Павло Скоропадський – короткий біографічний нарис

Суть перевороту полягала у спробі шляхом зміни демократичної  парламентської форми державного правління  на авторитарну створити нову модель української держави, яка була б  здатна зупинити радикалізацію, дезорганізацію та деградацію суспільства, стала б творцем і гарантом стабільного ладу, що ґрунтувався б на приватній власності та дотриманні правових норм. Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах. Згідно із «Законами...», уся влада, зокрема законодавча, зосереджувалася у руках гетьмана. Гетьман призначав отамана (голову) Ради міністрів, затверджував склад кабінету, мав право оголошувати амністію, військовий або надзвичайний стан, був верховним головнокомандувачем. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю - авторитарний режим.

3. Внутрішня політика П. Скоропадського.

3.1. Політико-адміністративний  устрій.

У день свого обрання П. Скоропадський  звернувся з ”Грамотою до всього українського народу” і оприлюднив “Закони про тимчасовий державний устрій України”, в основу яких була покладена ідея короткочасної сильної влади. Центральна Рада, Мала Рада, земельні комітети розпускалися, закони Центральної Ради й Тимчасового російського уряду скасовувалися. За Україною закріплювалася нова офіційна назва "Українська держава".

Згідно із Законами про тимчасовий державний устрій України “влада управління належала виключно гетьманові України в межах усієї Української  держави”. Фактично “до обрання Сейму” встановлювався тимчасовий диктаторський режим. Гетьману належала вся повнота законодавчої та виконавчої влади: “Без його санкцій ніякий закон не може мати сили”. Він призначав і звільняв виконавчу владу - отамана Ради Міністрів і весь склад Кабінету Міністрів. До повноважень гетьмана належало керівництво зовнішньополітичною діяльністю. Він був “Верховним Воєводою Української Армії і Флоту”, оголошував воєнний, осадний стан, здійснював помилування.

Дбаючи про неперервність керівництва країною, П. Скоропадський 1 серпня 1918 р. затвердив ухвалений Радою Міністрів тимчасовий Закон про верховне управління Державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави ясновельможного Пана Гетьмана всієї України. За цим законом у зазначених випадках влада переходила до Колегії Верховних правителів держави. Колегія мала складатися з трьох осіб: одного правителя заздалегідь визначав сам гетьман, одного вибирав сенат і одного - Рада Міністрів. Характеризуючи цей закон, можна говорити про прагнення створити механізм правового забезпечення стабільності й наступності вищої державної влади.

Законами про тимчасовий державний  устрій України функція організації  та координації діяльності центральних  відомств “по предметах як законодавства, так і вищого державного управління” покладалася на призначену гетьманом Раду Міністрів. Очолював Раду Міністрів Отаман-Міністр, який згодом став називатися Головою Ради Міністрів. “Керування справами Ради Міністрів” покладалося на “Генерального секретаря (згодом він став називатися Державним секретарем) і на підлеглу йому Державну Генеральну канцелярію”. На початку травня було затверджено склад Ради Міністрів, до якої ввійшли міністри внутрішніх справ, закордонних справ, фінансів, торгівлі й промисловості, земельних справ, народної освіти (21 червня перейменовано у Міністерство народної освіти та мистецтв), судових справ, військовий міністр, генеральний контролер. Також були створені нові Міністерство народного здоров’я і Міністерство сповідань, що займалося релігійними справами. Міністерства поділялися на департаменти й управління. Гетьман 25 травня затвердив “Положення про Малу Раду міністрів”, яка складалася з товаришів (заступників) міністрів і мала розглядати пропозиції окремих міністерств, що не потребували письмового узгодження, проекти штатів та кошторису окремих міністерств тощо.

Соціалістичні діячі, більшість із яких були членами Центральної Ради, не змогли стати вище партійних інтересів  і не підтримали геть­манський уряд. Тому уряд було сформовано за участю кадетів та мо­нархістів. Проте це були талановиті адміністратори. Що стосується численних тверджень про неукраїнське походження членів гетьманського уряду, то це не відповідає дійсності. Переважна більшість членів уряду була українського походження, в тому числі його голова професор історії права М. Василенко, великий землевласник Ф. Лизогуб, який потім очолив уряд, видатний український діяч Д. Дорошенко та ін. Проте після відставки Ф. Лизогуба у сформованому 14 листопада проантантівському і проросійському уряді на чолі із С. Гербелем українців майже не було.

Для періоду гетьманства характерний  розвиток інституту державної служби. В основу вимог до держслужбовців були покладені не їхні політичні  уподобання, а професійні ознаки. Згідно з гетьманською “Грамотою до всього українського народу” від 29 квітня урядовці, окрім міністрів Центральної Ради і їх заступників, були залишені на посадах. Відповідно до Закону “Про порядок призначення на державну службу” від 25 травня кожен, хто перебув чи вступав на державну службу, а також військові й судді мали приносити “урочисту обітницю” на вірність Українській державі.

Формування органів місцевого  управління відбувалося в ситуації гострого протистояння з боку місцевих організацій політичних партій, більшість яких була соціалістичного спрямування. До того ж гетьман, розпустивши органи місцевого управління й комісарів Центральної Ради, поновив адміністративно-територіальний поділ, який діяв ще за царату. У губерніях, повітах із місцевих поміщиків та земських діячів призначалися старости, яким належала вся повнота влади на місцях. Губернські старости за своїм статусом практично прирівнювалися до царських губернаторів. Згідно із Законом від 30 листопада поновлювався колишній інститут “земських начальників”, утворювалися повітові та губернські ради у сільських справах. Усе це переконливо свідчить про те, що система місцевої влади формувалася за зразком колишньої російської моделі. Впродовж кількох місяців в Україні було створено дійовий адміністративний апарат. Але російське чиновництво, що посіло місця в державній адміністрації, було переважно зацікавлене у відновленні імперії. Безпосередньо системою місцевої адміністрації, як і за часів УНР, керувало Міністерство внутрішніх справ.

Ситуацію в Український державі ускладнювало протистояння місцевої адміністрації й органів місцевого самоврядування, що перебували під впливом опозиційних до гетьмана українських політичних партій. У травні Міністерством внутрішніх справ було заборонено з’їзд представників міст. Були розпущені Катеринославська й Одеська міські думи. Згідно із Законом від 29 червня губернські старости отримали право розпускати волосні земські збори й управи, міські думи. Водночас гетьманський уряд намагався створити на місцях лояльне до Гетьманату самоврядування. Сподіваючись знайти соціальну опору режиму в середовищі заможних селян, Гетьман виділив їх в окрему категорію громадян - козаків. Новий Закон про вибори до земств від 5 вересня вводив куріальну систему виборів, яка мала привести до того, щоб земське життя провадили заможні хлібороби.

Реформування судової системи  Української держави розпочалося  з вищої судової інстанції - Генерального суду. У Законах про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня у розділі “Про Генеральний суд” зазначалося, що він “уявляє собою вищого хоронителя і захисника закону та Вищий Суд України в справах судових та адміністративних”. На Генеральний суд покладалося оголошення всіх законів та наказів уряду. Призначення генеральних суддів відтепер мало здійснюватися Гетьманом. У травні Гетьман затвердив Закон про титул, іменем якого твориться суд в Україні, - “іменем Закону Української держави”. Відповідно до Закону від 2 червня Генеральний суд мав складатися з департаментів: цивільного, карного й адміністративного. Реформування вищої судової інстанції було завершено після створення відповідно до Закону від 8 липня Державного сенату на чолі з Президентом, який складався з Адміністративного, Цивільного і Карного Генеральних судів.

Законом від 8 липня “Про Судові палати й апеляційні суди” було скасовано апеляційні суди й відновлено діяльність Судових палат: Київської, Харківської та Одеської. Адміністративні, цивільні й кримінальні справи розглядалися окружними судами у складі постійних суддів і 12 присяжних засідателів. Відновлювалася й мирова юстиція. Постановами Ради Міністрів від 14 та 21 липня було розширено під­судність кримінальних та цивільних справ мировим суддям.

Загальне керівництво судочинством покладалося на Міністерство юстиції, компетенція якого розширювалася. Так, міністр юстиції отримав  право призначати й звільняти  з посад мирових суддів і голів  з’їздів мирових суддів.

Крім загальних існували й військові  суди, значення яких зростало з посиленням гетьманських репресій. Відповідно до Закону від 21 червня “Про організацію військово-судових установ та їх компетенцію” вони поділялися на вищі (Київський та Катеринославський) і штабні - ті, що діяли при штабах дивізій, корпусів і Головному штабі. У справах про заколоти, агітацію проти Української держави, протидію владі, вбивства застосовувалась виняткова підсудність.

Організовувалася українська прокуратура. Також поновлювалася діяльність адвокатури, на яку покладалася функція представництва у цивільних і захисту в кримінальних справах.

У системі правоохоронних органів  чільне місце належало створеній  відповідно до закону від 18 травня Державній варті. На неї покладалися охоронні, розвідувальні, контррозвідувальні, наглядові, силові й карні функції. Загальне керівництво її діяльністю здійснював департамент Державної варти Міністерства внутрішніх справ, а в губерніях і містах - старости й отамани.

Головні засади створення власної  правової системи були визначені  в Законах про тимчасовий державний устрій: “Українська держава керується на твердих основах законів, виданих в установленій черзі”. Тут же встановлювалися й правові основи законотворчого процесу: “Закони розробляються в кожному Міністерстві по належності і передаються на загальне обміркування Раді Міністрів. По ухвалі Радою Міністрів внесених законопроектів вони передаються на ствердження Гетьманові”. Міністрам надавалась можливість видавати розпорядження в розвитку і поясненні законів. Законом від 2 червня “Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради Міністрів, обговорення, затвердження їх та про форму й порядок оголошення законів” керівництво цим процесом покладалося на Державну канцелярію і Державного секретаря. Про інтенсивність законодавчої діяльності гетьманського уряду свідчить той факт, що менш як за вісім місяців його існування було видано близько 300 законів.

Отже, суть політико – адміністративного устрою полягала в зміні структури влади та формування Ради міністрів, що утверджувало авторитарний політичний режим Української Держави та було спрямовано на стабілізацію політичного життя в країні.

2. Економічний розвиток .

Перш за все з'ясуємо сутність поняття "економічна політика". На нашу думку, одним із найвдаліших його визначень  є таке: "Економічна політика, що здійснюється державою, урядом — це система практичних заходів у сфері управління економікою по наданню економічним процесам спрямованості відповідно з метою, завданням та інтересами країни" . Отже, наше дослідження буде зосереджено на виявленні "системи практичних заходів" уряду гетьмана щодо управління економікою, головними галузями якої були сільське господарство та промисловість.

Однією з головних помилок Центральної Ради було зволікання з аграрною реформою. І навіть тоді, коли Центральна Рада оголосила аграрне питання розв'язаним, український уряд звинувачували всі, хто мав стосунок до сільського господарства. Незаможне селянство не отримало очікуваної землі, а у великих землевласників націоналізація їхніх земельних володінь викликала невдоволення. Отже, земельна реформа відбулася тільки на папері, а по суті, земля так і не знайшла свого власника. Тому наріжним каменем політики нового уряду П. Скоропадського мало бути вирішення аграрного питання.

У тих історичних умовах склалося два механізми розв'язання земельного питання. Тоді претендентами на землю були дві верстви — селяни і поміщики. Тож держава могла дати землю або селянам, попередньо націоналізувавши її, або поміщикам, зберігши приватну власність на землю.

Найлегшим шляхом, здавалося б, було націоналізувати землю та роздати її селянам. Але, як вказує історичний досвід людства, таке вирішення питання не завжди є найкращим. Подібна політика призвела б до появи великої кількості дрібних землевласників — фермерів. А, як відомо, дрібні виробники в землеробстві, селяни переважну частину сільськогосподарського продукту виробляють для безпосереднього задоволення своїх потреб, і тільки надлишок реалізують на ринку в якості товарів. Окрім названого недоліку, пов'язаного з низькою продуктивністю фермерських господарств, має місце ще одна особливість: потрібно три-чотири роки для їх становлення як повноцінних товаровиробників: це час для забудови, придбання техніки, будівельних матеріалів, палива.

Отже, розподіл землі між селянами мав на той час зовсім небажані перспективи. Інший шлях вирішення аграрного питання — відновити приватну власність на землю і передати її в користування поміщиків. Теоретично, це б мало спричинити в країні відновлення продуктивності сільського господарства, посилення великих земельних володінь із товарним характером виробництва продукції. Але і цей шлях пов'язаний із рядом недоліків. Один із найсуттєвіших серед них — невдоволення селянства, яке на початку століття було найчисельнішим класом в Україні. Тому до вирішення аграрного питання уряду П. Скоропадського потрібно було підходити обережно, проаналізувавши існуюче становище, прорахувавши можливі наслідки.

Не дивно, що в такій  ситуації неабиякого значення у державі набуло аграрне питання. З перших днів своєї діяльності гетьманський уряд вживав заходів щодо нормалізації становища на селі. Для підготовки нового аграрного закону було створено губернські та повітові комісії. Уряд П. Скоропадського, розуміючи, що роздача землі селянам призведе до товарного голоду та кризи, вирішує земельне питання на користь поміщиків. Тимчасові правила про земельні комісії зобов'язували селян повернути поміщицьке майно та відшкодувати збитки, заподіяні великим землевласникам. Грамотою гетьмана відновлено право власності на землю, одначе з обмеженням — не більше 25 гектарів в одні руки .

У липні було ухвалено закон "Про  засоби боротьби з розрухою сільського господарства". Губернським земельним  комісіям "надавалося право видавати обов'язкові постанови про примусове  використання тягла та сільськогосподарського реманенту власників, котрі "не вповні використовують його у власних господарствах". Таким чином, селяни разом з худобою, возом та іншим реманентом віддавалися в розпорядження поміщиків" ⁸.