Соціальна-економічна політика Мазепи

Що ж приваблювало старшину на північ Гетьманщини? Насамперед те, що північне Лівобережжя мало особливо сприятливі умови для торговельно-промислової  діяльності. Сулими, Кочубеї, Гамалії, Ломиковські, Орлики та ін. будували там млини, буди, гути, рудні, широко провадили торговельні й фінансові операції.

Була ще й інша причина  цього тяжіння старшини на північ Лівобережжя. У південних полках було ще надто неспокійно: часті  татарські напади, воєнні тягарі кінця XVII ст., нарешті, часті розрухи й  повстання – все це примушувало старшину звертати особливу увагу на північні – "смирнишіе" полки.

Процес концентрації старшинських маєтків ("добр") йшов у супроводі концентрації урядів, отже, концентрації політичної влади в руках вищої старшини. Маєткове нагромадження, торговельно-промислове та фінансове підприємництво створювали економічну базу для тої політичної ролі, яку грала в   цей період старшинська верхівка. Дальший розвиток старшинського землеволодіння неодмінно визначав зосередження в руках старшини політичної влади на Гетьманщині, зокрема урядів – генеральних, полкових, сотенних, що, в свою чергу, поширювало й зміцнювало її економічні позиції.

Саме в цей період створюється  старшинська аристократія на Лівобережній Україні. Характерно, що на головних урядах, зокрема полковницьких, в цей  час довго сидять ті самі особи: Данило Апостол був миргородським полковником  з 1682 до 1727 р., Михайло Миклашевський – стародубівським з 1689 до 1706 р., Іван Мирович – переяславським полковником з 1692 до 1706 р., Дмитро Горленко – прилуцьким полковником з 1692 до 1708 р. Це було явищем новим, незвичайним для попередніх часів [23].

Іноді полковницькі уряди  фактично передавалися як спадщина від  батька до сина. Так було з тим  же прилуцьким полковництвом, коли, після  смерті Лазаря Горленка (1687) і короткочасного полковництва І. Стороженка, цей уряд дістав син Л. Горленка Дмитро; так було і з чернігівським полковництвом (Яків Лизогуб в 1687-1698 рр. і син його Юхим в 1698-1704 рр.).

У зв'язку з тим зростає  обсяг полковницької влади. Колишній обраний представник полку, полковник  стає тепер нібито спадковим господарем свого полку.

Особливо характерним  у процесі консолідації української  старшини в кінці XVII – на початку XVIII ст. було юридичне оформлення "знатного військового товариства". Знатне військове товариство існувало на Україні і до Мазепи, але тоді воно ще не набуло юридичного оформлення, було, власне, явищем звичаєвим. Окремі представники старшини, заслужені у Війську Запорозькому, або визначні своїм віком чи майновим станом, чи просто впливом в урядових колах, набували звання (спочатку побутового) знатного (значного) військового товариша. У кінці XVII – на початку XVIII ст. знатне військове товариство стає вже юридично оформленим станом, в руках якого зосереджувалася головна частина старшинського багатства, вся економічна міць старшинської   верстви, вся політична сила її.

До кола знатного військового  товариства входили і старшинські  уряди – генеральні, полкові й сотенні. Персонально той чи інший "знатний військовий товариш" міг і не займати в даний момент якогось уряду ("знатные особы, которые урядов не имеют" – 1687 р.). Проте він, і тільки він, завжди був або колишнім вищим урядником Гетьманщини, або ж безперечним кандидатом на вищі старшинські уряди, які здебільшого й не виходять з цього, досить вже замкненого, кола. В кінці XVII ст. зустрічається вже поділ знатного військового товариства на дві групи: знатні військові товариші старші й молодші. Так було під час подорожі Мазепи до Москви в 1689 р. "Старші" знатні військові товариші – це здебільшого колишні полковники або генеральні старшини, "молодші" знатні – здебільшого діти старших знатних військових товаришів або молодші члени тих же старшинських родин, які не встигли ще здобути тих урядів, що їх вже мала група старших знатних військових товаришів. Однак це аж ніяк не зменшувало соціального значення і політичного впливу "молодших товаришів". Про це свідчать, між іншим, "Коломацькі статті" 1687 р., де поруч з генеральною старшиною і полковниками підписуються також деякі особи, які не займали на той час жадного уряду (наприклад, Семен та Іван Савичі, сини генерального судді Сави Прокоповича) [23].

Саме в ці часи з'являється  нова назва, яка визначає цю категорію  старшини – "бунчукове товариство". Це й було "знатне військове товариство", звільнене від усяких місцевих (полкових чи сотенних) обов'язків і юрисдикції, яке безпосередньо підлягало гетьманській владі, перебувало "під гетьманським бунчуком" і "обороною", судилося тільки Генеральним судом. Прийняття "під бунчук" бувало і раніше (за Самойловича), але лише за часів Мазепи "бунчукове товариство" оформилося як вищий шар козацької старшини.

Поруч з тим в полках з'являється "значкове товариство" ("под значком   полковим"), незалежне від сотенної влади і безпосередньо підлегле владі полковій; воно судиться полковим судом, отже, являє в межах полку привілейовану старшинську групу.

Знатне військове товариство і особливо його верхівка – бунчукове товариство – це була старшинська аристократія Гетьманщини в кінці XVII – на початку XVIII ст., яка концентрує в своїх руках "добра" й "уряди", а разом з тим – всю повноту економічної моці й політичної влади на Лівобережній Україні. У цих колах поступово зростає невдоволення самовладством гетьманів і прагнення обмежити гетьманську владу (Самойловича, а згодом Мазепи), виникають плани перевороту 1687 р. і змовницькі плани старшинської опозиції в 90-х роках XVII і на початку XVIII ст.

2.2.2. Козацтво

Становище козацтва, навіть тієї його частини, яка безперечно лічилася в козацьких реєстрах (чи "комнутах"), в кінці XVII – на початку XVIII ст. було досить важке. Формально козацькі "права" й "вольності" зберігалися й завжди визнавалися українським і московським урядами, але фактично за Самойловича та Мазепи інтенсивно йшов процес зубожіння козацької маси й визиску її старшиною, монастирями й багатим купецтвом. Козацтво і в поході, і вдома перебувало в залежності від своєї старшини (урядуючої), яка мала повну можливість, під виглядом "звиклої послуги" або "датків" (звичайно, збільшуючи їх розміри), визискувати козаків, виснажуючи тим їх господарство і нерідко фактично перетворюючи їх на своїх "підданих".

Зокрема послідовно й з  великим успіхом ішов цей процес у монастирських володіннях [23].

Політика українського уряду  щодо козацтва за часів гетьманування  Мазепи була цілком ясна і послідовна. Козацтво на Гетьманщині являло собою  в той час дуже поважну силу і як заможна сільська верхівка, і як головний військовий резерв держави. В руках козацтва були і чимала площа землеволодіння, і важливі  господарські вгіддя, млини, ґуральні, інші промислові й торговельні заклади, а головне – права і вольності,   здобуті "шаблею козацькою" за Богдана Хмельницького. Правда, за час од Хмельницького до Мазепи багато прав козацтво вже втратило, і ще більше окремих козаків утратило свої козацькі права, а разом з тим і свої земельні володіння, промисли тощо. Адже процес економічної диференціації чимраз більше заторкував козацьке "товариство", козацьку "чернь", як її звали гетьманські універсали середини й другої половини XVII ст. Проте недарма і гетьманські та полковницькі універсали, і царські жалувані грамоти старшині, монастирям та багатим купцям застерігали, що з усіх цих надань виключаються козаки ("опроч козаков"). Правда, старшина, особливо її урядова частина, мала можливість, користуючись своїм службовим становищем, збільшувати визиск рядового козацтва, але економічна сила козацтва, особливо заможної його частини, ще далеко не була зломлена.

Неабияке значення при  цьому мало й те, що козацтво являло собою основну військову силу країни, головний озброєний резерв її не тільки за воєнного, але й за мирного часу. В умовах тяжкої і  тривалої війни з Туреччиною і  Кримом козацьке військо грало особливо велику роль. Була ще одна обставина, яка  зміцнювала позиції козацтва. Не кажучи вже про Запоріжжя, яке завжди виступало оборонцем козацьких  прав, на правому березі Дніпра утворилася під проводом Семена Палія правобережна козаччина, що грізною силою повстала проти польського панування на Правобережній  Україні і що, як побачимо далі, численними й міцними нитками була зв'язана  з Лівобережжям.

Всі ці обставини і визначали  політику Мазепи щодо козацтва. Основні  принципи цієї політики можна сформулювати так: 1) оборона традиційних прав козацтва супроти старшинських та інших  надужить; 2) відокремлення козацтва від поспільства; 3) в процесі економічної диференціації козацтва сприяння його заможнішим шарам оформитися, як козаки "виборні", а іноді й просунутися в ряди нижчої старшини [23].

Перші кроки на шляху юридичного оформлення диференціації рядового козацтва були зроблені на початку   XVIII ст. 2 березня 1701 р. Мазепа доручив  глухівському сотникові Олексі Туранському учинити "перебор" козакам чотирьох засеймських сотень – Глухівської, Кролевецької, Коропської та Воронізької, поділивши їх на "лучших" ("виборне й переборне товариство"), які повинні були завжди бути готові до військової служби, і "подлейшое товариство", яке мало "в домах оставатися" і повинне було "тому виборнейшому товариству всякое всегда до подему належитое чинити вспомогателство". Хоч це розпорядження формально обмежене було лише чотирма сотнями Гетьманщини, але немає сумніву, що воно застосовувалося значно ширше й взагалі намічало поділ козаків на "виборних" і "підпомощників", який остаточно здійснений був у 30-х роках XVIII ст.

2.2.3. Селянство

Селянство на Лівобережній Україні  в кінці XVII – на початку XVIII ст. переживало процес дальшого збільшення "підданських" повинностей і загального зубожіння. Концентрація землеволодіння і політичної влади в руках козацької старшини мала своїм головним джерелом і разом з тим своїм головним наслідком зростання визиску селянської маси. Ще в перший період існування Гетьманщини, за відомою формулою "Генерального слідства про маєтності" 1729 р., "можнейшіе пописались в козаки, a подлейшіе остались в мужиках". Протягом другої половини XVII ст. на Лівобережжі загальновживаним був термін "піддані", який цілком чітко визначав суть і форму відносин між селянами і державою.

Підданський стан селянства, власне основної його маси – посполитих, визначений був ще до гетьманства Мазепи, переважно за часів Самойловича. Підданські повинності – натуральні данини й різні шарварки, грошові данини (чинш), зародки панщини – усе це було ще до Мазепи. Але саме в часи Мазепи, з одного боку, зростають усі ці повинності, а з другого боку, змінюється співвідношення окремих видів повинностей. Зокрема збільшуються грошові данини, а також панщина. Однак тимчасом як грошові й натуральні данини переважають в маєтностях "вільних військових" і особливо рангових (в тому числі й   гетьманських) [23], посилення панщини було характернішим для маєтностей "зуполного" володіння (насамперед монастирських).

Нарешті, селянство завжди могло бути притягнуте до різних шарварків (наприклад, загачування гребель).

До цих повинностей  треба ще додати стягувану з населення  річну "стадію", тобто чинш на гетьмана ("и гетманскую музику и на его кухню") з кожного мешканця "по пропорцій их имуществ", "мукою ржаною, пшеничною и гречаною, солодами, семям конопляним, горохом, маком, кабанами и птаством".

Дедалі більше зростання  підданських повинностей у кінці XVII ст. викликало велике невдоволення селянської маси, яке нерідко переходило у відкриті виступи проти державного визиску. Уряд Мазепи в інтересах  держави й громадського ладу мусів  втручатися в цю справу й обмежувати надужиття державців і визиск посполитих.

Боронячи посполитих од державних  надужить, Гетьман, з другого боку, дбав про те, щоб посполиті не виламувалися з підданства й виконання своїх обов'язків щодо державців.

2.2.4. Міщанство

Розвиток торгівлі і промисловості  за часів Мазепи сприяв зростанню  міста, зокрема його купецької верстви. У зв'язку з тим відбувалися  чималі зміни в соціально-економічному житті міст Гетьманщини.

Головним торговельним центром  Лівобережної України був Стародуб. Тут проходили важливі торговельні шляхи з Московщини до Польщі і з Прибалтики до Чорноморщини. У Стародубі бували купці московські, львівські, варшавські. Сюди приїздять купці з Білоруси, Литви, Балтійських країн (зокрема з Риги), Кенігсберга і Ґданська (Данціґа). У Стародубі (так само як у Полтаві – на півдні) концентрується торгівля між північною і південною частинами Лівобережної України. Промислова північ і хліборобський південь Лівобережжя провадять тут жваві торговельні операції, обмінюючи свої вироби і продукти. Стародубівські купці у великій кількості вивозять прядиво, олію, поташ, ліс, мед, віск, скло і т. п. і довозять текстильні вироби, хутра, метали і металеві вироби, вина та інші товари. Не дивно, що значні стародубівські купці, посередники в цих торговельних зносинах, нагромаджують великі багатства   і тим забезпечують собі поважний вплив на економічне і політичне життя свого міста, а разом з тим і цілого Лівобережжя.

Крім Стародуба, найзначнішими торговельними осередками Лівобережної України (Гетьманщини) були міста: Ніжин, де була колонія грецьких купців, які торгували головне з Московщиною і Чорноморщиною; Полтава – фортеця і торговельний осередок південного Лівобережжя, через який ішла торгівля з Запоріжжям і Кримом; Глухів, що швидко зростає, у зв'язку з поширенням торговельних зносин між Україною і Московщиною; Кролевець, де був великий міжнародній ярмарок. Окреме місце займали Київ, який був одночасно торговельним, військово-політичним, церковним та культурним центром, і Батурин – резиденція українського уряду і фортеця. Нарешті, старі історичні міста Лівобережжя – Чернігів і Переяслав були переважно церковними і освітніми центрами.