Робітничий і селянський рух. Революційні виступи в армії та на флоті

 

1. Робітничий і селянський рух. Революційні виступи в армії та на флоті.

 

 

Напередодні революції 1905 р. в Україні активізувалися ліберальні сили. 1904 р. вони створили в Києві Українську демократичну партію (УДП). Її лідерами були О. Лотоцький, Є. Тимченко, Є. Чикаленко. Восени 1904 р. окремі члени УДП, які вийшли з неї, поклали початок новій — Українській радикальній партії (УРП)[14].

Початок революції поклали події 9 січня в Петербурзі, коли за наказом царя війська розстріляли мирну демонстрацію робітників до Зимового палацу. Тим самим була розстріляна віра робітників у доброго «батечка-царя».

Звістка про це вмить рознеслася по широких просторах Російської імперії і викликала загальне обурення трудящих. На кривавий злочин царизму робітники негайно відповіли мітингами, демонстраціями, страйками протесту[8, 325].

При цьому і ліві партії, і робітничі маси відчували необхідність єдності революційних дій. Ось чому вже в перші місяці революції – у січні-лютому 1905 р., у ряді міст передусім великих – Катеринославі, Харкові, Миколаєві, Києві, Луганську,— для керівництва страйками та іншими революційними виступами виникли коаліційні органи, до яких входили соціал-демократи – більшовики і меншовики, есери, бундівці та представники інших демократичних партій.

Уже 12 січня почався масовий страйк на великих машинобудівних заводах Києва – Південноросійському і на заводі Гретера та Криванека. Незабаром до них приєдналися робітники інших підприємств, студенти університету та інших учбових закладів[5, 41].

17 січня спалахнув загальний страйк у Катеринославі. Розгорнувся страйковий рух на заводах, шахтах і рудниках Донбасу і Криворіжжя.

У Харкові в авангарді йшли паровозобудівники, які застрайкували 17 січня, на багатолюдному мітингу робітники висловили своє обурення кривавим злодіянням царизму й почуття братерської солідарності з робітниками Петербурга.

Страйки відбулися також на окремих підприємствах Волинської і Полтавської губерній[7, 93].

Почавшись у січні, масові страйки, мітинги, демонстрації продовжувалися у лютому і березні. Всього в січні — березні 1905 р. в Україні відбулося не менше 177 страйків, у яких узяли участь близько 170тис.чол. Із 810 тис. учасників страйків по всій Росії це становило понад 1/5 частину всіх страйкарів.

У ході страйків робітники України, як і всієї країни, поряд з економічними вимогами (збільшення зарплати, участь робітників у складанні розцінок, скасування надурочних робіт та ін.) висували вимоги й політичні – повалення царизму, встановлення демократичної республіки, введення восьмигодинного робочого дня, демократичних свобод – свободи спілок, зборів, сходок, друку, слова, совісті тощо. Поєднання економічних і політичних страйків сприяло залученню до революційної боротьби широких мас трудящих, у тому числі і їх відсталої частини. Найактивнішу участь у страйках, брала металісти, залізничники й робітники друкарень. Робітники України, усвідомлюючи єдність інтересів трудящих усієї Росії і розглядаючи російський пролетаріат як свій авангард, заявляли про свою солідарність з робітниками Петербурга, Москви та інших міст Росії[7, 95].

Страйковий рух весною і влітку 1905 р. продовжував наростати. Особливо важливе значення мав страйк 70 тис. текстильників у Іваново-Вознесенську, під час якого виникла Рада уповноважених, що стала першою Радою робітничих депутатів.

Перше травня робітники України, спільно з пролетарями всієї Росії, відзначили могутніми політичними демонстраціями, страйками й мітингами, які в деяких місцях, зокрема в Харкові, Катеринославі і Миколаєві, закінчилися сутичками з поліцією і військами. На ряді підприємств робітники припиняли роботу[8, 327].

У цілому в Україні у Першотравневі дні відбулося понад 50 страйків, у яких взяли участь близько 45 тис. чол. Всього в травні число страйків зросло до 102, в той час як у квітні їх було до 30. По всій Росії у травні страйкувало близько 200 тис. чол. За літні місяці (червень — серпень 1905 р.) в Україні відбулося 169 страйків, у яких взяли участь близько 55 тис. чол.

Улітку й на початку осені 1905 р. революція йшла на піднесення, Царський уряд, ведучи боротьбу проти революційних мас шляхом репресій, вирішив вдатися і до маневрування, до поступок. 6 серпня були опубліковані царський маніфест і підготовлене міністром внутрішніх справ Булигіним положення про вибори до Державної думи, за яким виборчі права надавалися лише особам, ,,що володіють власністю”. Робітники, сільська біднота, жінки, військовослужбовці, студенти права виборів не мали. Дума мала бути дорадчою[5, 99].

Більшовики, оцінивши булигінську думу, як ,,знущання з ідеї народного представництва”, закликали трудящих до її активного бойкоту. Тактику бойкоту булигінської думи підтримали широкі демократичні кола – партія есерів, РУП, Бунд, соціал-демократи Польщі, Литви, Латвії, багато губернських учительських організацій та ін.

Продовжуючи йти на піднесення, революційний рух восени 1905 р. охопив усю Росію і вилився у Всеросійський жовтневий загальний політичний страйк. Першими на боротьбу піднялися робітники Москви і Петербурга[6, 418].

Ще 19 вересня почалися страйки в Москві, звідти вони перекинулися до Петербурга. На початку жовтня страйки спалахнули в ряді міст. Швидко страйк охопив усю країну. Припинили роботу не лише робітники, а й службовці торгових, почтово-телеграфних установ, чиновники, інженери, лікарі, адвокати, учителі і т. д. У більшості великих міст не працювали всі підприємства, трамваї , не діяли водогони, телефон, не було освітлення, не виходили газети. Школи, театри, установи були закриті. Одночасно страйкували 1700 тис. робітників і не менше 300 тис. службовців. Страйк став загальним, всеросійським, мав політичний характер. Головними вимогами страйкарів були вимоги політичні: встановлення демократичних свобод і восьмигодинного робочого дня, знищення самодержавства, негайне скликання Установчих зборів[3, 18].

Разом з робітниками Москви, Петербурга та інших промислових центрів Росії у жовтневий страйк активно включилися робітники України. Для керівництва страйками, мітингами, демонстраціями та іншими революційними виступами на місцях створювались коаліційні, координаційні, страйкові комітети, комісії, комітети боротьби та інші органи, до яких входили представники різних політичних партій та організацій — більшовики, меншовики, есери, бундівці, члени РУП, «Спілки» та ін[3, 19].

Одними з перших в Україні застрайкували харківські робітники. Ще 9 жовтня, після одержання звістки про страйк робітників на північних залізницях, припинили роботу телеграфісти станції Харків, а вранці 10 жовтня — всі харківські залізничники. Того ж дня застрайкували робітники всіх заводів і фабрик, друкарень, конки, торговельні працівники, службовці, студенти й учні. Страйк охопив усе місто і став загальним. На Ващенківській леваді, де зібралося близько 20 тис. робітників, відбувся мітинг, на якому виступаючі закликали до дальшої боротьби за повалення царизму. При поверненні робітників у свої райони в ряді місць між демонстрантами й поліцією та військовими відбулися сутички, в результаті яких були вбиті й поранені.

 В 1906 р. робітничий рух пішов на спад. Новий етап піднесення припадає на 1910-1914 рр., що було пов'язано з динамічним зростанням промисловості. В цей період робітничий рух характеризується поєднанням економічних і політичних вимог, а також відкритістю робітників до сприйняття українських національно-культурних цінностей.

Керівним центром підпільної роботи серед моряків Чорноморського флоту був Центральний матроський комітет РСДРП, відомий під назвою ,,Севастопольської матроської централки”. Діяльністю ,,Централки” керував Севастопольський комітет РСДРП.

,,Севастопольська матроська централка” готувала збройне повстання матросів Чорноморського флоту. Першим, причому один, повстав броненосець ,,Потьомкін”.

12 червня ,,Потьомкін” вийшов у  море і рано-вранці 13 червня прибув  у Тендрівську затоку (поблизу  Одеси). Звістка про політичний страйк одеського пролетаріату, принесена на ,,Потьомкін” матросами міноносця № 267, який привіз з Одеси продовольство, схвилювала команду і посилила революційні настрої. Найменша іскра могла привести до вибуху[8, 334].

Цією іскрою стало те, що матросам 14 червня на обід подали борщ з червивим м"ясом. Жоден матрос не торкнувся цього борщу. Командир корабля Голіков вирішив використати цей момент для виявлення і розстрілу революційних керівників. Він наказав вишикувати на палубі команду і запропонував відійти вбік до гарматної башти тих, хто згоден їсти борщ. Спочатку відійшло кілька чоловік. Але потім за порадою Вакуленчука й інші матроси почали перебігати до башти. Провокаційний план провалився. Тоді старший офіцер Гіляровський наказав караулу оточит одну групу, принести брезент і накрити ним матросів, що означало засудити до розстрілу. Однак караул вийшов з покори і не виконав наказу. Гіляровський вихопив гвинтівку в одного з новобранців і вистрелив, смертельно поранивши Вакуленчука. Чаша терпіння матросів переповнилася. Матроси розправилися з найбільш ненависними офіцерами, а інших заарештували.

Оволодівши кораблем, матроси обрали революційний комітет, названий ними ,,судновою комісією”, до якої ввійшли більшовики, есери, меншовики, анархісти. Головою було обрано П. Матюшенка, вихідця з сім"ї дрібного кустаря-шевця , людину великої фізичної сили, безмежно хороброї, але політично слабо підготовленої.

У ніч на 15 червня ,,Потьомкін” у супроводі міноносця № 267 прибув до Одеси. Вранці 15 червня в порту зібралися величезні маси народу. Похорон Вакуленчука 16 червня вилився в могутню демонстрацію робітників і матросів проти самодержавства.

Царський уряд послав проти повсталих майже всю ескадру (12 кораблів). ,,Потьомкін” сміливо пішов їй назустріч. Але коли до нього приєдналася команда броненосця ,,Георгій Побідоносець”, командування змушене було якнайшвидше відвести ескадру до Севастополя. Однак з допомогою зрадницької групи офіцерів і кондукторів (помічників офіцерів) командирові броненосця ,,Георгій Побідоносець” вдалося посадити корабель на мілину[6, 425].

Оскільки на ,,Потьомкіні” закінчилися запаси вугілля, харчових припасів і прісної води, а поповнити їх не вдалося, команда повела корабель до румунського порту Констанци, де 25 червня здалася румунським властям.

З невимовним болем у серці після одинадцятиденної боротьби залишали повсталі потьомкінці свій корабель[9, 175].

З усього екіпажу тільки 117 чол. повернулися тоді до Росії, інші залишилися за кордоном. Ті учасники повстання, які потрапили до рук царських властей, були засуджені до страти, каторги або тюремного ув"язнення.

У 1907 р. царським шпигам удалося вистежити й арештувати Панаса Матюшенка, що таємно повернувся до Росії. Військово-морський суд у Миколаєві засудив його до смертної кари через повішення. 20 жовтня 1907 р. у Севастополі на світанку вирок було виконано.

Хоч повстання на броненосці ,,Потьомкін” закінчилося поразкою, воно мало величезне значення, бо вперше велика частина військової сили царизму, – цілий броненосець,— перейшла відкрито на сторону революції[7, 103].

Незабаром революційні настрої в армії і на флоті посилювалилися.

26—27 жовтня 1905 р. відбулося повстання  матросів і солдатів у Кронштадті, жорстоко придушене царськими  властями, згодом (листопад 1905 р.) відбулися збройні виступи у Севастополі під керівництвом П. Шмідта.

18 листопада 1905 р. відбулося повстання  саперів у Києві. Сапери висунули вимоги поліпшити їх побутові умови. Обурені сапери уранці 18 листопада вийшли на збройну демонстрацію (спочатку їх було близько 800 чол.), яка з приєднанням інших військових частин мала перетворитися на повстання. Керівником виступу став підпоручик Б. Жаданівський. З Печерська, після приєднання частини робітників заводу ,,Арсенал”, демонстранти вирушили на Жилянську вулицю. Коли в колону влилися й робітники Південноросійського заводу і демонстрантів стало близько 5 тис. чол., вони вийшли на Галицький майдан, маючи на меті з"єднатися з солдатами 45-го Азовського полку й робітничими бойовими дружинами Шулявки. Але тут демонстрація була зустрінута вогнем учбової команди Миргородського полку. Повстання саперів зазнало поразки. До слідства було притягнуто понад 100 чол[2, 381-384]. Більшість із них засудили до каторги або дисциплінарних батальйонів. Жаданівського засудили до страти, заміненої довічною каторгою.

 

 

 

2.Діяльність українських політичних партій в революції.

 

Політичні партії – сучасна, новітня форма політичної організації суспільства. Сьогодні неможливо уявити собі не лише політичного, але й економічного та культурного життя ХХ ст. поза партійним ракурсом. Тому дослідження історії політичних партій залишається актуальним.

Кінець ХІХ – початок ХХ століття позначився подальшим зростанням національного руху в Наддніпрянській Україні, його політизацією. Політизація українського національного руху була зумовлена наступними чинниками:

в український рух вливається нове покоління українських діячів, яке не вдовольняється лише культурницькою діяльністю;

з’являється загальна тенденція опозиційних рухів у російській імперії до створення політичних партій;

соціально-економічні зміни другої половини ХІХ ст.-індустріалізація економіки, зростання кількості пролетаріату, обезземелення селян – призводили до загострення соціальних протиріч та політизації суспільства.

Політизація українського-національно-визвольного руху була підготовлена багаторічною культурно-освітньою діяльністю громадівців, своєрідним відродженням і перетворенням у невід’ємний компонент національного руху тих політичних домагань, які сповідували кирило-мефодіївці у середині ХІХ ст.

Особливості політичного становища та соціально-економічного розвитку українських земель обумовили специфіку формування й діяльності українських політичних партій. Першими виникли партії соціалістичного спрямування. Тривалий час вони домінували кількісно.

Першою політичною партією в Наддніпрянській Україні була Революційна українська партія (РУП), яка виникла 29 січня 1900 року в Харкові на так званій «раді чотирьох» (Д. Антоновича, Б. Камінського, Л. Мацієвича, М. Русова)/1,47/. Політичним маніфестом цієї партії, як відомо, була брошура М.Міхновського (1900 р.) – «Самостійна Україна». Автор, спираючись на факти трагічної боротьби українців за власну державність, обґрунтував історичні права України на самостійне існування. Він пише:»… наш нарід ні сам, ні через своє правительство ніколи не давав такої згоди і ніколи не зрікався прав, що належать йому по Переяславській конституції»/10,33/. Микола Міхновський дійшов висновку про можливість повного вимирання української нації. «Українська нація, – пише він, – політично і культурно помалу завмирає, старі форми життя зникають, республіканська свобода нівечиться, надія знесилюється, гине…». А тому українці всіма засобами повинні стати до боротьби за»… повернення… прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року, з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії». Говорячи про державну самостійність він зазначає:»… кожна нація з погляду на міжнародні відносини хоче виливатись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежовану змогу всестороннього розвитку духовного і осягнення найліпшого матеріального гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальности можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальности є метою, – тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин».