Соціальна-економічна політика Мазепи

Цей зріст української  торгівлі продовжувався ще в ширших розмірах за гетьманування Мазепи, виявляючи безперечну тенденцію  до дальшого розвитку. Але загальнополітичні  обставини, а зокрема економічна політика московського уряду, аж ніяк не сприяли мирному розвиткові українського господарства, насамперед зовнішньої торгівлі. Ще року 1701 Петро І заборонив  вивозити українську пеньку до Риги й  Кенігсберга, наказуючи везти її дуже далеким і незручним шляхом через Архангельськ. Московський  уряд робив також різні труднощі для експорту української горілки  та тютюну до Росії. Український уряд уживав усіх заходів, щоб усунути  перешкоди для нормального ходу української торгівлі як з боку Москви, так і з боку інших чужих  чинників – польського уряду, польсько-литовських магнатів, Ґданського (Данціґського) магістрату тощо. Становище особливо погіршало під час Північної війни, яка унеможливила нормальний транспорт українських товарів до Балтики,   наражаючи їх на небезпеку конфіскації шведським військом, що окупувало тоді великі простори Речі Посполитої. Це ще більше погіршувало позиції української економіки супроти російської конкуренції. Але Україна, навіть за таких умов, зберігала свою господарчу самостійність. Це дуже яскраво виявилося у зростанні української промисловості за часів Мазепи.

Дуже важливим чинником економічного піднесення Гетьманщини в кінці XVII – на початку XVIII ст. була могутня хвиля колонізації Лівобережжя в другій половині XVII ст. Маса української людності з усіх суспільних верств кидає Правобережжя, вщент зруйноване подіями Руїни, і переходить на лівий берег Дніпра, залюднюючи і загосподарюючи нові й нові простори багатої природою й ще не займаної людиною землі. Тут, на цій порівняно спокійній території, що давно вже чекала на мирний труд, повіває новий могутній дух підприємництва, який охоплює всіх, не виключаючи жінок, від високого козацького достойника й до звичайного промисловця, і створює нові знаряддя праці, нові оселі, нові матеріальні блага.

Це нагромадження господарчої  енергії країни знайшло собі доброго  керівника в особі гетьмана Мазепи. Мазепа завжди дуже цікавився господарчими справами. По-європейськи освічена людина, вихований у принципах  модного тоді меркантилізму, Мазепа добре розумів значення економіки  для загального розвитку країни. Сам  добрий господар, він умів своїм  гострим оком добачити й важливі  проблеми народного та державного господарства України, й зовсім нібито дрібні поточні  справи свого власного маєтку. Офіційні гетьманські повідомлення цареві, які  збереглися в московських архівах, чимало уваги присвячують різним господарським питанням, а іноді (приміром, 1698 р.) дають широкий огляд  економічного стану країни та її населення. І, поруч із тим, численні листи-інструкції старостам та дозорцям гетьманських маєтностей, писані здебільшого власноручно  самим Мазепою, що випадково вціліли  в різних приватних збірках, малюють  нам яскравий образ пильного і  ревного господаря, який досконало  обізнаний з усіма справами кожного  свого маєтку.

Українська   промисловість  за часів Мазепи широко розгортається  як на півночі, так і на півдні Лівобережжя. Можна відзначити два моменти  особливого промислового піднесення: перший – перша половина 1690-х років; другий – початок XVIII ст. – був перерваний воєнними діями на території України 1708-1709 рр. Скрізь – у гетьманських, старшинських, монастирських маєтностях, на козацьких та міщанських хуторах, на вільній заїмці зайшлого промисловця, часто-густо чужинського походження – з'являються нові промислові заклади, поширюються старі й навколо них ростуть нові й нові оселі. Український уряд і особисто сам Гетьман сприяють вільному промисловому підприємництву, заохочуючи ініціаторів та організаторів його різними пільгами економічного й правового характеру.

Перше місце, безперечно, належало різним галузям сільськогосподарської  промисловості, головне млинарству та ґуральництву. Засипання греблі, будування млина, розміщення коло нього  слободи (чи хутора) – звичайне явище на Гетьманщині того часу. Оскільки млинарська техніка була пов'язана з різними видами промислового виробництва (млини на збіжжя, круподерні, валюші, тартаки, напірні, порохові млини, рудні та гамарні), зріст млинарства яскраво свідчив про загальний розвиток української промисловості того часу.

Ще більш масовий характер мав розвиток ґуральництва. Практично  виробництво горілки (для власного вжитку) здавна існувало майже в  кожному козацькому господарстві, становлячи один з основних економічних привілеїв  цієї верстви. Але зріст горілчаної промисловості на Гетьманщині в  кінці XVII – на початку XVIII ст. був викликаний, головне, вимогами експорту. Отож, збільшуються кількість і розміри ґуралень по маєтках старшинських та монастирських.

А втім, в кінці XVII ст. дуже розвиваються й інші галузі промисловості, які вимагали й спеціального технічного досвіду та устаткування, і більших  грошових вкладів. Це стосується насамперед селітряного виробництва на півдні й поташного виробництва на півночі  Лівобережної України [23].

Та особливо розвиваються в добу Мазепи дві галузі промисловості, пов'язані насамперед з внутрішнім ринком – скляна (гутництво) й залізорудна (рудництво). Вони з'являються   на півночі Лівобережжя – здебільшого в полках Стародубівському, Чернігівському та Ніжинському – досить пізно, приблизно в половині XVII ст. Збільшення населення й зріст його господарчих та побутових потреб, вимоги військового господарства (зокрема генеральної артилерії), нарешті, торговельний обмін Гетьманщини з Запоріжжям і експорт – все це спричинилося до піднесення гутництва та рудництва в часи Мазепи.

У добу Мазепи існували й  розвивалися також інші галузі промисловості. Як відомо, в цей час дуже збільшується українська артилерія. Мазепа, знавець  і великий аматор гарматної справи, багато зробив для розвитку ливарництва на Україні. Гетьман дуже протегував відомим гарматним майстрам ("військовим людвисарам") Йосипові й Карпові Балашевичам, які вміли поєднати високу технічну досконалість своїх виробів з їх гарним мистецьким оздобленням.

Сприяв Мазепа також розвиткові паперової промисловості. Папірні  на Гетьманщині, які здебільшого  належали єпископським кафедрам та монастирям, виробляли папір високої якості, іноді з гербом Гетьмана на філіграні (папірня Чернігівської кафедри  в 1705 р.).

У зв'язку з широкою будівельною  діяльністю Гетьмана, зростає виробництво  цегли, а також вапна (на вапнових майданах коло Новгорода-Сіверського).

Ростуть у ті часи й інші галузі української промисловості (текстильна тощо). Скрізь видко велику творчу підприємливість українського народу й велику ініціативу, керівництво  й піклування гетьмана Мазепи.

2.2. Соціальні відносини

2.2.1. Козацька старшина

Внутрішня політика гетьмана Мазепи була безпосереднім продовженням політики Самойловича, але провадилася  вона іншими темпами й подекуди іншими методами. Ця політика цілком виразно  сприяла зростові козацької старшини, зміцненню її економічної бази й  соціального становища й перетворенню її на зверхній стан Гетьманщини, а тим самим і на провідну верству в Козацько-Гетьманській державі.

Насамперед це позначилося  на старшинському землеволодінні. Старшина запопадливо освоює ще вільні (так  звані "вільні військові") і вже  не вільні (наприклад, належні до міста) землі. Процес мобілізації землеволодіння знаходить собі завершення в концентрації маєтків в руках окремих старшинських фамілій. Поширюється   загальна площа старшинського землеволодіння, яке поступово перетворюється із звичайного раніше володіння "до ласки  войсковой" на "зуполне" володіння (тобто повну власність). Уряд сприяє цим прагненням старшини.

Логічним наслідком цього  було цілковите злиття старшинського  землеволодіння з шляхетським, яке  так чи інакше збереглося від польських  часів. Існування нехай порівняно  нечисленних, але досить значних  володінь на звичайному шляхетському праві поруч з незрівнянно  більшою масою нових володінь, які хоч фактично і були в повному  розпорядженні козацької старшини, але ще не стали її повною власністю, свідчило про те, що процес станового  оформлення старшинської верстви до гетьманства Мазепи ще не був завершений. Однак саме за часів Мазепи обидві групи землеволодіння не тільки фактично, але й юридично зливаються в одне старшинське володіння, яке чимраз більше набуває характеру шляхетського "вічистого" володіння [23].

Джерела нагромадження старшинського  землеволодіння в кінці XVII – на початку XVIII ст. були різні. Спадщина, падання гетьманської (або полковницької) влади, нерідко стверджене царською владою, "займанщина" (хутори й "слободи"), "скупля", сплати за борги або за провини, леґації (особливо характерні для монастирського землеволодіння) – ось основні джерела земельного володіння старшини й монастирів. Ці джерела відомі ще з попередньої епохи, але за часів гетьмана Мазепи кількісне зростання кожного з них створює яскраву картину мобілізації землеволодіння.

Насамперед надзвичайно  збільшується надання маєтків старшині й духовенству (здебільшого монастирям) гетьманською владою або полковниками. На жаль, неможливо дати повну статистичну  картину, оскільки багато земельних  універсалів не збереглося.

Вже в перші дні й  місяці свого гетьманування Мазепа видав низку універсалів, які  або стверджували старі володіння (це була звичайна форма при обранні  нового гетьмана), або створювали нові з фонду так званих "вільних  військових" маєтностей, як тих, що були й раніше в безпосередньому розпорядженні  гетьманського уряду, так і допіру конфіскованих у родичів та прибічників  Самойловича. Щедре роздавання   земельних універсалів за перші  роки гетьманування Мазепи (1687-1689) пояснюється  головне тим, що новому гетьманові треба  було віддячити своїм посібникам або взагалі забезпечити собі якнайширше коло прихильників серед  старшини.

Друга хвиля падання земель Мазепою припадає на період 1699-1701 рр. Вона пов'язана була, очевидно, з  дальшим зростанням старшинської верстви, яка мала тепер змогу наполегливіше  висувати перед гетьманським урядом свої соціально-економічні й політичні  вимоги, особливо в умовах ліквідації турецької війни і підготовки до нової війни – зі Швецією.

Нарешті, в третій раз надавання  маєтків гетьманською владою посилюється  в останні роки гетьманування  Мазепи (1706-1708), мабуть, у зв'язку з  тим складним політичним та економічним  станом, в якому перебувала тоді Гетьманщина, і з зовнішньою політикою  Мазепи.

Загалом за час гетьманування  Мазепи було надано старшині, монастирям і частково великому купецтву сотні  сіл з кількома десятками тисяч  дворів посполитих. Лише в Лубенському  полку Мазепа надав 79 сіл, де в 1729 р. було 4 252 селянських двори (крім того, стверджено було володіння 14 селами, де в 1729 р. лічилося 830 дворів) [23].

Дуже поширюється за часів  гетьманування Мазепи "скупля" земель старшиною (і монастирями). В руках старшини були, з одного боку, засоби для цієї скуплі, а з другого боку – та політична й адміністративна влада, яка давала старшині змогу, часто-густо під виглядом купівлі, всякими правдами і неправдами привласнювати собі землі посполитих і козаків. Звичайна формула купчих актів – продаж "вольне, а не примушене" – яскраво свідчить про справжній характер цієї "скуплі".

Подібне значення мали так  звані "слободи" (і взагалі старшинська "займанщина"). Селянство, уникаючи "підданства", змушене було йти  на слободи, де воно протягом кількох (звичайно 3-5) років користувалося значними пільгами у відбуванні "підданських" повинностей. У цих слободах осідали  також вихідці з Правобережної  України, з Білоруси, навіть з Московщини. Коли минали пільгові   роки, населення "слобод" потрапляло в повну  юридичну залежність від власника слободи.

Однак утворення слобод відбувалося  в умовах боротьби серед самої  старшини за підданські робочі руки. Середня  старшина не тільки заздрила старшинській верхівці, що, власне, й мала можливість заводити слободи. Вона добре розуміла, що утворення нових слобод відбувається коштом чималого зменшення її власних "підданих".

Отже, політика українського уряду щодо слобод була подвійна. З  одного боку, влада не могла заважати дальшому поширенню старшинського  землеволодіння та зміцненню економічних  позицій старшини. Але, даючи дозвіл на осадження слобод (такий дозвіл був обов'язковий, хоч на практиці це правило часто порушувалося старшиною), гетьманський уряд добре розумів, що утворення нових слобод нерідко  шкодило старим старшинським володінням.

Але землеволодіння й сільське господарство були не єдиним джерелом фінансового нагромадження козацької  старшини. Велику увагу приділяє старшина різним торговельно-промисловим операціям. Торговельна діяльність була добре  відома козацькій старшині і раніше, становлячи для неї одне з основних джерел як грошового, так і маєткового нагромадження. Але в кінці XVII ст. створюються більш сприятливі умови  для української торгівлі – і зовнішньої, і особливо внутрішньої. Зокрема старшина бере активну участь у зовнішній торгівлі, головне – експортній [23].

Величезні прибутки давали старшині різні фінансові операції, зокрема  відкуп індукти, а головне "оренди" – горілчана, тютюнова й дьогтьова. У цих операціях брала участь і генеральна, і рядова старшина, і чоловіки, і навіть жінки.

Нарешті, як ми вже бачили, в ці часи старшина, особливо її верхівка, широко розгортає промислове підприємництво як на півдні, так, головне, на півночі  Гетьманщини.

На ґрунті цих економічних  досягнень старшини в кінці XVII – на початку XVIII ст. відбувається процес концентрації великого землеволодіння в руках старшинської верстви.

Чимало представників  вищої (а почасти і середньої) старшини зосередили в своїх руках  великі земельні володіння. Досить згадати  імена М. Миклашевського, миргородського полковника   Д. Апостола, В. Кочубея, Д. Горленка, чернігівського полковника П. Полуботка, стародубівського полковника І. Скоропадського та багатьох інших. Деякі з них, наприклад лубенський полковник Л. Свічка, почали з незначних чинів і невеликого маєтку, а скінчили величезними володіннями.

Вивчаючи історію великого землеволодіння на Лівобережній Україні  в кінці XVII – на початку XVIII ст., помічаємо ще одне й дуже цікаве явище – пересування центрів землеволодіння і торговельно-промислового підприємництва старшинської верхівки з південних полків Гетьманщини на північ. Починаючи з 80-х років XVII ст., великі землевласники південного Лівобережжя або цілком переносять свою господарську діяльність на північ, або, залишаючи за собою південні володіння, набувають маєтки й на півночі Гетьманщини, головне в Стародубівському полку. З давніх-давен маєтки шляхетсько-старшинської родини Сулим були в Переяславському і Київському полках. Однак Федір Сулима і син його Іван за гетьманування Самойловича і Мазепи здобули собі значні володіння ще й у Стародубівському полку. Василь Кочубей, володіючи маєтками в Полтавському полку, набуває маєтків у Ніженському й Стародубівському полках. Так само робили Гамалії та інші представники вищої старшини.