Розвиток економічної думки в Стародавньому Римі

Вступ.

1. Розвиток Економічної думки в стародавньому Римі

        2.праця  Катона, Варрона, Колумелли, Плінія Старшого

      3.Розвиток  християнства та аграрно-економічна  думка  

      4. Економічна політика римських імператорів.

Висновок

Список використаної літератури

 

Вступ

Економічна думка Стародавнього  Світу отримала подальший розвиток і завершення у Стародавньому  Римі. Вона стала відбитком вищого ступеня еволюції рабовласництва, нових  форм організації рабовласницького господарства, характерної для них  більш жорсткої експлуатації рабів, загострення протиріч і посилення  боротьби в умовах розкладу рабовласницького суспільства. Найважливішою проблемою  стародавньоримської літератури залишалася проблема рабства, його виправдання, організації і методів ведення великих рабовласницьких господарств (латифундій). До цих проблем зверталися Катон Старший (234 — 149 pp. до н.е.), Варрон (116 — 27 pp. до н.е.), Колумелла (І ст. н.е.).

 

 Приступаючи до вивчення  економічної думки Стародавнього  Риму, потрібно згадати, що його  могутність пов'язана зі зміцненням  і розквітом античного способу  виробництва, за якого основними  відносинами були відносини рабів  і рабовласників. Тоді стає  зрозумілим, чому центральне місце  з-поміж соціально-економічних проблем  Стародавнього Риму належало  проблемам рабства й аграрним  проблемам, особливо питанням  раціональної організації рабовласницьких  господарств. Саме вони знайшли  переважне відображення в законах,  аграрних проектах, спеціальних  творах давньогрецьких авторів.  Найвідомішими з них є трактат  «Землеробство» Катона Старшого (234—149 до н.е.), «Про сільське господарство»  Варрона (116—27 до н.е.) та праця з такою самою назвою Колумелли (І ст. н. є.), проекти аграрних реформ братів Гракхів — Тіберія (162—133 до н.е.) і Гая (153—121 до н.е.).

 

1. Розвиток  Економічної думки в стародавньому  Римі

Стародавній Рим виник  у VIII ст. до н.е. як місто, а з кінця III ст. до н.е. до кінця V ст. н.е. був середземноморською державою. У результаті завойовницьких воєн Рим, поширивши своє панування  на весь Апеннінський півострів і  підкоривши майже всі тодішні  держави Західної та Південно-Східної  Європи, Північної Африки, Малої  Азії та Переднього Сходу, перетворився на велетенську імперію. Могутність Стародавнього Риму зв'язано зі зміцненням і розквітом античного способу  виробництва, за якого основними  відносинами були відносини рабів  і рабовласників. Ясна річ, що центральне місце серед соціально-економічних  проблем Стародавнього Риму займали  проблеми рабства й аграрні проблеми, особливо питання раціональної організації  рабовласницьких господарств. Саме вони насамперед знайшли відображення в законах, аграрних проектах, спеціальних  творах, які є важливими джерелами  з історії економічної думки.

Своєрідним продовженням, поглибленням і конкретизацією економічних  поглядів грецьких мислителів була економічна думка стародавнього Риму, володіння  якого не обмежувалися Апеннінським півостровом, а охоплювали Грецію, Персію, Іспанію, значну частину Німеччини, Північну Африку разом з Єгиптом. Захопивши багато країн, стародавній  Рим мав сприятливі умови для  формування великих землевласників-латифундистів, які володіли рабами, використовуючи їхню працю. Очевидно, це було причиною того, що економічна думка і політика стародавнього Риму пов'язані з  аграрними справами. Про це свідчать "Закони XII таблиць" (451—450 pp. до н. е.), які закріпили право приватної власності, санкціонували правові відмінності вільних і рабів. На впорядкування аграрних відносин були спрямовані законопроекти братів Тіберія (162— 133 pp. до н. є.) і Гая (153—121 pp. до н. є.) Гракхів. Своєрідним гімном сільському господарству і селянській праці була поема "Георгіки" Верґілія (70—19 pp. до н. е.).

Таким чином, економічну думку  античного світу слід розглядати, з одного боку, як продукт особливої  історичної доби, а з іншого —  як низку ідей, що набули розвитку в  наступні періоди та увійшли до золотого фонду економічної науки. Важливим досягненням античної економічної  думки є з'ясування принципів  натурального й окремих елементів  товарного господарства. У центрі римської економічної думки завжди стояли питання організації рабовласницького господарства та управління ним. Серед  проблем, відображених у творах античних авторів, основною була проблема рабства. У тлумаченні рабства економічна думка античності еволюціонувала від  розуміння його як природного явища  до критики й визнання загальної  рівності людей (в ідеях раннього християнства)[4, c. 31-33].

Економічні та соціальні  проблеми кризи рабовласництва знайшли  відображення у працях видатного  політичного діяча, адвоката, знаменитого  оратора Стародавнього Риму Марка  Туллія Цицерона (106—43 pp. до н.е.).

Як прихильник приватної  власності, великого землеволодіння, колоніальної експлуатації Цицерон схвально ставився до праць Аристотеля та Ксенофонта, підтримуючи натурально-господарську концепцію своїх попередників. Співчутливо  ставлячись до землеробства, він зневажав торгівлю та всі види ремісничої праці.

Центральне місце в  економічних поглядах Цицерона займала  ідея "справедливості", в основі якої лежить визнання недоторканності  власності, нерівномірності розподілу  та мирного співіснування різних за майновим та соціальним статусом станів. Відтак Цицерон виступав проти реформування аграрних відносин і засуджував списання боргів. Він виправдовував загарбницькі війни та захоплення знаттю державних  і дрібних селянських земель. Водночас мислитель гостро критикував паразитичний спосіб життя римської знаті, виступаючи за "справедливе" ставлення до рабів. Він радив поводитись з  ними "як з наймитами: вимагати від  них праці, надаючи все належне".

Кризові явища в рабовласницькому устрої Стародавнього Риму І—II ст. н.е. яскраво відобразились у вченні стоїків, заснованому на ідеї духовної свободи та рівності всіх людей. На відміну від попередників, стоїки не зневажали фізичну працю у  межах задоволення необхідних потреб. Водночас вони презирливо ставились  до лихварства та торгівлі, вважаючи прагнення  до збагачення несумісним з моральною  доброчинністю.

Так, у працях видатного  римського філософа, політичного  діяча, письменника Луція Аннея Сенеки (близько 4 р. до н.е. — 65 р. н.е.) зазначається: "Вони раби. Але вони люди. Вони раби. Але вони сусіди по оселі. Вони раби. Ні, вони товариші по рабству, як тільки подумаєш про те, що долі дозволено однаково багато проти вас обох". Засуджуючи рабство з морально-етичних позицій, Сенека радив поводитись з невільниками так, "як ти хотів би, щоб поводились з тобою".

 

2.праця Катона, Варрона, Колумелли, Плінія Старшого

Аграрна тематика виявилась  тоді такою актуальною, що на ній  зосередили увагу більшість інтелектуалів, серед яких був Марк Порцій Катон (234—149 pp. до н. е.). Він написав твір "Про землеробство", в якому всіляко підносив сільське господарство. Покликаючись на звичай предків у ставленні до різних занять, Катон писав, що "якщо хотіли уславити добру людину, то її хвалили як доброго землероба і доброго господаря... Землероби стають найвідважнішими людьми і найдіяльнішими воїнами; дохід землероба найчистіший, найнадійніший і найменше викликає заздрощів; люди, зайняті цією справою... шляхетні".

 

 Землеробські заняття,  на думку Катона, стоять вище  від будь-яких інших, не кажучи  вже про лихварство, яке ганебніше  від злодійства. Тому Катон давав  пораду, як краще вести сільське  господарство. "Якщо ти мене  запитаєш, який маєток поставити  на перше місце, я, — відповідав  Катон, — скажу так: сто югерів землі, яка зайнята всіма культурами і знаходиться у найкращому місці... З ранньої юності господареві треба дбати про те, щоб обробити маєток".

 

 Агрономічні поради  Катона чергувалися з економічними. Він казав, що "потрібно перевірити  кількість грошей і хліба, то, що підготовлено для годівлі  худоби; кількість вина, масла, що  продано, що виручено, що залишилось, що можна продати... Господар повинен розпорядитись роботами... Він повинен здійснити продаж: продати масло, якщо добра ціна, вино, продати надлишки зерна, старих волів, хирляву худобу, хирлявих овець (вовну, шкіри, старий віз, старі залізні знаряддя), пристаркуватого раба, хворого раба і взагалі продати все, що непотрібне. Господар повинен прагнути продавати, а не купувати".

 

 Отже, Катон акцентував  на тому, як можна здобути найбільше  доходу від ведення сільського  господарства. У "Землеробстві" Катона всі питання домогосподарства  опрацьовані докладніше, ніж Ксенофонтом  в "Економікосі". Катон, порівняно з грецькими мислителями, міг скористатися більшим досвідом організації сільського господарства у землевласників-латифундистів[2, c. 25-27].

 

 Варрон Марк Теренцій (116—27 рр. дон. е.), як і Катон, вболівав за долю сільського господарства. Він залишив у спадок три книги "Про сільське господарство", в яких викладені завдання власників великих латифундій. Варрон надавав перевагу сільському господарству перед іншими галузями господарства.

 

 Однак Варон  був менш практичний у сільському господарстві, ніж Катон, за винятком захисту пріоритету сільського господарства в економіці. "Наші великі предки, — твердив Варрон, — не без підстав надавали перевагу римлянам — селянам перед міщанами... Тепер господарі пробрались у міські мури і, залишивши серп з плугом, заповзялись працювати руками в театрі й цирку, а не на ниві чи у винограднику...". Це був докір тим, які полишили землеробські заняття, що, на думку Варрона, негативно позначилося на економіці країни, бо продовольство довелося завозити з Африки і Сардинії. Засновники Риму вчили своїх дітей землеробству, а ті від жадоби закинули своє заняття, забувши, що землероб і скотар — не одне й теж. "Землероб зайнятий тим, що винайшли люди, щоби вирощувати земні плоди, пастух, навпаки, тим, що виробляє худоба".

 

 Ставлячи землеробство  вище від скотарства, Варрон усе ж вважав корисним поєднання цих двох галузей господарства. Саме тому він присвятив одну свою книгу землеробству, а другу — скотарству. Зацікавленість Варрона скотарством зумовлена конкретними обставинами і, передусім, вигодою виробляти продукцію тваринництва, попит на яку був тоді на ринку. "Худоба, — казав він, — є основою всякого добробуту, вона фігурує навіть у назвах грошей".

 

 Найбільше, а саме 12 книг "Про сільське господарство", написав Колумелла Люцій Юній Модерат (І ст. до н. е.). Навіть нині не можна без хвилювання сприймати слова Колумелли з передмови до першої книги, в якій він називає землю матір'ю, божественним творінням. "Ми, — писав він, — віддаємо сільське господарство, як катові на поталу, найнегіднішому із рабів, а за наших предків тим займалися найліпші люди і робили це якнайкраще".

 

 Колумелла доводив, що порядкування на землі вимагає старання і знань, енергії, фізичних сил. Між тим багато з нас покинули серп і плуг та перебралися у міста. Цю думку Колумелла запозичив у Варрона. "Той, хто присвятив себе сільському господарству, повинен, — вважав Колумелла, — передусім володіти такими якостями і знанням справи, можливістю витрачати засоби і бажанням діяти... Недостатньо знати і хотіти, якщо немає потрібних для праці коштів".

 

 Позитивною рисою праці  Колумелли є оцінка поглядів попередників, які займалися проблемами аграрної економіки. Ведення сільського господарства може бути ефективним тільки тоді, коли воно матиме власного господаря. На далекій відстані від господаря маєтки занепадають. "Дбайливому господареві потрібно у всяку пору року обійти кожну смужку в своїм маєтку...". Добра порада! Знання і старання господаря, зазначав Колумелла, і на поганій землі зможуть здолати безплідність.

 

 Прагнучи відродити  сільське господарство з допомогою  латифундій, Колумелла вважав одночас за можливе передачу господарювання колонам, які займали проміжне становище між вільними і рабами. Колонів можна вважати попередниками покріпачених селян феодального середньовіччя[7, c. 118-119].

 

 До когорти мислителів-аграрїїв належав Гай Пліній Старший (23—79 pp. до н. е.), який, щоправда, не написав твору про організацію сільського господарства, але, спираючись на праці Катона, Варрона, Колумелли та інших своїх попередників і сучасників, створив енциклопедичну "Природну історію" у 37 книгах. У них він виступив як дбайливий господар усього сущого на землі та самої землі. "Потрібно, — писав Пліній, — передусім заступитись за землю і прийти їй на допомогу... Ми накидаємось на неї із звинуваченням у наших власних злочинах і на неї звалюємо нашу вину".

 

 Пізніше аграрні проблеми  досліджували такі представники  економічної думки Стародавнього  Риму, як Марк Теренцій Варрон (116 — 27 до н.е.) і Луцій Юній Модерат Колумелла (І ст. н. е.). У трактаті Варрона «Про сільське господарство» знайшло відображення зростання товарності рабовласницьких господарств та їх перетворення на господарства напівнатурального-напівтоварного типу. Називаючи дві цілі, досягнення яких мають прагнути землевласники — користь і задоволення, Варрон на перше місце ставить користь, тобто отримування доходу. З погляду дохідності він і розглядає питання організації рабовласницького господарства. На думку Варрона, дохідність маєтку визначається його агрокультурою, але передовсім — властивостями грунту, оскільки основна цінність господарства — земля. Водночас він визнавав залежність дохідності маєтку від його місцезнаходження. «Маєтки, поряд з якими є місця, куди зручно ввозити і продавати вироби свого господарства і звідки вигідно ввозити те, що потрібно для власного господарства, такі маєтки вже тільки через це є дохідними», — писав він. Варрон, по суті, виокремлював два типи рабовласницького господарства: приміські маєтки та віддалені господарства. Визнаючи вплив ринку на організацію господарства, Варрон визнавав потребу його ринковоїорієнтації, оскільки, з одного боку, власники маєтків змушені купувати навіть те, що вони самі виробляють, але в недостатній кількості, а з іншого — часом стає невигідно виробляти щось у власному господарстві, навіть коли це є можливим. Землеробство він пропонував поєднувати зі скотарством, прибутковість якого була тоді високою[8,c. 36-38].

 

 На погляди Варрона щодо використання в господарстві праці рабів безперечно вплинуло повстання Спартака. Хоч він і досі вважає рабів тільки «знаряддями, що говорять», та все ж радить рабовласникові не купувати багато рабів тієї самої національності, щоб вони не змовились між собою, і застосовувати гнучкіші методи примусу до праці, заохочуючи рабів матеріально та морально. Виходячи з низької продуктивності рабської праці, Варрон уважав, що вигідніше користуватися працею найманих працівників, особливо для обробітку великих сільськогосподарських угідь і в нездорових місцевостях, де велика смертність рабів могла б завдати їхньому власникові значних збитків.