Робітничий і селянський рух. Революційні виступи в армії та на флоті

Програмні засади РУП обговорювалися у 1902–1903 роках на сторінках часопису «Гасло». Часопис виходив за редакцією і на кошти Д. Антоновича. До складу редакції входили Є. Голіцинський, П. Канівець і В. Козиненко. Соціалістичні ідеї часопису викликали невдоволення частини членів РУП, очолюваної О. Коваленком, Ю. Коллардом і Л. Мацієвичем.

Наприкінці 1902 року з ініціативи Д. Антоновича в Києві відбувся перший з’їзд РУП. У ньому брали участь шість осіб: від Київської вільної громади – Є. Голіцинський, від Лубенської – М. Порш, від Полтавської – М. Кохановський, від Харківської – Д. Антонович, від редакційного комітету – В. Козиненко,

З’їзд схвалив діяльність редакційного комітету РУП, вирішив налагодити випуск часопису «Селянин» (виходив з січня 1903 року по жовтень 1905 року) Делегати з’їзду обрали ЦК РУП, визначили його завдання і обов’язки. До складу Закордонного Комітету РУП у Львові увійшли Євген і Катерина Голіцинські, В. Винниченко, П. Канівець, М. Ткаченко.

Місцевими районними комітетами РУП були Вільні Громади. Вони зберігали повну свободу вибору щодо тактики дій. ЦК РУП слідкував за дотриманням Вільними Громадами основного політичного курсу партії. Тільки він мав право затверджувати нові районні комітети. Організаційна мережа РУП охоплювала шість Вільних Громад – Київську, Харківську, Ніжинську, Полтавську, Лубенську, Катеринодарську. Протягом 1903–1904 рр. виникли Донський Комітет РУП, Волинська, Катеринославська, Одеська і Подільська організації. Всі ці організації були малочисельними.

З завершенням формування партійної структури посилюється просвітницька робота. Головним завданням партії було піднесення політичної свідомості в українського селянства. Рупівці вирішили спиратися у своїй діяльності на селянство, оскільки міський пролетаріат був зрусифікованим. У 1902 р. в передовій статті газети «Гасло» говорилося:» Соціальна справа України має переважно аграрний характер, і це застерігає для неї певний напрям, це накладає одну з головніших різниць від її соціальної справи інших країн.»

Головним напрямком діяльності РУП була інтенсивна робота серед селян і робітників. Між 1900 і 1905 рр. вона видавала чотири газети («Гасло», «Селянин», «Добра новина», «Праця») і 38 брошур («Чи є тепер панщина?» «Власна земля», «Дядько Дмитро» та ін.) загальним тиражам 190 тис. примірників. Газета російських соціал-демократів «Іскра» писала: «Як снігом було засіяно їхніми листками Україну. З вікон вагонів, пішки, на велосипедах, проїжджаючи сотні верств на селянському возі, вивозили і розкидали насіння протесту революціонери. Щось нове, надзвичайне освітило давно приспану, відтяту від політичного життя країну. Селянин з великим зацікавленням взявся за кинуту йому літературу, його власною мовою писану»

Однак практична робота завдала дошкульного удару по теоретичних мріях діячів РУП. Рівень національної самосвідомості українського селянства залишався досить низьким, і через це агітація за відокремлення України від Росії не знаходила відгуку навіть у аграрних районах, оскільки селянство дивилося на світ крізь призму соціально-економічних проблем. Саме тому одна з провідних тез – відтворення самостійності України, не маючи широкої соціальної бази, зависла у повітрі.

У 1902 році від РУП відходить права її частина на чолі з М.Міхновським, утворивши УНП.

У 1903 році «вільні громади» (комітети) РУП у Києві, Харкові, Полтаві були розгромлені, членів ЦК заарештували, робота партії ускладнилася. РУП дедалі більше переходила на марксистські позиції і в багатьох принципових питаннях зблизилася з РСДРП/13,315/ В той же час в самій РУП наростали розходження.

24 грудня (за ст. стилем) 1904 року у Львові відбувся Другий з’їзд РУП. Між рупівцями відбулася гостра сутичка щодо національного питання та об’єднання з РСДРП. М. Порш та його прибічники (В. Мазуренко, В. Винниченко, В. Козиненко, П. Понятенко, С. Петлюра, В. Баландін, М. Сахаров, А. Гук) питання про об’єднання з РСДРП ставили у залежність від визнання останньою національно-територіальної автономії України та федеративного принципу побудови партії.

Члени Закордонного комітету РУП у Львові, до якого входили М. Меленевський, Є. і К. Голіцинські, П. Канівець, О. Скоропис-Йолтуховський, М. Ткаченко пропонували використати політичний потенціал РСДРП для активізації визвольного руху в Україні. Водночас вони проголошували, що негативне ставлення РСДРП до самовизначення України може змінити стратегічні плани партії у національно-визвольному русі. О. Скоропис – Йолтуховський з цього приводу писав:» Я іду до мас сільського, а тим-самим не денаціоналізованого українського пролетаріату, отже масова його партійна організація не може бути іншою, як тільки українською, – хочуть того чи ні верхи РСДРП» /11,47/.

На засіданні з’їзду 25 грудня 1904 року відбувся офіційний розкол РУП. У січні 1905 року група М. Меленовського в Києві оприлюднила листівку «Розкол РУП», де оголосила про утворення окремої партії – «Українська соціал-демократична спілка».

На Женевській конференції «Спілка» була визнана автономною складовою частиною РСДРП, з окремим статутом як національна організація, що «має своїм завданням організацію пролетаріату, який розмовляє українською мовою». За мету «Спілка» мала «пособити з’єднанню свідомого пролетаріату усієї Росії в єдине централізоване ціле, пособити збудуванню централізованої пролетарської партії усієї Росії, не дати відтягти український пролетаріат в бік буржуазно-радикальної «Самостійної України», себто стати на перешкоді затемнінню класової свідомості українського пролетаріату.»

Розглядаючи утворення «Спілки,» Йосип Гермайзе відзначив, що її члени «насмілились сказати і, головне, ділом підкреслити, що для них міцний зв’язок з пролетарським рухом цінніший і дорожчий, ніж зв’язок з… патріотами української національної традиції. Цього не могли простити спілчанам свідомі українці всіх видів, і спілчани покинули ряди українського громадянства. Над ними тяжіло справді серйозне звинувачення в тому, що вони утворивши Спілку при Соціал-Демократичній робітничій партії, відійшли від української культури, потрібної тим самим масам, що до них вони пішли для агітації і політичної організації». За рекомендацією Женевської конференції «Спілка» мусила надалі зосередити свою роботу в селі. не тільки на Україні. З цією метою конференція прохала «українську соціал-демократичну спілку видавати російською мовою всю літературу, яка видається малоросійською мовою, якщо тільки вона не має суто місцевого значення» Поступово література, яку випускала «Спілка», почала видаватися російською мовою, крім літератури місцевого значення. Газета «Правда», яка виходила з січня 1905 року українською мовою, почала видаватися російською.

«Спілка» складалася з громад, які об'єднувалися на місцях з організаціями РСДРП. Питання про об'єднання з провінційними організаціями РСДРП було розв'язане на конференції «Спілки» в листопаді 1906 р. Саме тоді було обрано Головний комітет «Спілки» у складі М. Меленевського, О. Скорописа-Йолтуховського та представників від місцевих організацій РСДРП – Г. Довженка, П. Тучапського, С. Завадського, С. Подольського, Г. Соколова. Згодом до нього було кооптовано Ю. Ларіна, М. Ткаченка, Р. Рабінокича, А. Ріша та ін.

З часом вплив «Спілки» на маси значно зріс. На початку 1906 р. вона, об'єднавшись з Південноросійським бюро РСДРП, виконувала його функції і прагнула перетягти на свій бік частину організацій УСДРП, яку проголошувала «дрібнобуржуазною» і «націоналістичною» партією. Посилюючи свій вплив на українське селянство, «Спілка» вимагала негайної конфіскації землі у поміщиків. Вона досить успішно конкурувала з УСДРП в організації селянських виступів. Спілка закінчила своє існування у 1907 році.

Конфлікт всередині Революційної української партії не було вирішено. У січневому і лютневому номерах «Праці» за 1905 рік Д. Антонович у статті «Неіснуюче питання» виступив з власним розумінням національного питання. Він твердив, що національне питання не існує, воно вигадане буржуазією для затемнення класової свідомості пролетаріату. Він ставив під сумнів застосування терміну «нація» до корінного населення України, посилаючись при цьому на недостатнє наукове обґрунтування критеріїв нації. Уже в наступній публікації «Ще раз про неіснуюче питання» він повертається до гасла «Самостійної України»/.

З критикою думок Д. Антоновича виступив М. Порш в останньому березнево-квітневому випуску «Праці». Він доводив, що» національне питання існує і воно виявить себе ще більше тоді, коли розвалиться Росія» / Дискутуючи з Антоновичем, він писав, що національний гніт тяжіє над усіма верствами народу. Робітничий клас більше, ніж буржуазія, зацікавлений в усуненні національного гніту. М Порш відстоював необхідність національно-територіальної автономії України у складі Росії. Нація у рамках такої автономії досягне певного рівня соціально – економічного розвитку і тоді стане актуальним гасло – «Самостійна Україна»

Д. Антонович, зазнавши невдач у дискусії з національного питання, став на шлях фракційної боротьби. Скориставшись відсутністю в Києві інших членів ЦК, він 5 червня 1905 року скликав з’їзд за участю представників Київського, Полтавського, Лубенського і Ніжинського комітетів. Його учасники прийшли до компромісу: прийняли черговий «Проект програми Революційної Української Партії». Цей проект був розглянутий на другому з’їзді РУП у Харкові. Проект мав низку нових положень. У ньому була відсутня теза про те, що політична незалежність України є ідеалом партії. Вимога федералізації Росії замінювалась гаслом демократичної республіки. У ньому зазначалося, що РУП вимагає автономії України з окремими представницькими Зборами(Сеймом), яким належить право законодавства в інтересах народу, який мешкає на території України.//. Вимога автономії України була доповнена в проекті програми двома принциповими положеннями: повсюдне впровадження місцевого самоврядування, право кожної нації на політичні інституції, які б гарантували їй вільний культурний і громадський розвиток/. Як зазначає В.І. Головченко: «останній пункт проекту передбачав підготовку відсталих у своєму розвитку етносів до сприйняття ідеї державного самоврядування, саме і став підставою для звинувачень РУП у націоналізмі й підтримці так званої «культурно – національної автономії»/. На цьому ж з’їзді, в грудні 1905 року, РУП була перейменована в Українську соціал-демократичну робітничу партію.

З’їзд прийняв статут новоствореної партії та ухвалив резолюції з програмних та тактичних питань. В основу програми УСДРП було покладено Ерфутську програму німецької соціал-демократії. У головному партійному документі наголос було зроблено на парламентські, конституційні форми боротьби. Основне положення «наукового соціалізму» про диктатуру пролетаріату було відсутнім. Серед вимог висувалися лозунги демократичної республіки, загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні, свободи слова, друку, совісті, спілок, страйків, 8-годинного робочого дня тощо. В аграрному питанні УСДРП прийняла платформу муніципалізації землі, висуваючи вимогу конфіскації удільних, церковних і монастирських земель та передачі їх у власність місцевих або крайових самоуправлінь. Питання про конфіскацію поміщицьких земель взагалі не ставилося. В роки першої російської революції, коли Україна була охоплена аграрним рухом, УСДРП негативно ставилась до стихійних селянських виступів і закликала спрямувати агітаційно-пропагандистську роботу на те, щоб переконати селян в необхідності організованої і планомірної боротьби за соціалістичний лад. Він проголошувався для робітників і селян єдиним шляхом виходу з теперішнього пригніченого становища.

У національному питанні УСДРП вже на II з'їзді (грудень 1905 р.) декларувала рівні права всіх націй і висловлювалася за збереження в партійній програмі вимоги національно-територіальної автономії України. В цілому програмні вимоги партії не виходили за межі загальнодемократичних завдань. Вони зводилися до ліквідації самодержавства та встановлення республіканського ладу в Росії, скасування решток феодалізму в соціально-економічній сфері, забезпечення права націй на самовизначення, запровадження громадянських свобод.

Соціальну базу УСДРП складали студентська молодь, дрібні службовці, промислові і сільськогосподарські робітники, селяни.

Проводили значну агітаційно-пропагандистську діяльність, партія видавала у Львові щомісячні часописи, розраховані на робітників («Праця») та селян («Селянин»), агітаційні листівки та відозви, які розповсюджувалися в Наддніпрянській Україні. За три перші роки свого існування УСДРП видала близько 300 тис. друкованих аркушів своєї літератури і 10 тис. прокламацій. Чисельність УСДРП наприкінці першої російської революції (березень 1907 р.) становила майже 3 тис. чол.

У 1900 році незалежно від РУП було створено іншу соціалістичну організацію. Це була Українська соціалістична партія (УСП), засновником і ідеологом якої був українець польського походження журналіст Б. Ярошевський. Він був прихильником Польської партії соціалістичної (ППС). Він вважав, що необхідно створити аналогічну національну українську партію. Ця партія утворилась під впливом польської революційної думки і практики. Основні політичні питання Українська соціалістична партія повністю була солідарна з Польською партією соціалістичною. Вони виступали за революційне знищення царизму, утвердження широких демократичних прав і свобод, звільнення трудящих від капіталістичного гніту та усуспільнення землі і засобів виробництва як кінцеву мету боротьби.

Побудову демократичної Української республіки Українська соціалістична партія передбачала на основі таких принципів: загальне виборче право, рівноправність націй, що населяють Україну, рівність громадян краю, громадянське самоврядування, демократичні свободи, поступово усуспільнення засобів виробництва, в тому числі землі. Для проведення радикальних реформ Україна мала повністю ліквідувати залежність від Росії. УСП тісно пов’язувала національне і соціальне питання, елементи самостійництва

У червні 1903 р. УСП ввійшла до складу РУП. Проте об'єднання РУП і УСП було недовгим. У грудні цього ж року Б. Ярошевський розірвав стосунки з РУП. У січні 1904 р. в часописі РУП «Праця» було опубліковано заяву центрального комітету РУП про те, що УСП знову буде виступати самостійно. Певне, що розрив РУП і УСП зумовлювався насамперед тим, що між керівниками обох партій після об'єднання розпочалося суперництво за партійне керівництво. З одного боку, Б. Ярошевський претендував на роль головного теоретика в об'єднаній партії, чого, зрозуміло, не могли допустити лідери РУП. З іншого боку, наприкінці 1903 р. РУП, зокрема її закордонні центри, уже не розділяли самостійницької ідеї УСП, через що і звинувачували останню в шовіністичній агітації. Хоча, ідучи на об'єднання, представники обох партій, очевидно, розуміли певну слабкість своїх організацій і прагнули спільними зусиллями зайняти більш поважне місце в українському русі. УСП була слабшою від РУП як на інтелігентські сили, так і на зв'язки з народними масами. Найближчими співробітниками Б. Ярошевського серед емігрантів у Львові були, за згадкою Л. Ганкевича, Л. Седлецький, Володислав Міхновський, М. Меленевський та ін.