Потоцькі в М.Тульчині

 Після цього акту  повстанці заволоділи фортецею  та її скарбами, а захисників  жорстоко вирубали майже всі[23, с.24-25]. Ця гучна на всю Європу подія не одне століття будоражила свідомість європейської спільноти, викликаючи смуток і осуд.

 В уяві сучасників, які повсякчас проходять сьогодні  повз автовокзал, взуттєву фабрику  чи середню школу № 1, де  колись стояли грізні і величні  стіни Тульчинської фортеці, напевне,  образно і хвилююче постають  трагічні епізоди того кровопролитного  і відчайдушного штурму міцної  Тульчинської фортеці влітку 1648 року.

     Отже,  для українського народу перемога в Тульчині мала велике історичне значення, символізуючи собою міць і силу народного духу, впевненість у правоті визвольної місії, змушуючи шоковане польське суспільство рахуватись з повстанцями та водночас робити для себе серйозні висновки.

 Після згаданих подій  і гайдамаччини тульчинська земля  у 1665 році зазнає спустошливого  нападу татар, а згодом велике  турецьке військо 1672 року захоплює  подільські міста, в тому числі  і Тульчин, спалюючи їх на  знак помсти за убитого в  Ладижині сина турецького султана. Місто протягом кількох десятиліть занепадає, щоб згодом з новою, ще до цього нечуваною силою свого розквіту сягти вершин європейської слави.

Ми вже багато чого не дізнаємось з того, що хотілося би нам  знати. Та наукове пізнання і любов  до історичної правди, як прожектор, вихоплять  і осяють нам у темряві ночі минулого, окремі його мальовничі картини. Це розширить наш кругозір, зробить  наше життя цікавішим та більш  значущим.

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2

ТУЛЬЧИНСЬКА ЛІНІЯ  ПОЛЬСЬКИХ АРИСТОКРАТІВ ПОТОЦЬКИХ

 

 

 

  Відродження міста  з «руїни» почалося з першої  половини XVIII століття, коли територія краю належала династії графів Потоцьких. Давній польський аристократичний рід має цікаву  історію, оповиту ореолом таємничості.

  Перші документально  підтверджені відомості про цей  рід зустрічаємо у 1236 році. Кожний відомий польський рід мав власний герб – символічний спадковий знак, фігури і предмети на якому мають особливе значення, виражають певну історичну традицію й укладені  відповідно до законів геральдики [18, с.30].

  У Речі Посполитій існувало шість різних родів, які носили прізвище Потоцькі: герба Пилява, Герба Любич, герба Остоя, герба Сренява, герба Шеліга, герба Яніна [6, с.224]. (Додаток №2.мал.2).

  Найвідоміші з них  – Потоцькі герба Пилява. Герб Пилява являє собою два білих хрести в блакитному полі, третій хрест зображений наполовину [18]. Синій колір символізує славу, честь, відданість,а білий – мудрість,невинність, чистоту.

     За джерелами, герб Пилява був дарований польським королем Владиславом Кучерявим лицареві Зарославу, предку Потоцьких, за подвиги проти «прусаків», переважно біля міста Пиляве [15]. Окрім герба, кожен знаний шляхетський рід мав власний девіз. Який доповнював клейнод [8]. Девізом Потоцьких слугував вислів – «Scutum opponebat scutis» («Щит протиставляй щитам») [7].

  Родина Потоцьких  набула політичної могутності  в середині XVI ст. Представники роду володіли значними територіями,замками, маєтками насамперед на Правобережній Україні, Польщі, Білорусії, а згодом – у Росії й Австрії. На рубежі XVI-XVII століть рід розпався на дві лінії-Золоту й Срібну Пиляви. Потоцькі Тульчинської лінії належали до герба срібної Пиляви. Різниця в гербах полягала в кольорі фігури, відповідно, золотої та срібної [11].

  Ці лінії започаткували  сини Потоцького (близько 1517-1572 рр.)і Анни Черминскої: Степан (помер 1631р.) і Андрій (помер 1609р.). Засновником гетьманської гілки був визнаний його син, військовий і політичний діяч –Станіслав Потоцький Ревера (1579-1667рр.),великий гетьман коронний,воєвода київський,краківський тощо,діяльність якого помітно відобразилася в історії Польщі та України, особливо середини XVII ст. Одружившись із дочкою брацлавського старости,генерала подільських земель Валентина Олександра Калиновського і Гелени Струс, Соофією, граф Станіслав одержав у посаг за нею маєтки в Брацлавському, Волинському, Подільському й Київському воєводствах.

  Відомо що Потоцький  міг бути суворим із підлеглими - в 1654 та 1658рр.страчував навіть  офіцерів,але разом із тим є  докази що він дбав про військо  і прагнув зберегти його від  знищення,його цінували за відвертість  та доступність. Існують також  свідчення, що підтверджують його  популярність серед солдатів,які  навіть прозвали його Реверою, підхопивши часте вживання ним цього слова(латинське « revera»- українською «насправді,дійсно»).

   Від осені 1666р.  він щоразу хворів, лікувався  у Львові. Помер 27 лютого 1667р. у  Львові, похований 2 травня в парафіяльному  костьолі в Підгайцях.

   Був одружений  двічі. Першою дружиною Станіслава  була донька Валєнти Олександра Калиновського Софія (померла 1645р.), з якою він мав дітей: Прокопа, померлого в молодому віці; Анджея ;Фелікса Казимежа (помер 1702р.), коронного підстолія (1663р.), сєрадзького (1669р.),київського (1682р.) і краківського (1683р.) воєводу, великого коронного гетьмана (1702р.),краківського каштеляна (1702р.),одруженого вперше з Кристиною Любомирською, удруге - з Констанцією Ружею з Лосів, голову тульчинської та віляновської гілок роду;Вікторію Ельжбету,що була у першому шлюбі за Адамом Геронімом Сєнявським ,у другому - за Анджеєм Потоцьким, та Анну, яка була в першому шлюбі за Яном Зігмунтом Остроругом, рогатинським старостою, у другому за Зігмунтом Королем Пшерембським. Другою дружиною Потоцького (шлюб взято після 1658р.) була донька молдавського господаря Єремії Могили Анна[ 6,с.225 ] (померла в 1666р.),трикратна вдова: по Максиміліану Пшерембському,сєрадзькому воєводі, Яну Сендзівою Чарнковському, кам’янецькому каштеляну, і Владиславу Мишковському,краківському воєводі. Цей шлюб Ревери був бездітним.

    На нашу думку,поділ маєтностей між синами графа Станіслава поклав початок двом лініям гетьманської гілки: першої- Андрія і другої- Фелікса Казимежа. Шлюб сина графа Фелікса- Юзефа- із Теофілою Терезою із Цетнерів,панною на Тульчині, остаточно закріпив подільські маєтки за Потоцькими, започаткувавши тульчинське відгалуження другої лінії. Іхній син Францішек Салезій Потоцький (1700-1772р.)став Київським воєводою ,його землі простягалися вздовж Червоної Русі й були розкидані в Сандомирівському, Краківському,Руському,Подільському і Брацлавському воєводствах. До них належали також землі Умані,а також Нестервар - Тульчин (1726р). Великі багатства Київського воєводи не мало рівних в Речі Посполиті. Францішек і Анна Потоцькі мали п’ятеро дітей; чотирьох дочок і одного сина- Станіслава, який народився в Кристинополі і наслідував все багатство батьків. 1772р.-після смерті батьків (мати-Анна Потоцька (Ельжбета)померла в 1772 року  7 січня,а батько Францішек Сілезій Потоцький -22 листопада 1772року.). Станіслав Щенсний Потоцький залишає Кристинопіль Адаму Понінському,і переносить свою резиденцію до Тульчина.

Він вирішує виконати їхню волю - одружитися з рівнею собі за походженням та багатством. Його обранкою стала Юзефіна Амалія Мнішек. (Додаток №2). Юзефіна погодилася  віддати йому свою руку та багатий посаг – 110 сіл та містечок,одначе не своє серце. Станіслав все життя ділитиме з іншими прихильність дружини. 1 грудня 1774року Юзефіна Мнішек стала дружиною Потоцького. Однак нестримний темперамент Юзефіни і численні її зради з часом зруйнували кохання Потоцького та його повагу до неї. Вона народила йому одинадцятьох дітей,але тільки трьох-Пелагею, Єжи, Людовіка, він визнав своїми [2,с.13].

Неможливо оминути яскраву  постать в житті Потоцького –  Софію Глявоне, яка народилася 12 січня 1760 року в турецькому місті Бурса, в родині збіднілого грецького торгівця худобою Костянтина. (Додаток №2). Дівчина була дуже гарна й витончена. 14 червня 1779 року Юзеф і Софія таємно від його батьків обвінчалися в костелі села Зіньківці, неподалік від Кам’янця-Подільського. Можна собі уявити сімейний скандал у будинку старого коменданта Яна Вітта, коли син наступного дня відрекомендував йому свою дружину – колишню «константинопольську madame»! Однак, хоча батько був обурений, варто було чарівній Софії впасти на коліна перед суворим генералом, благаючи про прощення й благословення, як той відразу розтанув і визнав цей шлюб. Мати Юзефа, Марія, не змогла пробачити синові такий мезальянс. Вона злягла в ліжко і вже більше не вставала, а в листопаді наступного року померла.

У весільну подорож молодята вирушили до Парижа, по дорозі роблячи  зупинки у Варшаві, Берліні та Відні. За кордоном Софія викликала  справжній фурор у вищому світі. Виявилося, що вона володіє не тільки рідкісною красою, а й природним  глибоким розумом, талантами й здібностями, про які її чоловік і не відав. А її сміливість і жага пригод зводили  з розуму і юних офіцерів, і сивих  державних мужів. Під час подорожі Європою чоловік дуже швидко став лише «додатком» до красуні-дружини.

  Після повернення  із закордонної подорожі Софія  спробувала налагодити відносини  з Тульчинським двором, який тоді  був резиденцією Станіслава Щенсного-Потоцького та його дружини Юзефіни Амалії. Від протекції цього магната Речі Посполитої залежало соціальне та суспільне становище кожної місцевої шляхетської родини. Щойно отримане чоловіком Софії – Юзефом Віттом генеральство було приводом для офіційного візиту. Та план не вдалося втілити в життя. Пані Потоцька, уроджена Мнішек, дізнавшись про наближення мадам Вітт до Тульчина, спеціально поїхала з дому перед її прибуттям. Цей епізод яскраво свідчить про те, як у той час ставилися до Софії в сім’ях деяких магнатів. Тульчинська невдача була дуже неприємним моментом її життя. Та чи могла Софія тоді подумати, що до Тульчина, де її так принизили, за кілька років вона в’їде з тріумфом?

  Потьомкіним вона була послана схилити до співпраці графа Станіслава Потоцького. Софія виконала це так блискуче, що польський граф не тільки перейнявся інтересами Росії, а й без пам’яті закохався в незрівнянну красуню. Але граф Потоцький не одразу зважився на зв’язок із чарівною Софією. Вона інтуїтивно відчувала його сумніви і внутрішню боротьбу. Як майстерний стратег на полі бою, витончений дипломат і жінка, яка не сумнівалася в неминучості свого тріумфу, Софія зачаїлася, немов гнучка пантера перед рішучим останнім стрибком. Зближення прекрасної гречанки зі Станіславом Щенсним-Потоцьким почалося під час мирних переговорів у Яссах 1792 року. Там, у Яссах, граф Потоцький прийняв остаточне рішення про розрив зі своєю другою дружиною Юзефіною Амалією. І вже ніщо не могло його зупинити. Про роман графа Станіслава і пані Софії у Варшаві і Петербурзі ходили легенди. Незабаром Потоцький, ставши маршалом Тарговицької конфедерації, викликає з Херсона до себе в Тульчин Софію, і вони вже не розлучаються. Про це, звісно ж, дізнається дружина графа Юзефіна Амалія. Мати одинадцяти його дітей навідріз відмовляється розірвати шлюбні узи. Тоді Потоцький вирішує назавжди покинути Польщу і Росію. Він виїздить до Гамбурга, де й оселяється разом із Софією. Закохана пара прожила там два роки. Законний чоловік його коханої Софії відправив Потоцькому грізний ультиматум, вимагаючи повернути назад дружину, на що мав усі права. Закохані на той час мали вже двох синів – Костянтина та Миколу. Тож назріла необхідність розриву попередніх шлюбних союзів.

  Угоду про розлучення  між Юзефом і Софією Вітт було підписано 18 лютого 1796 року. Закохані віддали за щастя бути разом чимало: Софія поступилася Юзефові правами на всі свої білоруські маєтки й 150 тисяч злотих, а понад те дала йому 400 тисяч злотих на купівлю ще одного маєтку. А Потоцький розплатився за всі борги генерала Вітта і зобов’язався виховувати п’ятнадцятирічного сина Софії та Юзефа – Яна. У підсумку, за всіма пунктами цієї угоди, виплачена колишньому чоловікові сума перевищила 2 млн злотих.

17 квітня, закохані повінчалися  в Тульчинському костелі. Вінчання  було скромним, але подвійним:  таїнство вчинили два священики  – католицький і православний. Станіславу на ту пору виповнилося  46 років, Софії – 38. Нарешті  вона здобула законне право  носити прізвище Потоцька й стала однією з найбагатших жінок Європи. Однак тульчинська ідилія тривала недовго. Через рік до маєтку приїхав син графа від першого шлюбу – 23-річний красень Єжи. Все ще дуже приваблива 39-річна мачуха не залишила його байдужим. Того дня, коли гордий магнат застав незрівнянну Софію в обіймах свого старшого сина, рай одразу перетворився для графа на пекло. Побачене підкосило Станіслава Потоцького: з ним стався удар, від якого він так і не оговтався. 16 березня 1805 року він помер, не пробачивши улюблену дружину й улюбленого сина. Однак жалоба у Тульчинському палаці тривала недовго. Після смерті господаря вдова з пасинком приймали у себе в гостях найвідоміших карткових шулерів Європи. У палаці гриміли нескінченні гуляння. Мільйони переходили з рук у руки. Велику частину спадщини Єжи Потоцький програв у карти. Графиня Софія Потоцька померла в Берліні 24 листопада 1822 року й була похована в Успенському соборі в Умані.

  Поселившись в Тульчині, заповзятий та енергійний Потоцький  взявся за освоєння своїх володінь, а діяльність його на цій  ниві дійсно була корисною  і рентабельною. Завів він культурне сільське господарство, виводив тут нові породи биків,коней,іспанських овець,виписував з-за кордону насіння, фруктові та декоративні дерева,закладав парки біля кожного фільварка, садив на полях тисячі італійських тополь і невідомих в цих місцях порід сосен. Станіслав Потоцький з особливою любов’ю саджав сосни тому,що соком цих дерев він колись вилікувався від тяжкої хвороби. Він першим на Поділлі завів у себе службу по охороні лісів. 14 березня 1805р-Потоцький помер в Тульчині. Після смерті графа Потоцького, тульчинський палац намагаються розділити між собою Софія Потоцька- дружина графа та Мечислав Потоцький- син Потоцького та Юзефіни. Судова тяганина по розподілу маєтку триває до 1822року, коли помирає Софія [10].

  Отже, можна назвати основні докази на користь того,що культурні надбання роду Потоцьких, зокрема його тульчинської лінії, є феноменом української культури кінця  ХVIII  –  першо ї половини XIXст., а їхнії маєтки – великими історико-культурними осередками європейського значення.

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3

ІСТОРІЯ МАЄТКУ ПОТОЦЬКИХ В М.ТУЛЬЧИНІ

 

 

 

  Серед будівель палладіанського типу, зведених на замовлення польських магнатів, особливе місце посідає ансамбль в Тульчині. Це один із наймонументальніших палацових комплексів доби класицизму на території України [5,с.83].