Опозиційний рух 60-80-х. Дисидентство

Вступ 
Відхід від політики лібералізації і порушення людських прав, поверхова й непослідовна за своїм змістом хрущовська «відлига» принесли українській національно-свідомій інтелігенції великі сподівання й гіркі розчарування. Передова молодь, що відчула смак свободи, не хотіла зупинятися, а прагнула справжньої демократизації суспільства.

 

Із середини 60-х — у 80-і pp., з відходом влади від політики лібералізації, у республіці почалося відверте ігнорування керівною компартійною верхівкою конституційних прав людини. Закономірним наслідком цих процесів стала поява руху захисту людських прав. Його представників, як і учасників  уже традиційних опозиційних  груп культурницького та самостійницького спрямування, також жорстоко переслідувала  влада.

 

Ще одним новим різновидом опозиційного руху стала боротьба за свободу совісті, свободу віросповідання, яку вели, як правило, представники забороненої 1946 року Української греко-католицької  церкви (УГКЦ).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Течії дисидентства

 

Після смерті Сталіна і потепління внутріполітичного клімату розпочався новий етап національно-визвольної боротьби в Україні. Його каталізатором був світовий процес деколонізації 50—60-х років, антикомуністичні заворушення у так званих країнах народної демократії, зокрема, в Угорщині, Чехословаччині, Польщі та НДР, а також потужний правозахисний рух, заохочений прийнятою 1948 р. загальною Декларацією прав людини

Внутрішніми передумовами опозиційного руху були практично бездержавний статус України, панування партійно-радянської бюрократії, утиски національ ного культурно-духовного життя, цілеспрямована русифікація корінного насе лення.

Традиції національно-визвольної боротьби у нових умовах продовжили підпільні групи та організації, які, відмовившись від збройних методів опору режиму, намагались діяти мирними, конституційними засобами. Серед них широко відомі Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) на чолі з юристом Левком Лук'яненком (1959—1961) та Український національний фронт (УНФ) історика Дмитра Квецька і філолога Зіновія Красівського (1964—1967).

Водночас хрущовська відлига  створила можливості зародження не знаного  раніше руху і появи нової генерації  борців за порятунок нації, її духовності, культури та мови, названих за часом  розквіту їх мистецького таланту "шістдесятниками", а за рішуче неприйняття пануючої ідеології — "дисидентами".

Ігнорування комуністичним  режимом законів, норм і правил, підкорення інтересів особи примарним інтересам колективу і тоталітарної держави логічно покликали до життя здійснюваний легальне рух за права людини, який жорстоко переслідувався режимом. Правозахисна течія руху опору була представлена Українською гельсінською групою (УГГ, 1976—1988).

Чималий пласт антирежимної опозиції становили також борці  за свободу совісті, зокрема представники православної та репресованих Української греко-католицької і різних протестантських церков. Серед знаних діячів цього руху Василь Романюк, Йосип Тереля, Георгій Вінс.

 

Отже, основними течіями  опозиційного руху в Україні другої половини 50—80-х років були самостійницька, яку представляли, зокрема, національно-визвольний рух підпільних груп; національно-культурницька, яку репрезентував рух шістдесятників; правозахисна та рух за свободу совісті (релігійна опозиція).

Існував в Україні ще рух  за соціально-економічні права, який виявлявся у формі страйкової боротьби та інших формах народного опору.

На противагу збройному  періоду національно-визвольної боротьби з переважно селянським складом, загонів у дисидентський рух  слідом за інтелігенцією поступово  втягувалось робітництво. Наприклад, під адресованим у квітні 1968 р. вищому партійному та державному керівництву  СРСР листом-протестом проти незаконних репресій та судів в Україні з-поміж 139 підписів діячів науки, літератури, мистецтва, виробничої інтелігенції, педагогів та студентів були прізвища 28 робітників. За підрахунками знаного історіографа інакодумства в СРСР Людмили Алексєєвої, серед 89 засуджених 1972—1974 рр. українських дисидентів, соціальну приналежність яких вдалося, встановити, 72 були людьми інтелігентських професій (у тому числі 10 священиків) і 17 — робітниками. Серед покараних за опозиційну діяльність 48 осіб репрезентували Східну У крашу (з них 28 киян) і 55 — Західну (з них 13 львів'ян).

Відомий аналітик українського руху опору Мирослав Прокоп подав  у журналі "Сучасність" за 1974 р. своєрідну "анатомію" опозиції, тобто соціологічний аналіз 530 учасників руху, згаданих у документах самвидаву. За фахом найчисельнішу групу становила професійна інтелігенція (інженери, лікарі, вчителі, журналісти) — 36,8%, далі робітники — 12,8, науковці — 11,9, літератори — 10,9, студенти — 9,2, митці — 6,6, священики Української католицької церкви — 4,7, селяни — 2,6%, один працівник міліції і один матрос. Професії 21 особи встановити не вдалося. Серед учасників руху було 14,9% жінок. За віком домінуючою була група людей 25—45 років. Більшість опозиціонерів не оминула членства в комсомолі, але комуністами стали лише окремі з них. Невеликою була й кількість колишніх членів ОУН.

Цікавою видається географія руху, проаналізована за місцем праці його учасників. Головні сили опозиції зосередились у Києві та Київській області — 258 осіб (48,7%). На Львів та область припадало 116 осіб (21,9%). Наступними за кількістю дисидентів були такі області: Івано-Франківська — 41 особа, Дніпропетровська — 24, Тернопільська — 22, Донецька — 10,

Волинська і Рівненська — по 8, Житомирська, Одеська і Харківська — по 6, Запорізька — 5. В останніх областях було від 1 до 3 учасників руху.

Чисельність опозиціонерів 60-х років була набагато меншою порівняно  з попередніми етапами незалежницьких змагань. Дослідник української історії з Канади Богдан Кравченко склав список дисидентів 1960—1972 рр., у якому налічувалось 975 імен. Інші джерела також вказують близько тисячі активних учасників опору.

Опозиційний рух в Україні  захопив у свою орбіту представників  усіх соціальних верств суспільства. Але місце їх у боротьбі визначалося не класовою приналежністю чи соціальним статусом, а особистими якостями.

 

 

 Форми опору 

 

Учасники новітнього етапу національно-визвольної боротьби сприйняли не лише основні державницькі та демократичні ідеї попередників, а в окремих випадках і тактику боротьби. Йдеться про створення підпільних груп та організацій, про самоспалення як вищий вияв жертовності, поширення листівок, методи таємної політичної роботи серед людей.

Жорстоко переслідувані  сміливці продовжували відстоювати національну символіку: вивішували синьо-жовті прапори на честь важливих подій української історії, малювали тризуб на поширюваних листівках. Лише за виготовлення та намір вивісити національні прапори 1957 р. у Львові на честь відновлення української державності 1941 р. Веніамін Дужинський отримав 25 років таборів суворого режиму (смертну кару було скасовано 1947 р.), а Марія Василів за пошиття цих прапорів — 10 років. Обоє додатково дістали по 5 років поразки у правах та стільки ж — заборони мешкання у західних областях УРСР.

Монополія бюрократії на засоби масової інформації й відмова  підцензурної преси друкувати матеріали, зміст яких не влаштовував правлячі кола країни, змусила опозиційні сили вдатися до позацензурних видань, які дістали влучну назву "самвидав". Поява його в Україні датується 1964 р. Серед перших "самвидавних" публікацій були поезії Ліни Костенко та Василя Симоненка, твори Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Валентина Мороза, Івана Світличного та багатьох інших провісників духовної свободи, а також машинописний журнал Українського національного фронту "Воля і Батьківщина". Унікальним явищем опозиційного друку став позацензурний журнал "Український вісник", який редагував В'ячеслав Чорновіл.

Більшість публікацій самвидаву  передруковували українські видавництва  за кордоном, зокрема, "Сучасність" (Мюнхен, Німеччина), "Смолоскип" (Балтимор, США), Перша українська друкарня у  Франції та ін. Виходили вони також  у перекладах іноземними мовами.

Своєрідною формою опору тоталітарному режимові в науці, літературі, образотворчому мистецтві була езопова мова. Болючі проблеми національного буття піднімались на симпозіумах та конференціях під прикриттям інтер націоналістських гасел. Організовувались шевченківські свята, вечори Івана Франка та Лесі Українки, гуртки з вивчення історії України. Підтримували національну самоповагу самодіяльні популяризатори народних та релігійних традицій, проводячи вертепи, свята Івана Купала, співаючи колядки та щедрівки. Мандрували містами й селами народні хори, зокрема, "Гомін", ''Жайворонок" та ін. Помітним явищем у духовному житті стали клуби творчої молоді.

В окремих випадках опозиціонери вдавалися до мовчазних зібрань  біля пам'ятників світочам національного духу, мітингів протесту, демонстрацій, пікетувань. В антирежимні акції перетворювались похорони однодумців, судові процеси над дисидентами. Широко відомі письмові заяви, петиції вищим! державним та партійним органам, протести, відкриті листи, звернення на адресу ' міжнародних організацій, урядів демократичних країн.

Боротьба з режимом  не припинялась і в ув'язненні. Окремі опозиціонери відмовлялись від  участі у слідстві, перетворювали  останнє слово на судових процесах в акт звинувачення антидемократичної  системи. У таборах дисиденти  влаштовували акції мовчання, невиходу на роботу, боролися за перехід на статус політв'язня, передавали на волю документи, інформацію про табірні порядки.

Головною зброєю політв'язнів  у відстоюванні власної гідності, при захисті друзів від знущань адміністрації, в організації протестів було голодування. Вдавалися вони до цього засобу досить часто. Адміністрація таборів на це реагувала карцерами, забороною побачень, медичної допомоги та ін. Але голодуючий був позбавлений права померти: близько передсмертної межі його годували примусово, роздираючи спеціальними пристроями рот і подаючи їжу через запханий у шлунок зонд. Помирати дозволялося поза голодуванням, але не на знак опору.

Активною формою протесту проти тоталітарної системи була відмова від радянського громадянства, подання заяв на виїзд за кордон. Влада розглядала їх як заяви на переселення в тюремні камери, хоч під тиском міжнародної громадськості окремим дисидентам вдалося прорватись через "залізну завісу". Дехто не витримуючи тиску й переслідувань, намагався перейти кордон таємно, що, як правило, також завершувалось тривалим ув'язненням. Пильному контролю спецслужб підлягали зв'язки опозиції з українською діаспорою та закордонною демократією. Такі контакти активно використовувалися для провокацій проти дисидентів та їх дискредитації.

Особливістю руху опору в  Україні було його постійне прагнення  розглядати власну антирежимну діяльність у контексті національно-визвольної боротьби поневолених комуно-фашизмом народів. Чималої мужності вимагали протести проти придушення масових  народних заворушень в Угорщині, Чехословаччині, Польщі та інших країнах. Окремим дисидентам такі протести коштували свободи (Олекса Тихий, Зорян Попадюк).

Найпоширенішою, хоч і  пасивною, формою опору системі було інакоду-мання. Проявлялося воно у "шухлядній" творчості науковців та літераторів, неформальних товариських дискусіях, "кухонних" розмовах і засвідчувало наростаюче невдоволення свідомої частини нації ідеологічним одурманенням народу, колоніальним статусом України. Такі люди власне й були опорою сміливцям, що виступали з відкритим "забралом". Вони допомагали перехо вувати викривальні матеріали, збирати й передавати за призначенням документи й свідчення про репресивну політику властей, друкували, розмно жували й розповсюджували "самвидав", відкривали двері своїх домівок для переслідуваних. Серед тисяч імен надійних помічників опозиції — Олена Антонів, Мирослава Глібовецька, Людмила Дашкевич, Ярослав Кендзьор, Роман Крип'якевич, Віра Лісова, Ярослав Малицький, Ольга Орлова, Ліля Сверстюк, Теодозій Чабан, їх також переслідували, звільняли з роботи, заарештовували, намагалися зробити донощиками, але зламати не змогли.

 

 

 

 

Дисидентський рух  другої половини 1960-х — першої половини 1980-х

 

Особливості руху:

• Стає більш масовим і організованим
• Були відкинуті ілюзії щодо ідей соціалізму і комунізму, рух став носити яскраво виражений антитоталітарний характер
• У поглядах дисидентів прослідковувався майже весь ідеологічний спектр
• Зв'язок з громадськістю країн Заходу і міжнародними правоохоронними організаціями
• Заперечення насильницьких методів боротьби
• Прагнення легалізувати свою діяльність
• 80 % дисидентів становила інтелігенція

 

Течії дисидентського руху:

• За соціалізм з «людським обличчям»
• Національно-визвольна течія
• Демократична правозахисна течія
• Релігійна течія

 

Методи боротьби дисидентів:

• Листи-протести до керівних органів УРСР і СРСР. Протести, відкриті листи, звернення на адресу міжнародних організацій та урядів демократичних країн
• Акції солідарності з іншими народами, які зазнали утисків з боку тоталітарної системи; підтримка кримських татар у їх прагненні повернутися на батьківщину; відстоювання ідеї рівноправності народів
• Видання і розповсюдження самвидаву, розповсюдження листівок
• Індивідуальні протести, вивішування синьо-жовтих прапорів
• Створення правозахисних організацій

 

Розправи над  дисидентами (форми і методи боротьби з дисидентським рухом):

 

1. Арешти:

• Перша хвиля арештів — серпень—вересень 1965 р. (заарештовано 25 осіб)
• Друга хвиля арештів — 1970—1972 pp. (заарештовано понад 100 осіб)
• Третя хвиля арештів — початок 1980-х pp. (заарештовано близько 60 осіб)

 

2. Позасудові  переслідування

• Звільнення з роботи
• Виключення з партії, громадських, громадсько-політичних організацій, спілок
• Позбавлення радянського громадянства
• Організація громадського осуду

 

3.Ізоляція в психіатричних лікарнях

 

Значення дисидентського руху

• Наступ карально-репресивної системи не загальмував розвиток націонал-демократичного руху
• Свідчив про наявність кризових явищ у радянській системі. Сприяв розхитуванню радянської тоталітарної системи, поширенню і утвердженню в народі демократичних ідеалів
• Продовжив традиції національно-визвольної боротьби. З'єднав два етапи національно-визвольного руху — середини і кінця XX ст.
• Відкривав Україну світові
• Досвід та ідеологічні напрацювання дисидентів були використані в період перебудови і здобуття Україною незалежності
• Дисиденти зробили вагомий внесок у сучасну теорію і практику державного будівництва
• Із середовища дисидентів вийшла чимала когорта політиків незалежної України
• Дисиденти зробили вагомий внесок у розвиток української науки і культури