і на цьому справа поширення  української освіти і шкільництва  не припинилася. В результаті домагань українських педагогічних кіл до Російського Тимчасового уряду  був ухвалений розпорядок міністра освіти, який постановляв:

1. У народних-початкових школах навчання відбувається українською мовою, при рівнозначному забезпеченні прав національних меншин і російської мови.
2. В педагогічних семінаріях та інститутах починають вивчати українською мовою історію та географію, а також українську літературу.
3. У вищих школах засновують кафедри української мови, літератури, історії та права.

Одначе ці розпорядки мали більше декоративний характер, бо керівники  українського шкільництва не зуміли їх в цілому привести в життя. Найкращим  показником настроїв і домагань громадянства був Перший Педагогічний З’їзд, який відбувся у Києві в квітні 1917 р. за участі 500 делегатів. З’їзд прийняв  ряд резолюцій щодо розвитку і  організації українського національного  шкільництва. Тоді теж вперше виникла думка організації Української Академії Наук. Крім українських народних шкіл та гімназій, засновують так званні реальні та комерційні школи, а також зроблено крок до організації українського народного університету.

У цьому процесі формування української національної школи  поважну роль зіграв Генеральний  Секретаріат Освіти, очолений І. Стешенком. Для облегшення роботи в шкільній ділянці, утворено три шкільні округи (київський, харківський, одеський), а  для швидкої дерусифікації шкіл організовано п’ять українських  гімназій (у 1917-1918 рр. по всій Україні  їх було 80). Велику увагу приділено  шкільним підручникам. Не зважаючи на воєнний час, їх наклад у 1917 р. доходив  до 300 000 примірників, а в 1918 р. для народних і середніх шкіл видано 2 мільйони шкільних книжок.

У кінці 1917 р. розроблено плани  та програми для єдиної так званої трудової школи, тобто загальноосвітньої, з 12-річним терміном навчання. Велику роль у розбудові українського національного шкільництва відіграли діячі Київської шкільної округи М. Василенко і В. Науменко.

У цілому педагогічна освіта в Україні 1917-1918 рр. велась українською  мовою в усіх типах шкіл, університетах, в Педагогічній Академії, в інститутах, учительських семінаріях та на різних курсах. У тому ж часі чимало таких  книжок друкувалося в закордонних  друкарнях, як от у Відні чи Берліні.

У парі з цією динамікою  праці на шкільному фронті йшла вперта боротьба з «русофільством», яке  гніздилося у шкільних батьківських комітетах і противилося українізації шкільництва. Вони радше були схильні  прийняти українознавство в російській мові, ніж українізацією. Зокрема проти українізації виступив Київський університет святого Володимира, який не визнавав української мови взагалі, вважаючи її за «штучну». Проте курс українізації шкіл ішов стрімкою ходою. Після ІІ Професійного Всеукраїнського Учительського З’їзду (серпень 1917 р.), який оформив Всеукраїнську Учительську Спілку, постав цілий ряд таких же спілок по всій Україні, і вже за пів року нараховував майже 10 000 членів.

У вересні 1917 р. відбувся з’їзд  «Просвіт» з участю 400 делегатів  не тільки з виключно українських  земель, але й з Донщини, Вороніжчини, Курщини, Кубані та Бессарабії, і на цьому з’їзді було оформлено Всеукраїнську  Спілку «Просвіт», що мала зайнятися  позашкільною освітою.

Якщо йдеться про статистику, то до революції на теренах України  було всього 356 так званих вищих початкових шкіл (тобто неповних-середніх). Протягом 1917р. було відкрито 217 нових шкіл цього  типу. У 1918 р. існувало в Україні 38020 нижчих однокласних та 1373 двокласних шкіл.

У освітній роботі активну  участь брали товариства «Просвіта» (понад 2 тис. осередків), за їх допомогою  у містах і селах створювались хати-читальні, бібліотеки, гуртки по ліквідації неписьменності, серед населення  поширювалась навчальна й художня  література тощо.

Великий обсяг роботи здійснила  Центральна Рада з налагодження видавничої справи. За її участю було засновано 80 україномовних газет і журналів, масовими тиражами вийшло 680 найменувань  навчальної, історичної, художньої, суспільно-політичної, технічної та іншої літератури.

Демократизація й відродження  національно-культурного життя дали поштовх для подальшого розвитку української художньої літератури й поезії. У 1917–1918 pp. великими тиражами почали виходити твори класиків української літератури: І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Коцюбинського, В. Стефаника, П. Грабовського та ін. У цей час побачили світ збірки поезій молодих українських літераторів: «З журбою радість обнялася» О. Олеся; «Хвилі» М. Коноваленка; «Лісові ритми» М. Шаповала. Публікувалися твори М. Рильського, П. Тичини, І. Огієнка, І. Липи, В. Винниченка, М. Грушевського та інших авторів. На українську мову перекладалися твори Г. Мопассана, Дж. Лондона, О. Бальзака та інших зарубіжних авторів. Значну увагу Центральна Рада надавала видавництву суспільно-політичної літератури. Таких видань вийшло кілька сотень. Це, наприклад, брошури з працями О. Білоусенка, Б. Грінченка, М. Драгоманова, І. Огієнка, С. Єфремова, С. Русової, М. Міхновського, Є. Чикаленка, в яких розглядалася проблема побудови Української держави, її соціально-економічного й політичного устрою.

У цей час вперше було створено історичні праці з новими концепціями  історії України, зокрема: «Ілюстрована історія України», «Коротка історія  України», «Якої ми хочемо автономії» М. Грушевського; «Коротка історія України», «Про козацькі часи на Україні» В. Антоновича; «Історія Українського письменництва» С. Єфремова.

З метою розвитку бібліотечної справи у всеукраїнському масштабі за рішенням Генерального секретаріату Центральної  Ради було засновано Українську національну  бібліотеку (УНБ) з кількома філіями  у великих містах України. У цих  бібліотеках було зосереджено великі книжкові фонди, серед яких були рідкісні видання, а також архівні документи. Для роботи над бібліотечними фондами залучалися вчені, студенти, широке коло читачів. Поступово УНБ з філіями перетворилися в осередки просвітницької й науково-дослідної роботи у різних регіонах України.

Прагнучи розвитку українського театрального мистецтва, Центральна Рада заснувала  Український національний театр. До складу його трупи увійшли відомі артисти України М. Садовський, А. Курбас, І. Мар'яненко, П. Саксаганський  та ін. Діючим губернським театрам  виділялися кошти для зміцнення  їх матеріальної бази, вони не оподатковувалися. У театрах удосконалювалися репертуари, поліпшувався професійний склад  творчих колективів. По містах і  селах засновувалися сотні аматорських  колективів.

Для підготовки митців сцени й організаторів  театрального мистецтва Генеральний  секретаріат Центральної Ради створив  школу з підготовки професійних  артистів, режисерів, налагодив випуск тижневика «Театральні вісті».

Становлення національного сценічного мистецтва Центральна Рада тісно  пов'язувала з розвитком народної музики, музичної освіти й хореографії. З її ініціативи було засновано Український  національний хор (диригент К. Стеценко). Відкрито у Києві загальноукраїнські курси з підготовки співаків хору, музикантів, хореографів. У губернських  центрах і в ряді великих промислових  міст засновано загальноосвітні  музичні школи.

Питанням розвитку українського образотворчого мистецтва займалася створена у  грудні 1917 р. Центральною Радою Українська Академія мистецтв. Першим її ректором було обрано Г. Нарбута; тут читали лекції професори – О. Мурашко, А. Маневич, М. Бурачек, М. Бойчук, В. Кричевський, М. Жук. Тісні творчі стосунки з Академією підтримувало багато відомих українських художників, які представляли різні школи та напрями у живопису. Наприклад, М. Бойчук очолив відділ монументального живопису, в який увійшли В. Седляр, С. Налепський, І. Падалка. Цей відділ почав називатися школою «бойчукістів», для якої було характерне відображення у мистецтві подій реального життя, наповнених динамікою і драматизмом, багатогранною композицією, пластикою, глибоким філософським змістом тощо. «Бойчукістами», зокрема, були розписані Луцькі казарми у Києві, оперні театри у Харкові. Києві, санаторій в Одесі. Багато їх полотен прикрашали виставки і картинні галереї.