Павло Скоропадський – короткий біографічний нарис

План

Вступ

1. Павло Скоропадський – короткий біографічний нарис (до 1918 р.).
2. Проголошення гетьманату П. Скоропадського, причини і суть перевороту.
3. Внутрішня політика П. Скоропадського.
1. Політико-адміністративний устрій.
2. Економічний розвиток .
3. Національно-культурний розвиток.
4. Військова справа.
4. Причини падіння гетьманату Павла Скоропадського.

Висновки

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Українська революція 1917–1921 років  як явище масштабне і багатомірне пройшла у своєму розвитку етап, репрезентований гетьманською державою Павла Скоропадського. Він є незвичайним, навіть виключним, оскільки не вписується в національно-демократичну парадигму революційного поступу.¹

Навесні 1918 р. Україна стала ареною найбільш хаотичних і складних політичних подій. Реальність поновлення більшовицької експансії, нездатність Центральної ради опанувати ситуацію і досягти необхідного рівня державного та економічного розвою, наростаюча загроза перетворення України на німецьке генерал-губернаторство, а насправді в колонію, підштовхнули до консолідації та активізації несоціалістичних сил, лідером яких став почесний отаман Вільного козацтва генерал П. Скоропадський.

Суть перевороту полягала в спробі шляхом зміни демократичної парламентської форми державного правління на авторитарну створити нову модель української держави, яка була б здатною зупинити радикалізацію, дезорганізацію і деградацію суспільства, стала б творцем і гарантом стабільного ладу, що ґрунтувався б на приватній власності та дотриманні правових норм Характеризуючи внутрішню політику Гетьманату, необхідно відзначити, що вона була нерозривно пов'язана з усім комплексом заходів, які спрямовувалися на утвердження авторитарної влади, особливо це стосувалося нового політико – адміністративного устрою. У системі організації внутрішньої політики можна виділити ті моменти, які описуються істориками як абсолютно позитивні, зокрема нововведення в політиці національно – культурного розвитку та військової справи, так і доволі суперечливих, а саме недосконалість економічних засад. Проте слід відзначити і ряд позитивних починань у даній сфері.

 Сам П. Скоропадський так  характеризував свою програму: «Створити  здібний до державної праці  сильний уряд; відбудувати армію  та адміністративний апарат, яких  у той час фактично не існувало, і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на право; провести необхідні політичні і соціальні реформи. Політичну реформу я уявляю собі так: ні диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а рівномірна участь усіх класів суспільства в політичному житті краю. Соціальні реформи я хотів проводити в напрямі збільшення числа самостійних господарств коштом зменшення обширу найбільших маєтків».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Павло Скоропадський – короткий біографічний нарис ( до 1918 р.).

Основоположником роду Скоропадських  був брат гетьмана Івана. Протягом XVIII ст. рід Скоропадських дав кількох  видатних діячів. Головно вславився  Михайло Скоропадський - один із найосвіченіших діячів України XVIII ст. Його син, Іван - депутат до Комісії 1767 року - був настільки популярний серед козацтва, що його вважали за кандидата на гетьмана. У XIX ст. тітка майбутнього гетьмана, Єлизавета, по чоловікові Милорадович, була видатною українською діячкою. Вона допомагала українським школам на Полтавщині і подарувала 8 тисяч гульденів на Львівське Товариство імені Шевченка.

Народився син Петра Івановича  Скоропадського та Марії Андріївни  Миклашевської у травні 1873-го у  Вісбадені, на німецьких мінеральних  водах. Дитячі роки провів у родинному  маєтку Тростянці, що на Полтавщині.

Десятирічного майбутнього  генерала батьки привозять до Москви, де він проходить домашній курс навчання, а після передчасної смерті батька вступає до Пажеського корпусу. Цей  закритий учбовий заклад, доступний  лише для дітей вищих кіл аристократії, давав курс знань не тільки за середню школу, а й вищу освіту. Навчання військовій справі та наукам поєднувалось із придворною службою. Маленький Павло у мундирі з поперечними галунами, білих брюках та касці з білим султаном часто був присутній при дворі царя Олександра III.

Закінчення навчання у Пажеському корпусі не змінило  найближчого оточення Павла Скоропадського. Він входить корнетом до Кінної гвардії - Кавалергардського полку, найбільш привілейованої частини російської армії, у якому колись служив і його батько. Молодий блискучий гвардійський офіцер має більше вільного часу, ніж учень Пажеського корпусу, - Скоропадський подорожує Європою і Туреччиною, довго живе у Франції, відвідує Сорбону, історичні пам'ятки Італії та Греції. Шлюб він взяв у своєму колі, одружившись із стрункою красунею Олександрою, дочкою генерал-ад'ютанта Петра Павловича Дурнова і Марії Василівни, уродженої Кочубей, племінницею сумно відомого міністра внутрішніх справ Росії.

Як бачимо, багато поколінь старшинсько-козацького роду Скоропадських віддано служили російському престолу.² Павло Петрович не був виключенням.

Короткий перелік основних віх його військової кар’єри свідчить про

вірність «Царю и  Отечеству». Прикметно, що «пажем Височайшого  двора»

дванадцятилітнього Павла пожалував ще імператор Олександр ІІІ. Випускник престижного Петербурзького пажеського корпусу в 1893 р. розпочав

службу в чині корнета  гвардійського Кавалергардського  полку. До речі,

кавалергардом був і  його батько. У 1897 р. Павло стає поручиком. З початком російсько-японської війни 1904-1905 рр. йде добровольцем до діючої

армії, очолює кінну сотню, служить ад’ютантом командуючого російськими

військами на Далекому Сході.

П.Скоропадський за японську кампанію був відзначений багатьма нагородами: Орден Святої Анни ІУ ст. (1904), Орден Святої Анни ІІІ ст.. з

мечами і бантом (1904), Орден Святого Станіслава ІІ ст. з мечами (1905),

Орден Святого Володимира ІV ст. з мечами і бантом, Золота гвардійська

зброя (1905). У кінці  цього ж року отримує звання полковника і стає флігель-

ад’ютантом царя. Згодом нагороджений Орденом святої Анни ІІ ст. з мечами

(1906), Орден Святого  Володимира ІІІ ст. (1909). Генерал-майором  став у

1912 р. У роки першої  світової війни П.Скоропадський  командував полком,

дивізією, корпусом. За виявлену хоробрість у 1914 р. нагороджений

Орденом Святого Георгія  ІV ст. Генерал-лейтенант (1916).

Павло Скоропадський  — представник одного з найбільш

шляхетних малоросійських родів, давно інкорпорованих до вищих  верств

Російської імперії, зробив блискучу військову кар’єру і, за визначенням

А.Каппелера, належав  до кола «вірних слуг династії». Пізніше у спогадах

гетьман прямо писав: «Моя вся сім’я була глибоко віддана  російським

царям». Водночас він  наголошує, що у всьому підкреслювалося  «ми не

великороси, а малоросіяни, як тоді говорилося, знатного походження».³

Коли відбулася Лютнева  революція 1917 р., він командував 34-м  армійським корпусом на Волині. Влітку того ж року розгорнулася українізація військових частин, якої Павло Скоропадський  не підтримував, побоюючись, що вона негативно вплине на особовий склад. Однак, на вимогу уряду та командування, українізує свій корпус і домагається виведення його у тил на переформування.

Після цього Секретаріат  у військових справах Центральної  Ради призначив П. Скоропадського командуючим усіма українськими частинами на Правобережжі. Власне, уже тоді він міг «в'їхати до Києва на білому коні». До того ж генерал був і наказним отаманом Вільного козацтва, створення якого розпочалося влітку 1917 р. на Звенигородщині, а згодом це військо відіграло помітну роль у відсічі більшовицькому наступові. Але після обрання 16 жовтня на Всеукраїнському з'їзді в Чигирині отаманом Вільного козацтва П. Скоропадського діячі Центральної Ради, побоюючись 60-тисячного 34-го армійського корпусу та Вільного козацтва, робили усе можливе, щоб позбавити його впливу на маси, хоч він і не прагнув стати «українським Бонапартом». Замість того щоб вчинити опір цим далеким від військової справи соціалістам, П. Скоропадський 5 січня 1918 р. передає командування генералові Гандзюку й вирушає до Києва.⁴

Місто захопили більшовики, тому він мусив переховуватись у  знайомих. Через місяць до Києва  вступили німецькі війська, а з ними повернулася й Центральна Рада. Однак  у безкінечних суперечках про  націоналізацію землі та при анархії місцевих «отаманів» потонули всі державотворчі наміри 1917 р. Безлад, який панував у країні, викликав негативне ставлення до Центральної Ради її союзників - німців та австрійців, котрі сподівалися, що цей уряд забезпечуватиме їх продовольством, тому й підтримували його. Зростало незадоволення і селянських мас. За обставин, що склалися, громадськість почала схилятися до встановлення сильної влади.

У 1911 році Павло Скоропадський  бере під команду Лейб-гвардії  кінний полк, а наступного року стає генералом свити імператора. Він пробує себе і на адміністративній ниві, готуючи проект виводу всіх кінних частин з Санкт-Петербурга з метою створення їм належних умов для занять. Але, на жаль, з незалежних від Скоропадського причин проект був провалений, і він знову повертається до своєї безпосередньої роботи у полку.

Слід зазначити, що жодних точок зіткнення з українським  рухом у цей 44-річний період життя  Скоропадського поки що виявити не вдалося. Зрозуміло, що він не був  і не міг бути "свідомим українцем" у тогочасному розумінні цього слова, однак констатувати, що Скоропадський виділявся серед інтернаціоналізованої петербурзької аристократії глибоким уявленням про свої українські коріння, безсумнівно, можна. Це взагалі слід вважати родинною рисою Скоропадських. Дід Павла, Ї.М.Скоропадський, який після передчасної смерті свого сина мав на Павла надзвичайний вплив, був передовою людиною свого часу, брав активну участь у громадській діяльності, в розробці селянської реформи. Родинний будинок в Тростянці мав велику колекцію української старовини, портретів гетьманів і видатних діячів України, серед яких був і портрет останнього виборного лівобережного гетьмана Івана Скоропадського. Рідна тітка Павла Єлисавета Іванівна, за шлюбом графиня Милорадович, своїм значним грошовим внеском заснувала Наукове товариство імені Т.Шевченка у Львові. З малих літ Павло Петрович знаходився в оточенні відомих українських діячів - В.В.Тарновського, П.Я.Дорошенка, В.П.Горленка, П.В.Новицького, з багатьма близько приятелював…

 

 

 

 

 

 

 

2. Проголошення гетьманату П. Скоропадського, причини і суть перевороту.

Перш ніж звернемося до подій 1918 року, необхідно зазначити, що перші спроби викладення та аналізу подій періоду Гетьманату було здійснено вже в 1918-1919. За весь період її вивчення у рамках української історіографії напрацьовано значну та різноманітну, хоча і дуже неоднорідну з жанрової та методологічної точок зору історіографію. В умовах гострої ідейно-політичної боротьби в українській еміграції (особливо у міжвоєнний період) ініціатива у розробці історії УД довгий час належала не відстороненим академічним вченим, а політикам, публіцистам, суспільним та партійним діячам. Це призвело до граничної суперечливості у висвітленні подій, певної "міфологізації" періоду Гетьманату й особи П.Скоропадського і створення цілого ряду стереотипних уявлень, що не відповідали дійсності. ⁵ Вище викладені пояснення, дають змогу осягнути складність тогочасної політичної ситуації та її суперечність.

Щодо самого перебігу подій, то згадаємо повернення Української Центральної Ради у супроводі німецьких і австро-угорських військ. Необхідно зазначити, що населення сприйняло це по-різному: переважно вороже або байдуже, оскільки значними були прорахунки й хиби УЦР. Після вступу німецьких і австро-угорських військ в Україну влада УЦР ставала все більш обмеженою, формальною. В останні дні свого існування УЦР ухвалила проект Конституції УНР, обрала Президентом УНР М. Грушевського.

Однак відсутність ефективно  працюючого адміністративного апарату, широкої народної підтримки і деякі інші фактори призвели до занепаду Української Центральної Ради. Сучасні вітчизняні дослідники, подібно до повоєнних, головну причину падіння Центральної Ради вбачають у тому, що вона вичерпала свій державотворчий потенціал, а її політика остаточно перестала відповідати вимогам моменту. Аналіз наявних фактів приводить сучасних дослідників до таких слушних висновків: ідея встановлення "твердої влади" знайшла значну підтримку у суспільстві, квітневий переворот був суто українською ініціативою, але німецьке командування уважно спостерігало за процесом зміни влади і контролювало його.⁶

Окупанти переконалися, що для забезпечення визначених поставок продовольства УЦР не мала реальних можливостей. До того ж, утворена з козаків 1-го Українського корпусу та «Вільного козацтва» Українська народна громада, зважаючи на неможливість співпраці з Українською Центральною Радою, вирішила підтримати іншу владу у формі диктатури без народного представництва. За найкращу форму влади визнали гетьманат. 29 квітня 1918 р. за погодженням з німецькою військовою адміністрацією Українська Центральна Рада була скинута, і гетьманом України на Всеукраїнському землеробському конгресі в Києві (майже 8 тис. делегатів) був проголошений генерал Павло Скоропадський. Замість Української Народної Республіки був проголошений гетьманат за назвою «Українська держава». 29 квітня в Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав гетьмана, а на Софіївському майдані відслужили урочистий молебень. Тоді ж було опубліковано «Грамоту до всього українського народу», де гетьман заявляв, що «відкликнувся на поклик трудящих мас Українського народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». П. Скоропадський так оцінив передісторію й уроки квітневого перевороту: "Багато людей критикують мій крок і злим оком дивляться на відстановлення Гетьманства. Зовсім зрозуміло, чому так відноситься до цього факту вороги української державності. Але тим, що звуть себе українцями, мені хочеться поки що сказати лиш одне: пам'ятайте, що коли б не бужі мого виступу, німці, кілька днів пізніше, завели б на Україні звичайне генерал-губернаторство. Воно було б оперте на загальних основах окупації і нічого спільного з українством, розуміється, не мало б. Тим самим не було б Української держави, яка реально появилась на світовій арені хоч в цьому короткому періоді Гетьманства".⁷ Відповідно до цього документа, Українську Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали, міністрів та їх товаришів звільняли з посад, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу. Було відновлено право приватної власності. Гетьман також повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму. Було обіцяно «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», видані 29 квітня. У них були визначені головні напрями діяльності гетьмана у політичній сфері, організації державного управління, дані гарантії громадянських прав населення, оголошено про встановлення Української держави замість Української Народної Республіки.