Соціальна-економічна політика Мазепи

Курсова робота

«Соціальна-економічна політика Мазепи»

 

 

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Іван Мазепа – загадка української історії

Розділ 2. Особливості соціально-економічної  політики І. Мазепи.

2.1. Господарство.

2.2. Соціальні відносини.

2.2.1. Козацька старшина.

2.2.2. Козацтво.

2.2.3. Селянство.

2.2.4. Міщанство.

2.2.5. Соціальна боротьба.

2.3. Гетьман Мазепа і  духовне життя України.

Висновки.

Література.

 

 

 

Вступ

Актуальність теми дослідження. Постать Івана Мазепи, гетьмана України  у 1687-1709 рр. до останнього часу була проскрибованою в російській та підколоніальній українській історіографії. Тільки з часу відродження незалежної Української держави у 1991 р. ситуація кардинально змінилася. Однак, незважаючи на появу численних книг і статей, присвячених Мазепі, вони були переважно популярного змісту. Ненабагато кращим був стан в українській еміграційній історіографії з огляду на складні умови її існування, але там принаймі була можливість видати цінні розвідки Теодора Мацьківа (США-ФРН), Бориса Крупницького, Олександра Мезька-Оглоблина (США), Ореста Субтельного (Канада), причому останній опублікував 54 листи Мазепи до коронного гетьмана Речі Посполитої Адама Сенявського.

Петро I зі своїм оточенням  не могли ніколи пробачити ні Мазепі, ні його прибічникам прагнення звільнити  Україну від московських кайданів, тому намагалися не тільки фізично, але  й морально знищити своїх опонентів, зацькувати й упослідити саму ідею незалежної Української держави. Саме для цього вони перетворили прізвище Мазепи на синонім зрадництва і запроданства, намагалися через сотні тисяч прокльонів і церковних анафем втовкмачити цю брехливу пропаганду в розум і серця багатьох поколінь українців. Проте даремно!

О.Апанович наголошує: "Жодне прокляття не в змозі було знищити велику ідею Івана Мазепи про вільну, незалежну, самостійну Україну. Історичний досвід незаперечно переконує, що вільна незалежна держава як історична структура, що забезпечує народу економічний і культурний розвиток, сприяє поступу, прогресу країни, її рівноправній участі в розвитку цивілізації. Панування чужоземної держави, особливо імперського характеру, в економічному відношенні є по суті панщиною на державному рівні. Народ вимушений віддавати   свої матеріальні й духовні здобутки, а народне господарство тим часом занепадає. В духовному ж відношенні соціальна деградація призводить до зникнення народу, знищення його мови, культури. Тому ідея державної суверенності, незалежності має загальнолюдське значення і забезпечує нормальне існування кожного народу, кожної нації, зберігає етнофонд людства".

Усім відомий вагомий  внесок Івана Мазепи в розбудову  національно-культурного життя Гетьманщини  в останній чверті XVII – на початку XVIIІ ст., але існує думка, що це був не просто вияв набожності, альтруїзму і філантропії поважного вітчизняного можновладця, а творення незалежницьких, державотворчих засад козацької України.

Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність дослідження  курсової роботи.

Об'єктом дослідження курсової роботи є становище українських  земель в кінці XVII на початку XVIIІ  ст.

Предмет дослідження – основні напрямки соціально-економічної політики І. Мазепи.

Метою курсової роботи є дослідження  основних напрямків соціально-економічної  політики І. Мазепи.

Мета роботи зумовлює виконання  таких завдань:–

 дослідити особливості  соціально-економічної політики  І, Мазепи;–

 охарактеризувати господарство  України тих часів;–

 дослідити особливості  соціальних відносин;–

 висвітлити діяльність  гетьмана І. Мазепи щодо культурного  розвитку України.

 

 

 

Розділ 1. Іван Мазепа – загадка української історії

На другий день після арешту Самойловича, 25 липня 1687 р. на майдані  над р. Коломак, оточеному полками князя Голіцина, був обраний новий гетьман. Козацька рада пройшла без несподіванок: обдаровані напередодні старшини прокричали рекомендоване Голіциним ім'я генерального осавула Івана Мазепи. Ще через день Мазепа завірив підписом так звані Коломацькі статті з 22 пунктів, які загалом повторювали попередні, Конотопські. Вносилися, однак, і певні доповнення, спрямованість яких виглядала вже традиційно – декларуючи збереження прав і свобод, бодай на частку посилити залежність гетьмана від московських влад. Зокрема, ухвалювалося, що він не матиме права зміщувати старшину без волі й указу і забирати у неї маєтки, надані царем. Новинкою стали ті пункти статей, які передбачали згладжування різниці у сферах   підданства українців і росіян. Так, рекомендувалося, аби старшина всілякими засобами, у тому числі й мішаними шлюбами сприяла зближенню обох народів до нерозірваної і міцної згоди... щоб ніхто не виголошував [голосов таких не испущал], що Малоросійський край – гетьманського регіменту, а відповідали б скрізь одноголосно – їх Царського Пресвітлого Величества самодержавної держави гетьман і старшина, народ малоросійський разом з великоросійським народом [35].

Так починалося 21-літнє правління  Івана Степановича Мазепи-Колединського, людини, постать якої лишається донині однією з найбільш спірних в українській  історії, а життєпис обріс плетивом фантастичних легенд. Цьому додатково  сприяло те, що за доби романтизму доля Мазепи силою випадку й моди опинилася  у фокусі зацікавлень багатьох європейських митців – художників, музикантів, поетів (так, з-поміж останніх гетьману присвятили свої твори Джордж Байрон, Віктор Гюго, Олександр Пушкін, Юліуш Словацький). З певністю можна сказати, що жодний інший діяч української історії не став героєм стількох зарубіжних художніх творів, як Мазепи, набувши свого усталеного іміджу, параметри якого, задані романтиками першої третини ХІХ ст., зберігаються і донині.

Життєвий шлях гетьмана складався  досить звивисто. Народився він 20 березня 1639 р. у с. Мазепинцях Білоцерківської  замкової округи (називають і інші дати) в родині місцевого замкового  шляхтича Степана-Адама Мазепи-Колединського. Його батько, як і решта дрібної  білоцерківської шляхти, підтримав  козацьку революцію, а у 1654 р. навіть став білоцерківським городовим  отаманом; згодом належав до партії Виговського. Мати, Марія Мокіївська, після смерті чоловіка під іменем Магдалини постриглася в черниці; з 1686 р. була ігуменею Києво-Печерського Вознесенського монастиря. Освіту хлопець отримав у Києво-Могилянській колегії, а далі – у єзуїтській колегії у Варшаві. Завдяки знайомству батька з певними людьми з придворних кіл молодий провінціал був прийнятий на двірську службу як покойовий паж Яна Казимира; на королівський кошт впродовж 1656-1659 рр. вивчав військову   справу у Німеччині, Італії та Франції. Після повернення служив при дворі, виконуючи дипломатичні доручення в Україні, зокрема – у посольствах до Івана Виговського (1659), Юрій Хмельницький (1660), Павла Тетері (1663). Після 1663 р. виїхав додому, найімовірніше – у зв'язку з похилим віком батька. Пізніша романтична традиція з подачі автора одного з тогочасних щоденників (і особистого недруга Мазепи) Яна Хризостома Пасека прив'яже від'їзд Мазепи з двору до любовної авантюри: чоловік Мазепиної коханки буцімто наказав його, голого, прив'язати до необ'їждженого коня, а той заніс бідолаху з-під Варшави аж... в українські степи.

Між 1668-1669 рр. Мазепа входить  до вужчого кола правобережної козацької  старшини, одружившись з дочкою білоцерківського полковника Семена Половця, одного зі сподвижників Богдана Хмельницького (київські шляхтичі Половці-Рожиновські вважали себе нащадками старовинного половецького княжого роду). Завдяки цьому шлюбу вчорашній королівський придворний близько сходиться з Петром Дорошенком, невдовзі досягнувши високого рангу генерального осавула і очолюючи важливі гетьманські місії до Криму й Туреччини. Під час чергової поїздки в Крим 1674 р. був захоплений у полон запорожцями, які переправили до лівобережного гетьмана Івана Самойловича. Варто нагадати, що саме у 1674 р. багато хто з Дорошенкової старшини, зневірившись у його політиці, перейшов на Лівобережжя. Цей шлях обрав і Мазепа, невдовзі привернувши до себе симпатії Самойловича настільки, що той зробив його опікуном і вихователем власних синів, а з 1682 р. – генеральним осавулом Військом Запорозьким [35].

Стрімкій кар'єрі нового гетьмана сприяв не тільки життєвий, військовий та політичний досвід, вигідно відтінений освітою і добрими манерами. Природа  наділила Мазепу унікальним даром приваблювати до себе людей, проникливо розуміючи людську психіку. Ось як згодом напише про це один з найближчих спільників гетьмана, його генеральний писар Пилип Орлик: "Ніхто-бо не міг краще обробити людину, притягти її до себе. Не осягнувши   з першого разу своєї мети, він не складав зброї, не кидав обробляти людину, аж доки не зробив її своєю... Небіжчик Мазепа вельми гарно провадив розмову, й любо було його слухати, все одно – з ким і про що не говорив".

Варто додати, що гетьман  вільно володів, окрім польської  і російської, латинською, італійською, німецькою, та, мабуть, французькою  й татарською мовами, тож дійсно міг говорити все одно з ким  його мовою у буквальному сенсі.

Придворний вишкіл юнацьких років і освітні подорожі по Європі пояснюють дещо незвичний для  козацької старшини спосіб життя  гетьмана. Так, Балюз відзначав куртуазію, притаманну панові Мазепі, світську приємність спілкування з ним та розкішні прийоми у гетьманській резиденції – заміському палаці на Гончарівці під Батурином. Оповідає Балюз також про прекрасну колекцію зброї та картин і добірну бібліотеку гетьмана. Про останню ностальгічно згадував на еміграції і Орлик, пишучи, що вона обіймала книжкові багатства, рівних яким не було в Україні, у тому числі латинські та німецькі інкунабули і старовинні ілюміновані рукописні кодекси.

Ймовірно, не без впливу матері гетьман лишив слід в історії  церковного будівництва як один з  найщедріших меценатів, яких знала  Україна. Перелік будівель Мазепиної  фундації вражає: дослідники нараховують 12 новозбудованих і до 20 відреставрованих на його кошт храмів, а старшина після  смерті Мазепи в Бендерах навіть не змогла докладно підрахувати всього, що він видав... щедрою рукою у  побожному намірі на будову багатьох церков і монастирів.

Щоб опукліше уявити світ цієї багатогранної людини, слід згадати  про інтимну сторону життя  Мазепи, зокрема – про його любовні пригоди. Усе життя гетьмана супроводжувала слава завойовника жіночих сердець, однак апофеозом став зв'язок 60-літнього суворого вояка з власною хрещеницею Мотрею, 16?літньою донькою генерального судді Василя Кочубея. Батьки дівчини рішуче запротестували проти їхнього шлюбу, бо, не кажучи   про різницю віку, церква забороняла одруження між хресним батьком і хрещеницею. Закохані бачилися потай, аж доки 1704 р. дівчина не втекла до свого коханця; її рішучість і палкість були настільки нестримними, що родичі вважали – їй пороблено. Злякавшись церковного прокляття і нечуваного скандалу, який вкрив би Мотрю ганьбою, а для нього обернувся непередбаченими політичними наслідками, Мазепа відіслав дівчину назад до батьків. Збереглося 12 написаних ним після цього таємних листів до Кочубеївни, сповнених ніжності, суму і обіцянок любити до смерті, хоч будеш за мною, хоч не будеш [35].

Варто додати, що внаслідок  цієї пригоди гетьман нажив в  особі Кочубея непримиренного ворога. Шляхи помсти були вже випробуваними: у 1707 р., віддавши доньку за одного з  козацьких старшин Чуйкевича (згодом Мотря разом з чоловіком буде заслана до Сибіру, а після повернення пострижеться у черниці), Кочубей послав царю Петру донос, звинувативши Мазепу у державній зраді. Навесні 1708 р. повторний донос підписав, окрім нього, і полтавський полковник Іван Іскра. Однак підкуплене Мазепою слідство, яке провадили московські приятелі гетьмана, визнало змовниками... самих донощиків. Після тортур їх у кайданах вислали до Мазепи, який у той час стояв похідним табором біля с. Борщівки під Білою Церквою. Саме тут у липні 1708 р. відбулася публічна страта – обом відтяли голови, хоч до подій, які підтвердили правдивість звинувачень, лишалося всього кілька місяців.

Завдяки доносу Кочубея та Іскри до нас дійшов унікальний текст  нібито складеної у 1698 р. Мазепою  думи, яку донощики приклали до своїх  пунктів на доказ його неблагонадійності. Окрім виразних літературних якостей, дума водночас справді являє собою  яскравий програмовий маніфест козацької  старшини (про що детальніше йтиметься далі). Закінчується вона закликом, який невдовзі сам автор спробує перевести з площини поезії в площину життя:

Гей, панове-єнерали, чому ж єсте   так оспали?

І ви, панство-полковники, без  жадної політики

Озмітеся всі за руки – не допустіть гіркой муки

Матці своїй більш терпіти, нуте врагів, нуте бити!

Самопали набивайте, острих шабель добувайте,

А за віру хоч умріте і вольностей бороніте!

Нехай вічна буде слава, же през шаблю маєм права!

 

 

 

 

Розділ 2. Особливості соціально-економічної  політики І. Мазепи

2.1. Господарство

Проблема економічного розвитку України-Гетьманщини в кінці XVII – на початку XVIII ст., а разом з тим і питання про господарчу діяльність гетьмана Мазепи й досі ще залишаються мало розробленими. Деякі факти українського економічного життя доби Мазепи історично і генетично пов'язані з часами Самойловича, а чимало наслідків економічних подій мазепинської доби виявилися щойно в наступних десятиліттях. З другого боку, ціле гетьманування Мазепи було заповнене тривалими, майже безперервними війнами, що могли хіба руйнувати народне господарство країни, а ніяк не сприяти йому. За 22 роки гетьманування Мазепи (8081 день) властиво "мирними" було трохи більше як 1 місяць (36 днів), себто менше як 0,5%. Правда, не весь час тривали воєнні дії (були й спокійніші роки), і не всі вони однаково відбивалися на українському господарстві, та й по-різному відчували їх окремі частини української території. Війна з Кримом і Туреччиною, яка руйнувала господарство південної Гетьманщини, значно менше зачіпала центральні й особливо північні полки, а іноді могла навіть іти їм на користь, зокрема форсуючи розвиток тих чи тих галузей промисловості [23].

Але на розвиткові українського господарства відбивалися не самі війни. Дуже докучали різні стихійні лиха – неврожаї, сарана, пошесті тощо. Останнє десятиліття XVII ст. було багате на неврожаї (зокрема друга половина 1690-х років). Сарана була в 1688 ("перша саранча") і в 1690 рр. ("великая саранча била на Украине и коло Стародуба на Севери"). Року 1690 в "новому городку" на р. Самарі був "барзо мор великий,   же усе вимерло... от которого і по инших местах появился мор". В 1698 р. "усюди дорожнеча била, тилко з Севери доставали збожа, хоча и дорого; а у Киеве жита дойниця по 5 золотих била".

Та, незважаючи на всі ці несприятливі умови, українське господарство в добу Самойловича (другий період гетьманування) і Мазепи переживає часи свого  піднесення. Ще за Самойловича відновлюється  перервана подіями Хмельниччини і Руїни торгівля України з  Західною Європою як через балтійські порти – Ґданськ (Данціґ), Кенігсберг і Ригу, так і суходолом – через Краків та Вроцлав. Поширюються торговельні зносини також з Кримом і Чорноморсько-Дунайськими країнами. Неабиякого значення набуває торгівля з Московщиною, куди вивозилося горілку, тютюн, селітру, шкіру, віск, скло (посуд), гналося худобу тощо. Українське господарство починає цікавитися й південно-східними ринками (Кавказ, Персія), не кажучи вже про старі торговельні стосунки з Доном. Росте і внутрішня торгівля, зокрема торговельний обмін між північчю й півднем Гетьманщини, між Гетьманщиною і Запоріжжям та Слобожанщиною, між Лівобережжям і Правобережжям.