Робітничий і селянський рух. Революційні виступи в армії та на флоті

Рибалка І.К. Історія України.- Част. 2.-Х., 1997. – 180 с.

Вєтров Р.І., Донченко С.П. Політичні партії України в першій чверті ХХ століття (1900–1925 рр.) – Дніпропетровськ-Дніпродержинськ, 2001.

Колесник В.Ф., Рафальський О.О., Тимошенко О.П. Шляхом національного відродження.-К., 1998.

Левенець Ю.А. Ліворадикальні партії в Україні напередодні жовтневого перевороту // Український історичний журнал. – 1992.– №3.-С. 27.

Гермайзе Й. Нариси з історії революційного руху на Україні.-К., 1926

Українські політичні партії кінця ХІХ – початку ХХ ст.: програмові і довідкові матеріали.-К., 1993.

Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. У 2 ч. – Ч. 1.-К., 1997.

Тимошик М.С. Українське питання.-К., 1997.

Політична історія України / За ред. Танцюри В.І.-К., 2002

Верига В. Нариси з історії України (кінець ХУШ-початок ХХ ст.) – Львів, 1996.

Н. Полонська-Василенко Історія України в 2-х т.-Т.2.-К., 1995.

Политические партии Розсипи. Єнциклопедия.-М., 1996.

РеєнтО.П. Україна в імперську добу (ХІХ-початок ХХ ст.) – К., 2003.

Новітня історія України (1900–2000) /А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв, В.П. Дрожжин та ін.-К., 2000.

3.Вплив революції 1905-1907 рр. на подальший розвиток України.

Революція значною мірою перебувала під впливом соціал-демократичного руху. Однак у 1905-1907 рр. царизм утримався при владі, революцію було придушено. Головні причини поразки полягали в недостатній міцності союзу демократичних сил країни, зокрема робітничого класу і селянства; розколі в соціал-демократичному русі. Якщо більшовики вимагали рішучого повалення царизму, то меншовики наполягали на реформах у межах існуючого буржуазного ладу. Більшість армії ще не підтримувала боротьбу народу і придушила його революційний виступ. Xоча революція й не розв'язала свого головного завдання - повалення царизму, але вона стала школою революційної боротьби трудящих мас Росії.  
      Слідом за поразкою революції країною прокотилася хвиля репресій. У 1907-1909 рр. за участь у революційних подіях було засуджено понад 26 тис. Протягом лише 1907 р. було закрито 100 газет, професійних спілок, а в 1910 р. - понад 440 професійних організацій. Особливо жорстоких ударів зазнали більшовицькі організації. Було заарештовано багато членів Київської, Одеської, Ніжинської, Конотопської, Полтавської, Xарківської та інших соціал-демократичних організацій. Зауважимо, що в боротьбі з демократичним рухом царизм спирався на так звані чорносотенні організації. Серед них най-відомішими були "Союз руського народу" та "Союз Михаїла Архангела". До речі, характерною ознакою цих чорносотенних організацій був запеклий шовінізм, а їх гаслом - "Бий інородців!".  
      Під час першої Російської революції однією з наймогутніших сил, що виступила проти царизму, було селянство. Це пояснюється не-вирішеністю аграрного питання. Для того щоб якось зменшити соціальне напруження на селі, зміцнити свою соціальну базу і при цьому зберегти залишки поміщицької системи землеволодіння, уряд протягом 1906-1910 рр. видав низку законодавчих актів, що дістали назву Столипінської аграрної реформи.  
      Суть реформи полягала в тому, що вона дозволяла закріплювати у приватну власність ділянки общинної землі, що перебували в користуванні селян. Зазначимо, що у здійсненні реформи уряд опирався насамперед на заможне селянство.  
      Голова царського уряду П. Столипін (1862-1911) наголошував, що реформа розрахована на "міцних і сильних", сподіваючись, що куркульство та інші заможні верстви населення будуть "перепоною для розвитку революції".  
      У 1906-1915 рр. по всій Росії у приватну власність закріпили землю понад 2 млн дворів, що становило 22,1 % загальної кількості общинників. В Україні реформа мала характерні особливості. У результаті того, що в багатьох районах України общинне землекористування не набуло такого розмаху, як у Росії, а на Правобережжі та в Полтавській губернії його не було вже з XVI ст., процес переходу землі у власне користування відбувся швидко. Однак якщо на Правобережжі з общини виокремилися майже 48,6 % членів, то на Лівобережжі - лише 20,5 %. Реформа значно поліпшила становище куркульства і водночас призвела до подальшого розорення бідняків, які здебільшого змушені були продавати куркулям землю, закріплену реформою як їхню особисту власність. Свою землю продали 32 млн господарств, що вийшли з 1260 тис. найбідніших общин. Це спричинило подальше розшарування селянства. В Україні за 1905-1916 рр. кількість бідняцьких господарств збільшилася з 44 до 57 %. Реформа передбачала також переселення селян із центральних районів Росії до Сибіру. Уряд розраховував, що цим вдасться підштовхнути розвиток куркульських господарств у центральних районах країни і водночас забезпечити освоєння нових земель на Сході Росії. Протягом 19061912 рр. переселилося понад 2 млн 600 тис. осіб, з них з України - близько 1 млн. Однак набідувавшись на новому місці, 70 % переселенців змушені були повернутися додому. Столипінська аграрна реформа мала як позитивні, так і негативні наслідки. Прогресивне полягало в тому, що реформа спрямовувалась на подальший буржуазний розвиток села, формування куркульських фермерських господарств. Проте вона не усунула поміщицької форми землеволодіння. Не змогла припинити наростання революційної хвилі на селі.  
      За царським маніфестом 17 жовтня 1905 р. було оголошено про свободу слова, друку, про створення законодавчої Думи, про перетворення Росії на конституційну монархію. У зв'язку зі зняттям усіх заборон, пов'язаних із свободою друку, склалися сприятливі умови для розвитку української преси. Першим успіхом було видання в 1905 р. часопису "Хлібороб". У грудні 1905 р. у Києві почав виходити перший щоденний український часопис "Громадська думка" (пізніше перейменований у "Раду"). Протягом року після виходу маніфесту виникло 15 українських видавництв і виходило близько 20 українських періодичних видань. У 1907 р. у Петербурзі вийшло повне видання (без цензурних купюр) "Кобзаря" Т. Шевченка. Велику частину газетних шпальт заповнив просвітницький матеріал про те, що таке Україна, хто такі українці, якою є територія їхнього розселення та ін. У травні 1907 р. з'явилось офіційне розпорядження щодо скасування Емського указу 1876 р. Проте однією з характерних ознак столипінської доби стало наростання хвилі агресивного російського шовінізму. У березні 1908 р. у Києві було створено "Клуб російських націоналістів". Завдяки державній підтримці й особистому покровительству П. Столипіна він став однією з найвпливовіших політичних груп у Російській імперії. У грудні 1909 р. цей Клуб добився рішення Думського підкомітету у справах освіти про недопущення викладання української мови у школах. Іншим важким ударом по українському рухові став циркуляр П. Столипіна від 20 січня 1910 р. із забороною реєструвати будь-які "інородчеські" товариства й видавництва. В окремій інструкції він пояснював губернаторам, що заборона поширюється, зокрема, на українські та єврейські організації.  
      У роки реакції український рух знов опинився в підпіллі. Було закрито "Просвіти" та інші українські організації.  
      Безумовно, період реакції не заглушив наростання революційного руху. Уже в другій половині 1910 р. робітничі страйки охопили Петербург, Москву, Київ, Катеринослав, Одесу, Миколаїв, Xерсон. Протягом 1910-1911 рр. в Україні відбулося близько 450 селянських виступів. Xвиля протесту прокотилася країною у зв'язку з розстрілом у березні 1912 р. на річці Лені учасників демонстрації - робітників золотих копалень. У березні 1914 р. заборона святкування дня народження Т. Шевченка призвела до масових демонстрацій студентів у Києві та інших містах. Для розгону демонстрантів було послано загони поліції і козаків.  
      У роки революції було здобуто перший досвід парламентаризму. Вибори до І Державної думи відбувалися в умовах військових репресій, арештів. Від України було обрано 102 депутати, у тому числі 24 поміщики, 26 представників міської інтелігенції, 42 селян, 8 робітників і одного священика. У Державній думі сформувалася "Українська думська громада" у складі 45 осіб на чолі з адвокатом і громадським діячем з Чернігова І. Шрагом. Політичною платформою цієї громади була автономія України. М. Грушевський уклав декларацію, яка мала бути виголошена з думської трибуни головою громади. Але вже було запізно. Державну думу 8 липня 1906 р., після 72 днів існування, було розпущено.  
      У січні 1907 р. відбулися вибори до ІІ Державної думи. Українські губернії у ІІ Державній думі представляли 16 поміщиків, 4 священики, 17 інтелігентів, 59 селян і 6 робітників.  
      У ІІ Думі була також "Українська думська громада", що мала 47 членів і видавала часопис "Рідна справа - Вісті з Думи". Громада домагалася автономії України, місцевого самоврядування, української мови у школі, суді, церкві. Для того щоб мати підготовлених педагогів, громада вимагала створення кафедр української мови, літератури та історії в університетах, уведення української мови в українських семінаріях.  
      ІІ Дума проіснувала лише 103 дні; 3 червня 1907 р. її розпустили. Розгін ІІ Думи мав характер державного перевороту і відкрив добу реакції. Новий виборчий закон істотно обмежив права робітників, селян і національних меншин. Депутати ІІІ Державної думи від України, серед яких було 67 поміщиків, у цілому підтримали столипін-ську реформу, хоча й вносили пропозиції з національного й аграрно-селянського питання.  
      У роки нового революційного піднесення більшовицькі організації розширили легальні форми роботи, зокрема в межах IV Державної думи, де активну роль відігравала більшовицька фракція. Так, виступаючи з промовою 20 травня 1913 р., депутат-більшовик від Катеринославської губернії Г. Петровський на місцевому матеріалі переконливо показав переслідування чорносотенцями українців, української мови, перепони, що ставляться на шляху до розвитку національної культури, літератури, мистецтва.  
      Революційне піднесення збіглося з початком Першої світової війни. Причиною її виникнення були суперечності у стані імперіалістичних держав: з одного боку - Антанти, до якої входили Англія, Франція, Росія, з іншого - Троїстого союзу у складі Німеччини, Австро-Угорщини, Італії.  
      Українські землі були серед тих, що найбільше постраждали від війни. Лінія фронту проходила безпосередньо українською територією. На двох фронтах, що простяглися українськими землями, перебувало 3250 тис. солдатів та офіцерів. Крім того, у тилових гарнізонах в Україні перебувало 400 тис. солдатів і офіцерів. Далекосяжні плани поневолення України виношували обидва блоки імперіалістичних держав - Антанта і Троїстий союз, що зіткнулися в Першій світовій війні. Росія відкрито готувалася загарбати Галичину, Буковину та Закарпаття, щоб раз і назавжди покінчити з "мазепинством" і сепаратизмом. Австро-Угорщина прагнула приєднати Наддніпрянську Україну до Габсбурзької імперії. Німеччина, готуючись до "дранг нах остен", мала на меті взяти Україну - найбагатшу країну Європи - під свій протекторат.  
      На Південно-Західному фронті війна розпочалась у серпні 1914 р. У так званій Галицькій битві, яка тривала з 23 серпня до 21 вересня 1914 р., австро-угорська армія, втративши понад 326 тис. солдатів, була розгромлена. Галичина та Буковина опинилися під окупацією царської Росії. Однак у квітні 1915 р. австро-німецькі війська, прорвавши Південно-Західний фронт, змусили російську армію відступити з Галичини.  
      За сім місяців окупації царська адміністрація свідомо знищила все, що було українським: закрила школи, гімназії, сотні газет і журналів, книгарні, видавництва, бібліотеки, читальні "Просвіти". Українську мову було витіснено з урядових установ. Розпочалося переслідування греко-католицької церкви. Митрополит А. Шептицький був заарештований і депортований до Росії.  
      У 1916 р. Галичина і Буковина стали тереном найжорстокіших битв. Наприкінці травня 1916 р. розпочався відомий наступ генерала А. Брусилова. У результаті цього наступу російські війська захопили Буковину й східну частину Галичини з Тернополем та Західну Волинь з Луцьком. Внаслідок багатомісячної битви багато районів Галичини, особливо Тернопільщини, були зруйновані вщент, населення евакуйовано, господарства та майно втрачені. Не менше лиха приніс Галичині й червневий наступ 1917 р. російських військ, кинутих на австро-угорський фронт Тимчасовим урядом Росії. Ця авантюра не принесла перемоги її ініціаторам, навпаки, завершилася повною поразкою російської армії, її відступом за річку Збруч. Німецько-австрійські війська до кінця 1917 р. просунулися на схід українською територією навіть далі, аніж у 1915 р.