Опозиційний рух 60-80-х. Дисидентство

 Репресії проти  правозахисників 

Більшість дисидентів періодично "перевиховувалась" за ґратами  та колючим дротом реченцем від кількох  до 15 років, часто й повторно. За даними Секретаріату Міжнародної амністії, політв'язнів в СРСР налічувалось від 600 до 700 осіб. Українці серед них становили у різний час від 25 до 75%.

Судили дисидентів переважно  за 62-ю статтею Карного кодексу  Української РСР "Антирадянська  агітація і пропаганда", яка у першій частині передбачала до 12, а у другій — до 15 років покарання, у тому числі в обох випадках по 5 років заслання. Зрідка застосовувалася стаття 187і, яка на відміну від попередньої не вбачала у діях підсудного мети підриву чи ослаблення радянської влади і містила максимальний 3-річний термін позбавлення волі у таборах загального режиму. Інколи дисиденти потрапляли під дію статті "Зрада батьківщини", яка передбачала смертну кару. Йшлося, звичайно, не про шпигунство чи видачу державної або військової таємниці, що було основним змістом статті, а про "діяння, умисно вчинене громадянином СРСР на шкоду суверенітету, територіальної недоторканості... СРСР". Отже, той, хто вважав за доцільне Україні скористатися конституційним правом на вільний вихід з СРСР, підпадав під дію цієї статті і міг бути засуджений до розстрілу.

Чималий реченець отримували дисиденти за читання і поширення  творів М. Грушевського й П. Куліша, "Історії України" М. Аркаса, праці  І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", твору О. Солженіцина "Архіпелаг ГУЛаг", роману Б. Пастернака "Доктор Живаго", розповсюдження національної символіки, з'ясування "білих плям" української історії (штучного голодомору 1932—1933 рр., знищення кращих українських письменників, діяльності УНР, ЗУНР, ОУН, УПА та ін.), за звертання з критичними пропозиціями та протестами у партійні, радянські й адміністративні органи, написання власних творів, які виходили за визначені ідеологічні рамки, та публікацію їх за кордоном.

Крамольним вважалося  будь-яке правдиве слово, коли б воно не було мовлене. Наприклад, при обшуку у В. Чорновола ЗО вересня 1965 р. було вилучено твори Б. Грінченка, М. Костомарова, П. Куліша, В. Антоновича, Є. Олесницького, В. Щурата, Рабіндраната Тагора, А. Крушельницького, Б. Лепкого, М. Возняка, Г. Костельника, І. Крип'якевича, В. Винниченка, Б. Антоненко-Давидовича і навіть "Галицько-Волинський літопис".

Якщо ж не набирали достатніх "підстав" для застосування політичних статей Карного кодексу, то вдавалися до кримінальних, фабрикуючи справи найчастіше напередодні завершення терміну ув'язнення чи заслання або незабаром після звільнення. Такого переслідування зазнали Микола Плахотнюк, Сергій Параджанов, В'ячеслав Чорновіл, Микола Горбаль, Василь Січко, Володимир Монбланов та інші.

Найнебезпечніших вільнодумців ізолювали у психіатричних лікарнях, зокрема спеціального типу, що були фактично психіатричними тюрмами. Потрапляли туди також ті, кому ні антирадянщини, ні аморальщини приписати не вдавалося, а окрім них — віруючі з вищою освітою, порушники кордону, учасники виробничих конфліктів. Якщо у звичайного в'язня все ж була надія хай за 10—15 років вийти на волю, то у психлікарні могли "лікувати" хоч до смерті. Для того щоб перетворити здорових людей у психічно хворих, застосовувався цілий набір засобів. "Хворого" дисидента вміщували в середовище вбивць, ґвалтівників, параноїків під наглядом "санітара" з карних злочинців. А завершити справу допомагали препарати для пригнічення волі, психіки, інтелекту, пам'яті, емоцій. Серед жертв цього психічно-в'язничного терору — генерал Петро Григоренко, математик Леонід Плющ, лікар Микола Плахотнюк. Примусового "лікування" зазнали Зіновій Краківський, Василь Рубан, Йосип Тереля, Михайло Ковтуненко та багато інших. Вчителя Віктора Рафальського катували у психіатричних тюрмах 27 років (1954—1959, 1962—1964, 1967—1987). Загальна кількість в'язнів психлікарень невідома. За підрахунками Леоніда Плюща, у 70-х роках їх в СРСР було близько двох тисяч.

Окрім судового активно використовувалось  й адміністративне переслідування дисидентів, а саме: звільнення з  роботи, виключення з КПРС, комсомолу, творчих спілок, вузів і аспірантури, вилучення з видавничих планів і  позбавлення права писати й малювати, відмова у захисті і затвердженні захищених дисертацій, забалотування  на конкурсах у наукових закладах, оголошення всіляких доган, позбавлення права на професію тощо.

За сталінською традицією  покаранню підлягали не лише самі дисиденти, а й їх батьки та діти, близькі родичі.

Найліпшим для режиму варіантом, який вирішував усі клопоти з дисидентами, була їх смерть. А для самих засуджених переслідування тривали і після смерті. Так, тіло в'язня родичам не віддавали до закінчення терміну ув'язнення, а заривали на табірному цвинтарі, залишаючи над похованим лише безіменну табличку з номером.

Тих, кого не вдавалося зжити  зі світу, активно "перевиховували". Починалися "виховні" заходи відразу після арешту. Ізоляція від суспільства, підступність слідства, приниження з боку наглядачів, цілодобове освітлення камер, постійне підглядання у вічко, підсадні співкамерники, часто з деградованих карних злочинців, багатогодинні допити повинні були зламати волю заарештованих.

Суди, як правило, були закритими. Лише на оголошення вироку інколи допускалися  родичі і друзі, хоча за кримінально-процесуальним  кодексом суд може бути закритим лише тоді, коли йдеться про сексуальні злочини, інтимні сторони життя  підсудних, державну таємницю або злочини неповнолітніх. Якщо ж суд і вважався відкритим, то аудиторію старанно добирали і "сторонніх", тобто близьких підсудного, не допускали.

Інакомислячих вміщували  переважно у табори суворого або  особливого режиму, умови перебування в яких, за виразом В.Стуса, сягали "поліцейського апогею": смугастий в'язничий одяг, ізольовані камери, злиденне харчування, тяжка праця. І арсенал покарань: ПКТ (приміщення камерного типу), ШІЗО (штрафний ізолятор, те ж саме, що карцер у тюрмі), позбавлення побачень, "ларка", обшуки, свавілля, знущання, приниження, заборона мати свої книги, записи. Будь-яке звертання до влади не лише залишалося без відповіді, а й викликало жорстоку кару.

Повернення з ув'язнення  чи заслання не означало здобуття свободи. Інакодумця, як правило, передавали під  прилюдний нагляд міліції. "Будучи під наглядом, — писав у заяві  до Верховної Ради СРСР Левко Лук'яненко, — я не маю права виїжджати без дозволу міліції, від вечора до ранку не маю права залишати своєї квартири, не маю права відвідувати готелю, кав'ярні, барів, ресторанів міста і зобов'язаний кожної п'ятниці між 17 і 18 зголошуватись у міліції для реєстрації. Моє помешкання навідують міліціонери і дружинники. Мене перевіряють на праці. Це офіційний нагляд. А неофіційний нагляд, у висліді якого органам влади відомий кожний мій крок — де його межа? Він позбавляє інтимності все моє життя. Мої листи перевіряє КДБ і потім використовує їх проти мене... А "тайна" телефонних розмов..." Мета нагляду — тримати людину "в постійному нервовому напруженні, не дати їй можливості зайнятися суспільною діяльністю, ізолювати її і ступневе поставити на коліна".

Отже, відбуття покарання  не означало повернення до нормального  життя, праці та творчості. Більшість  інакомислячих представників інтелігенції потрапляли у "внутрішню еміграцію", позбувшись доступу до засобів масової  інформації, права публічно виступати  і друкуватись, малювати і брати  участь у виставках, знімати фільми і робити телепередачі.

Утворення Української  Гельсінської спілки

Погром 1972—1973 рр. змусив учасників  руху опору, що залишились на волі, замислитись над оновленням тактики боротьби. Можливості такої зміни з'явилися після підписання у Гельсінкі 1 серпня 1975 р. Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі, невдовзі опублікованого в СРСР. Громадяни імперії чи не вперше дізналися про міжнародні зобов'язання свого уряду з гуманітарних проблем, зокрема щодо прав людини. Це дало поштовх активізації легального правозахисного руху.

На думку опозиції, Гельсінський Заключний акт створював умови  для громадського контролю за його виконанням. Відтак, 12 травня 1976 р. у  Москві на скликаній академіком Андрієм  Сахаровим прес-конференції професор Юрій Орлов оголосив про створення  Групи сприяння виконанню гельсінських угод в СРСР з 11 осіб. Під установчим документом поставив свій підпис і генерал Петро Григоренко.

Першою з національних груп утворилася українська — 9 листопада 1976 р. У Декларації про створення  Української громадської групи  сприяння виконанню гельсінських угод (усталена її назва: Українська гельсінська група — УГГ) зазначалося: "Своїм головним завданням Група вважає ознайомлення урядів країн-учасниць і світової громадськості з фактами порушень на території України Загальної Декларації Прав Людини та гуманітарних статей, прийнятих Гельсінською Нарадою". Декларацію, з поданням домашніх адрес, підписали: Олесь Бердник, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук'яненко, Оксана Мешко, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Микола Руденко, Ніна Строката, Олексій Тихий. Очолив групу відомий український поет і прозаїк, колишній секретар парткому СПУ, згодом виключений з КПРС (1974 р.) і СПУ (1975 р.) за "ідеологічні ухили" Микола Руденко. Група робила спроби зареєструватися як громадська організація. Вона подала офіційним інстанціям свої установчі документи. Окрім того, відповідне клопотання було надіслане Раді Міністрів УРСР 14 жовтня 1977 р., але й воно залишилось без відповіді.

У першому ж відкритому листі "До людей доброї волі" (14 листопада 1976 р.) Микола Руденко заперечив  повідомлення, що УГГ є відділом московської Гельсінської групи: "Наші відносини є побудовані на приязні  й співпраці, але не на підлеглості". Представляти інтереси УГГ у Москві погодився Петро Григоренко.

Підготовлений протягом листопада—грудня і підписаний 6 грудня 1976 р. Меморандум №1 фактично визначив програму діяльності УГГ. Йшлося, зокрема, про те, що "боротьба за Права Людини не припиниться доти, доки ці Права не стануть щоденною нормою суспільного життя". Викривалися злочини режиму: розкуркулення, голод 1933 р., репресії 1937 р., винищення У ПА і мирного населення, у тому числі переодягнутими у "повстанців" чекістами, русифікація, ігнорування національних прав України, погром УРСС і шістдесятництва. Пропагувалася правомірність можливого виходу України зі складу СРСР. Констатувалися не лише порушення міжнародних угод і декларацій щодо прав людини, а й власної Конституції та законів, у тому числі з боку КПРС та КДБ. Передбачалося, що "найближче десятиліття стане періодом великих демократичних перетворень в нашій країні".

До кінця 1980 р. УГГ оприлюднила ЗО подібних меморандумів, декларацій, маніфестів, звернень та інформаційних бюлетенів (останні почали виходити 1978 р.). Кожен з цих документів ставив перед українською та світовою громадськістю важливі проблеми української державності, політичної, еко номічної та духовної незалежності, захисту прав людини. У Меморандумі №5 від 15 лютого 1977 р., адресованому країнам-учасницям Белградської наради керівників європейських держав, стверджувалося, що Група не бореться за повалення радянського ладу, але пропонує, щоб її ідеї були стверджені або відкинуті всенародним референдумом. Існування опозиції визнавалося вла стивістю нормальної суспільної структури. З-посеред проблем державності найвагомішим було положення: "Не людина для держави, а держава для людини". Отже, "народ повинен бути господарем своєї землі, своєї традиції, свого творчого спадкоємства, своєї волі до побудови кращого життя". У розділі прав людини висувалися вимоги: вільного виїзду з батьківщини і повернення назад; вільного поширення ідей; вільного створення наукових, творчих, мистецьких та інших об'єднань; ліквідації цензури, звільнення всіх політв'язнів.

Окремі документи не вдавалося  погодити з членами Групи, і вони виходили в авторській редакції. Наприклад, "Маніфест Українського Правозахисного Руху" від 9 листопада 1977 р. підписав керівник УГГ (з 5 лютого 1977 р.) Олесь Бердник. Широко відомий лист українських політв'язнів "Історична доля України" підписали Олекса Тихий та священик Василь Романюк.

Діяльність УГГ не обмежувалася українськими проблемами. Група інформувала  про створення і діяльність московської, грузинської, вірменської, литовської гельсінських груп, протестувала проти  переслідувань, арештів і судів  над її учасниками, проти порушення  прав людини на всіх теренах СРСР. Власне налагодження контактів з правозахисними групами інших республік Союзу і за кордоном відрізняло УГГ від попередників. Посилання на гельсінські угоди підносило національно-визвольну боротьбу українського народу до рівня загальноєвропейського демократичного процесу, ставило її на міжнародну правову основу.

Позитивну роль у підтримці правозахисного руху в Україні, виданні матеріалів УГГ та донесенні їх до світової громадськості відіграли вашингтон ський Комітет гельсінських гарантій для України, створений у листопаді 1976 р. із зарубіжних правозахисників і очолений Андрієм Зваруном, та Закордонне представництво Української гельсінської групи (ЗП УГГ), започатковане у жовтні 1978 р. за дорученням УГГ позбавленим громадянства СРСР Петром Григоренком. До ЗП УГГ увійшов також Леонід Плющ, а згодом — Ніна Строката, яка емігрувала у США в листопаді 1979 р. У 1980 р. вони заснували інформативне видання "Вісник репресій в Україні" (укладач і редактор Надія Світлична, що домоглася виїзду в США у жовтні 1978 р.).

Релігійне дисидентство

Заборона Української  автокефальної церкви в довоєнні роки та Української греко-католицької  — у повоєнні, шалена антирелігійна  кампанія кінця 50-х - початку 60-х років  спричинили зародження та зростання  релігійного дисидентства.

Особливо активно боролися за відновлення своїх прав греко-католики. Формально ліквідована Греко-католицька церква діяла в західних областях України в підпільних, «катакомбних»  умовах. Значна частина населення  цих областей таємно підправляла  релігійні обряди. Існувало декілька сот (до 350) парафій (громад). Ними керували єпископи, які також діяли в  підпіллі. З-за кордону церквою керував  кардинал Йосип Слі пий, який у 1963 р. прибув до Ватикану після багаторічного  сибірського заслання.

Одним з активних борців за права Греко-католицької церкви в Україні був Йосип Тереля. У 1982 р. колишній в'язень таборів  та «спецпсихушок» Й. Тереля став одним  з організаторів Комітету захисту  Української греко-католицької церкви. Однак до її реальної легалізації  минули ще довгі роки.