Політика радянської влади в Українському селі наприкінці 1920-1930х роках

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

 

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

„УКРАЇНСЬКИЙ  ДЕРЖАВНИЙ ХІМІКО-ТЕХНОЛОГІЧНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ”

 

 

 

Факультет технології неорганічних речовин 

 

 

Кафедра історії та українознавства 

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

 

ПОЛІТИКА  РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНСЬКОМУ СЕЛІ

 

НАПРИКІНЦІ 1920-Х 30-Х РОКАХ

 

 

 

 

Виконав: студент групи 1-ТНР-4

Новіков Олексій Миколайович

 

Перевірила: доц. Ковальова Н.А.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Дніпропетровськ, 2012  

ПЛАН:

1. Політика радянського керівництва щодо українського селянства (ст. 3)
2. Політика радянської влади в Українському селі наприкінці 1920-1930х роках (ст. 4-10): 
   а) Знищення класу селян – власників;  (ст. 4-5) 
   б) Примусова колективізація; (ст. 5-6) 
   в) Причини голоду в Україні 1932-1933 років (ст. 6-7) 
   г) Голодомор (ст. 7-9) 
   д) Масове створення колгоспів. (ст. 9-10)
3. Наслідки суцільної колективізації українського селянства (ст. 11-12)
4. Список використаної літератури (ст. 13)

 

ПОЛІТИКА РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ  В УКРАЇНСЬКОМУ СЕЛІ НАПРИКІНЦІ 1920-Х 30-Х РОКАХ

ПОЛІТИКА РАДЯНСЬКОГО КЕРІВНИЦТВА  ЩОДО УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА

Наприкінці 20-х років радянське  керівництво, зіткнулося з першими  проблемами  індустріалізації : потрібні були кошти, сировина і робочі руки для розвитку індустрії. Одержати все  це можна було від селянства, що становило  більшість населення. Але селяни - власники чинили опір. Держава не могла забезпечити прискорені темпи індустріалізації, коли мала справу з мільйонами власників — одноосібників.  Доки селянин сам вирішував, що йому сіяти і що відвозити на ринок, не він залежав від держави, а вона від нього. Пропоновані державні ціни часто становили лише 1/8 ринкових, а за таких умов селяни просто відмовлялися продавати свій товар. Вихід із цієї ситуації влада побачила у кооперації, яка була звичною, традиційною формою селянської співпраці ще з дореволюційних часів.. Суть проблеми полягала лише в тому, яким чинному  у традиційну форму кооперації вкласти новий соціалістичний зміст.

Рішення XV з'їзду ВКП(б) (1927) передбачали повільний, поступовий і добровільний процес кооперації. Проте практика диктувала швидкі темпи та жорсткі методи. Колективне господарство у формі кооперативу ринкового типу, в якому селянин залишався власником засобів виробництва, не влаштовувало владу  Сталін і його оточення з часом дедалі більше переконувались у тому, що потреби індустріалізації простіше можна задовольнити, спираючись не на 25—30 млн. індивідуальних селянських господарств, а на 200—300 тис. колгоспів.

До того ж  колективізація —  це не тільки зручний засіб забезпечення пролетаріату та армії продовольством, а промисловості — сировиною  і робочою силою. Крім цього, вона  стимулювала процес пролетаризації селянства. У партійних документах підкреслювалося, що соціальна природа  колгоспника  переставала бути «дрібнобуржуазною»  Колгоспник був зобов'язаний підкорятися  безпосередньому начальству — бригадиру  і голові колгоспу, які в свою чергу перебували у цілковитій персональній залежності від секретаря райкому  партії, голови райвиконкому і начальника ДПУ.

Але селяни не поспішали створювати колгоспи. Восени 1928 р. в Україні  було колективізовано лише 4% селянського  землекористування — це була слабка опора для здійснення грандіозних  сталінських планів.

 

 

ПОЛІТИКА РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В  УКРАЇНСЬКОМУ СЕЛІ НАПРИКІНЦІ 1920-Х 30-Х  РОКАХ

ЗНИЩЕННЯ КЛАСУ  СЕЛЯН - ВЛАСНИКІВ

В листопаді 1929 р. зібрався пленум ЦК ВКП(б), присвячений соціалістичним перетворенням у сільському господарстві. Пленум визнав недостатніми накреслені XV з‘їздом партії темпи колективізації  і проголосив перехід до суцільної  колективізації. Пленум спеціально заслухав і обговорив доповідь Косіора «Про сільське господарство України і про роботу на селі». У прийнятій постанові підкреслювалося, що республіка порівняно з іншими регіонами має більш розвинуту матеріально-технічну базу для перетворень у сільському господарстві, бо на її ланах працює близько третини тракторного парку СРСР. 

5 січня 1930 р. з'явилася постанова  ЦК ВКП(б)  «Про темп колективізації  і заходи допомоги держави  колгоспному будівництву». Почалися кардинальні зміни у сільському господарстві. Селян насильно заганяли до колгоспів. Основну протидію цей процес викликав з боку заможних селян, які отримали назву «куркулі». Тому закономірно, що колективізація супроводжувалася «політикою ліквідації куркульства як класу»

В другій половині січня 1930 р. комісія  політбюро ЦК ВКП(б) під керівництвом В. Молотова розробила порядок розкуркулення. Розкуркулюванні селяни поділялися на три категорії.  До першої віднесли «учасників і організаторів антирадянських виступів та терористичних актів», які мали бути ізольовані в тюрмах або концтаборах. До другої категорії потрапляли всі, хто здійснював «менш активний опір»; їх разом із сім ями депортували у віддалені північні райони країни. У третій категорії були ті, хто не чинив будь-якого опору, їм надавалися зменшені земельні ділянки за межами колгоспних масивів.

В офіційних документах проголошувалася  колективізація в артільній формі, тобто, колгоспникам залишали присадибне господарство. Однак у різних інструкціях  та вказівках  артіль мала вигляд комуни. Починаючи з лютого 1930 р. , коли було опубліковано новий Примірний статут сільгоспартілі - «як перехідної до комуни форми колгоспу» -  колективізатори у масовому порядку почали забирати в селян корів, дрібну худобу і навіть птицю.

Перший секретар ЦК ВКП(б) України  В. Косіор 24 лютого 1930  року  підписав інструктивний лист до місцевих парторганізацій з лозунгом «Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної кампанії, а всю Україну — до осені 1930 р.»

 Перша хвиля розкуркулення  прокотилася республікою з другої  половини січня до початку  березня 1930 р. Вона охопила  309 районів, де налічувалося 2524 тис.  селянських господарств. Станом  на 10 березня під розкуркулення  потрапило 61887 господарств, тобто  2,5%. Селянство чинило опір: лише з січня до червня 1930 р. в українських селах зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників радянської влади. У Херсонському, Кам'янець-Подільському, Вінницькому, Чернігівському, Одеському, Дніпропетровському округах відбулися збройні виступи селян. За деякими підрахунками, 1930 р. в Україні кількість учасників селянських повстань перевищила 40 тис. Політична напруженість у сільській місцевості різко зростала.   

Ситуація могла стати некерованою, і 2 березня 1930 р. у газеті «Правда» опублікована стаття Сталіна «Запаморочення від  успіхів». У «перегинах» процесу  колективізації він звинуватив місцеву  владу. Це призвело до серйозних наслідків  — почався масовий вихід селян  із колгоспів. За сто днів після публікації статті з колгоспів України вийшло 1594 тис. селян-одноосібників. Реакцією офіційних властей на такий перебіг подій став курс на поглиблення розколу села та зміна методів примусу.

 Тих,  хто виходив з колгоспів і  повертався до індивідуального  господарювання, чекали підвищені  податки, їм відводилися гірші  землі, не поверталися худоба, а колгоспникам держава гарантувала пільги та кредити. Восени 1930 р. у колгоспах залишилося менше третини селянських дворів. Характерно, що виходили переважно середняцькі господарства, і в колгоспах залишалися  тільки незаможники.

 

ПРИМУСОВА КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ

Проте вже  у вересні 1930 р. ЦК ВКП(б) розіслав по республіках директивного листа  «Про колективізацію». У новій Кампанії колективізації зробили наголос на оподаткуванні.  При наголошенні про добровільність вступу до колгоспу, одноосібники між тим обкладалися колосальними податками, тоді як колгоспники діставали податкові пільги. Штучно створений податково-пільговий перепад погнав селян назад у колгоспи.   Ще рішучішими методами і темпами пішов і процес розкуркулення. За роки суцільної колективізації в України було експропрійовано понад 200 тис. селянських господарств.

 Такі  обставини змушували одноосібника  вступати до колгоспу  Восени 1931 р. питома вага колгоспних  дворів серед селянських господарств  дійшла до 67%. До кінця 1932 р.  в Україні було колективізовано  майже 70% господарств з охопленням  понад 80% посівних площ.

Ще одне нововведення прив'язало селян до колгоспів. . У грудні 1932 р. було введено  «внутрішній паспорт», що не давало можливості без дозволу місцевої влади переїхати до міста не тільки «куркулям», але й бідним селянам.

Колективізовані посівні площі оброблялися технікою, яка належала державі. Були створені державні  машинно-тракторні станції (МТС). Наявність державних МТС  стала засобом економічного контролю над колгоспами. Мережа МТС швидко зростала.  Наприкінці 1932 р. діяли 592 МТС. Вони обслуговували половину колгоспів, переважно великих.

Колгоспникам  залишили присадибні ділянки . Втім поставки колгоспної продукції державі оголошувалися  «першою заповіддю». Держава сплачувала за неї символічні гроші. Розміри  державних поставок охоплювали майже  весь урожай. Щоб колгоспники не могли продати хліб на сторону, приватну торгівлю в 1930 р. заборонили.

 

ПРИЧИНИ ГОЛОДУ В УКРАЇНІ 1932–1933 РОКІВ

За привабливим, на перший погляд, фасадом колгоспного  ладу на початку 30-х років визрівала  трагедія — голодомор. Український  історик та політолог Олександр  Бойко вивчаючи історію голодомору  пише, що серед істориків у трактуванні цього питання одностайності немає. Вказуючи на багатоплановість причин цієї жахливої катастрофи, вони, як правило, намагаються виділити групу домінуючих чинників.

Деякі західні  історики вважають, що основними були національно-політичні чинники.  Зокрема, Р. Конквест, стверджує, що «голод запланувала Москва для винищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян нищили не тому, що вони були селянами, але тому, що були українцями-селянами».

Історики, які визнають основними причинами  голоду дію національно-політичних чинників, акцентують увагу на його штучності та організованості.  Такий  підхід  є більш характерним  для праць вітчизняних публіцистів.

Деякі  історики,зокрема Н. Івницький та В. Марочко, вважають, що голод 1932—1933 pоів в Україні зумовлений дією соціально-економічних чинників, насамперед «насильницькими хлібозаготівлями».

Українські дослідники В.Ф.Верстюк та О.В.Гарань детально розглядають передумови голодомору 30-х років. Коли колгоспники пересвідчилися, що хлібозаготівельний план безрозмірний і їм практично нічого не залишається для себе, вони змушені були вдатися до хитрощів. Трохи не в усіх колгоспах стали приховувати від обліку справжні розміри врожаю або залишали зерно в соломі, щоб перемолоти його вдруге. Внаслідок цього хлібозаготівлі в колгоспах проходили все важче. Заготівлі з урожаю 1931 р. тривали аж до весни 1932-го.

Заготівельники  забирали у селян абсолютно все. Змушені працювати в громадському господарстві задарма, колгоспники стали імітувати працю. Абсолютна матеріальна незаінтересованість призводила до колосальних втрат. У газетних кореспонденціях повідомлялося, що врожай нікому з працюючих не потрібний і гине на полях. Селяни заявляли: «Хай гине, все одно й це заберуть».

 

 

ГОЛОДОМОР

Падіння продуктивності у сільському господарстві у 1930-1931 рр. змусило уряд країни дещо змінити взаємини з селянством. 6 травня 1932 р. з'явилася постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б), якою запроваджувалася так звана «колгоспна торгівля», тобто, базарна торгівля за цінами, що складалися на ринку. План хлібозаготівель по селянському сектору скорочувався з тим, щоб приблизно п'яту частину колгоспної продукції селяни могли спрямовувати у вільну торгівлю. Однак на становищі селян ця постанова не позначилася. Торгівля хлібом дозволялася тільки після виконання хлібозаготівельного плану, тобто, не раніше січня майбутнього (1933) року.

А всього за три місяці, 7 серпня, було прийнято страшну постанову  ВЦВК і РНК  СРСР «Про охорону майна державних  підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Відповідно до цього законодавчого  акта розкрадання колгоспного майна  каралося розстрілом, а за «пом'якшуючих обставин» — позбавленням волі на строк не менше 10 років. За пів кишені зерна, принесеного з поля голодуючій сім'ї, колгоспник діставав строк.

Хлібозаготівлі  з урожаю 1932 р. пішли важче, ніж  будь-коли. З червня по жовтень 1932 р.  вдалося зібрати  тільки 156 млн. пудів  хліба, майже вдвічі менш, ніж у 1931 році. Станом на 22 серпня ДПУ зафіксовано 220 випадків відмови колгоспів і  сільрад від прийняття планів хлібозаготівель, непогодження з ними місцевих партосередків за мотивами нереальності поставлених завдань; в Харківській області у 20 районах  — 91 випадок, в Дніпропетровській  у 12 районах — 19, у Вінницькій у 16 районах — 96, в Одеській у 6 районах  — 14. Всього у 54 районах — 220 випадків.

Тоді  Сталін направив в Україну хлібозаготівельну  комісію на чолі з Молотовим, яка  мала надзвичайні повноваження.   Початком роботи цього надзвичайного органу стало засідання політбюро ЦК КП(б)У від 30 жовтня 1932 р. Молотов поінформував присутніх про нове зниження поставок для України — на 70 млн. пудів. Встановлювалася остаточна цифра в 282 млн. пудів. Але ці, зменшені плани вимагалося виконувати негайно. «Балачки» про відсутність зерна не бралися до уваги. Зрив заготівель пояснювався відсутністю не хліба, а відсутністю боротьби за хліб. Загальна  «додаткова» кількість хліба, вилученого хлібозаготівельними комісіями з урожаю 1932 р., дійшла до 261 млн. пудів. На початку 1933 р. практично в усіх районах України запасів не залишалося, а треба було ще дожити до нового врожаю.

У листопаді  було прийнято ще одну постанову: «Про заходи до посилення хлібозаготівель».  Місцеві власті зобов'язувалися  організувати вилучення хліба, розкраденого під час косовиці, обмолоту і перевезення. Цей  пункт  на ділі означав, що держава  санкціонує проведення масових обшуків  з негайною конфіскацією наявних запасів. Ще жахливішим був пункт про натуральні штрафи м'ясом і картоплею. Він означав тільки одне: терор голодом.