Нестор Махно та його взаємодія з різними політичними силами

Білогвардійці запевняли  Махно, що його прагнення можуть бути повністю втілені в життя при  сприянні Добровольчої армії, яка зараз, прагнучи виправити свої старі помилки, проводить переговори про союз з  усіма арміями, державними організаціями, які борються проти більшовиків. «Домовитись про майбутній устрій колишньої Російської імперії можна  буде пізніше, після знищення комуністів, на прийнятних дляв сіх союзних армій  умовах мирним шляхом» [27, С. 119].

Обговорення пропозиції у  махновському штабі зайняло не багато часу. Всупереч всім існуючим моральним  і правовим нормам щодо парламентарів  капітана Михайлова повісили. До лоба повішеного цвяхом прибили відповідь  генералу Врангелю, яка закінчувалася  закликом «Смерть білогвардійським катам!». Таким чином махновці продемонстрували своє ставлення до білогвардійців [16, С. 257 – 258].

Не досягнувши реальної угоди з Махном, врангелівці  вдалися до її містифікації. У їх пресі почали з’являтись  статті, які розхвалювали «батька», зображали  його союзником білих.

 Повстанців  з колишньої армії «батька»  Махна білі не зачіпали. Вони  звільнили з тюрми заступника  командуючого корпусом махновців  Володіна і доручили йому формувати  повстанські загони. Вийшовши за  межі Криму врангелівці запропонували  співробітництво й іншим колишнім  махновським командирам. Серед отаманів, які згодилися на співпрацю  з врангелівцями, виявилися махновці  Савченко, Яценко, Чалий, Прочан, Хмара,  Голик та інші.

Успіхи  на фронті, яких врангелівці добились влітку  1920 р., пропаганда нового земельного закону і використання імені Махна  в агітації мали свої наслідки. Роздратовані черговою хвилею «воєнного комунізму» селяни Північної Таврії та Катеринославщини проявили певну терпимість до Врангеля. В тилу його військ не спалахнуло таких  повстань, як свого часу у тилу Денікіна. Правда, не відбулося і масового походу селянства у білу армію, але  декілька частин з колишніх махновців  білим все ж таки вдалось організувати [16, С. 258 – 259].

«Батько»  Махно, як і Рада революційних повстанців України (махновців) вважали себе послідовними і непримиренними ворогами білого руху. Якими б жорстокими репресіями Радянська  влада не била по селянству і безпосередньо  по махновцям, як би туго не доводилося повстанській армії у боях з червоними  частинами, жодного разу, ні Махно, ні його оточення навіть не обмовилися про  можливість спільних дій з білогвардійцями, хоч і не виключали можливості вести боротьбу на два фронти: і  з білими, і з червоними [16, С. 260].

Висновки

 

1. Отже, на розвиток політичної свідомості Н.Махна і становлення його як «батька» потужного селянського руху вплинуло безліч об’єктивних і суб’єктивних факторів. Спершу варто зазначити, що народився і виріс Нестор в Гуляйполі – на землях колишньої Запорозької Січі, де традиції козацької вольності міцно вкоренились в суспільну свідомість. Крім того на Гуляйпільщині активно розвивались ринкові відносини, руйнування яких викликало супротив місцевого населення. Доля розпорядилась так що протягом життя наставниками Нестора були досвідчені анархісти: на  початку діяльності – засновники «Спілки вільних хліборобів» Вольдемар Антоні і Олександр та Прокопій Семенюти, а в період ув’язнення – сусід по камері Петро Аршинов, які значно вплинули на формування світогляду Махна. Після звільнення з в’язниці Махно вирушив у рідне Гуляйполе і, скориставшись авторитетом політв’язня та борця за народне щастя, зайняв кілка важливих посад та вдався до здійснення революційних перетворень. Однак вільна розбудова анархіського суспільного устрою на Гуляйпільщині була загальмована появою на революційному горизонті інших і політичних сил, які також претендували на владу в цьому регіоні – більшовики, Центральна Рада, білогвардійці та ін. За таких обставин Н.Махно був змушений йти на союз з ними, щоб не бути роздавленими протидіючими військами з різних сторін.  
2. Жовтневу революцію 1917 р. Н.Махно зустрів з надією; його військові сили стали опорою проголошеної більшовиками буферної «української» республіки в Харкові. На етапі руйнування колишніх державних структур махновці підтримували більшовиків, сподіваючись на тимчасовість новостворених.

Після укладення 27 січня 1917 р. Центральною Радою мирного  договору з Четверним Союзом у  Брест-Литовську на українських  землях встановлювався австро-німецький  окупаційний режим. Н.Махно в складі єдиного фронту боротьби проти Центральної  Ради та її союзників намагався протидіяти інтервентам, але був зраджений колишніми офіцерами і змушений залишити рідні краї.

Повернувшись  у Гуляйполе, Махно продовжив  революційну діяльність, але значних  успіхів йому вдалось досягти  лише після повалення гетьманського  режиму і встановлення влади Директорії УНР. На початку грудня 1918 р. махновські війська знову перейшли в оперативне підпорядкування командувача фронтом  В.Антонова-Овсієнка з метою ведення  бойових дій проти армії УНР.  На території Гуляйпільщини було утворено «вільну республіку». В  цей час між більшовиками і  махновцями загострюються ідеологічні  суперечності. Більшовикам не подобався  автономний устрій Махновії, натомість  махновців не задовольняло встановлення монополії на революцію з боку більшовицької партії. Однак вони мусили співпрацювати оскільки загони Махна гостро потребували боєприпасів  і зброї, а червоноармійцям була необхідна їх військова підтримка  у боротьбі з Денікіним.

Коли  південний фронт стабілізувався, більшовиками було взято курс на ліквідацію махновщини, спершу ідеологічними, а  пізніше і репресивними заходами. З цього часу і до середини 1920 р. Махно проводив військові дії  на два фронти – проти білогвардійців і червоногвардійців. Влітку 1920 р. денікінці  захопили Гуляйполе і змусили  цим Махна йти на черговий союз з радянською владою. Вже 2 жовтня 1920 р. в Старобільську було підписано  угоду червоних і махновців, згідно якої останні переходили в оперативне підпорядкування командувача Південного фронту М.Фрунзе.

Після розгрому білогвардійців і ліквідації Південного фронту М.Фрунзе віддав наказ про  переведення повстанської армії  на Кавказ, що фактично означало припинення її існування як самостійної політичної сили. Махно відхилив цю вимогу і  у відповідь був оголошений поза законом і змушений втікати від  переслідувачів за кордон.

3. Прихід до влади на Україні націоналістичних сил на чолі з Центральною Радою Махно зустрів вороже. До створеної  13 листопада 1918 р. Директорії УНР Махно також ставився негативно, вважаючи її спадкоємицею Центральної Ради, яка запросила на Україну австро-німецьких окупантів, а відтак і намагалася знищити революційні завоювання. Представники Директорії також ставились до «батька» з недовірою, бо чули про нього та його військо багато суперечливої інформації. Однак важка внутрішньополітична ситуація наприкінці 1918 р. (Директорія була оточена денікінськими і більшовицькими військами, а Махно потерпав від нестачі зброї, боєприпасів і продовольства) змусила обидві влади укласти військово-політичний союз, який, однак, проіснував лише кілька днів. 

Влітку 1919 р. склались умови для утворення  нового махновсько-петлюрівського альянсу.  Під ударами більшовицьких і  денікінських військ військові з’єднання  Н.Махна неминуче наближались до армії С.Петлюри. Щоб не опинитись  у ворожому оточенні «батько» прийняв  рішення укласти новий союз з  націоналістичними силами. 16 липня 1919 р. Н.Махно надіслав С.Петлюрі  листа, в якому пропонував укладення  миру на умовах визнання права України  на соціалістичну державність і  надання військової допомоги, навзамін вимагаючи змінити форму державного управління УНР.

С.Петлюра  постав перед важким вибором: вступ  у союзницькі відносини з махновцями відверто провокував білогвардійців до початку бойових дій, але і  втрачати такого цінного у бойовому відношенні союзника як Н.Махно було неприпустимо. Відтак С.Петлюра вирішив  проводити переговори з махновцями і денікінцями одночасно, при  умові щоб вони не здогадувались  про паралельні відносини.  

20 вересня  на станції Жмеринка було укладено  угоду між УНР і РПАУ(м). Підписаний  договір не вирішував всіх  суперечностей, обидві сторони  визнавали право на взаємне  існування і створювали об’єднаний  фронт проти спільного ворога. На практиці спільне ведення  військових дій не дало бажаних  результатів – обидві армії  не могли скоординувати своїх  дій, внаслідок чого змушені  були відступити під натиском  білогвардійських військ. 

Махновсько-петлюрівський  союз остаточно розпався після початку  анти петлюрівської пропагандистської  діяльності. В 1920 – 1921 рр. махновці співпрацювали з петлюрівськими повстанцями на місцевому рівні, але питання про союз з існуючою формою державності більше не поставало.

4. Стосунки Махна з білогвардійцями були відверто ворожі від самого початку і до кінця громадянської війни. Денікіна Повстанська армія вважала найзапеклішим свої ворогом і вела проти нього активну боротьбу спільно з червоногвардійцями і військами Директорії. Адже він проводив політику реставрації дореволюційних суспільних відносин і таким чином намагався знищити всі досягнення революції.

Після заміни  Денікіна на посту головнокомандуючого збройними  силами Півдня П.Врангелем, останній змінив курс свого попередника. Він закликав до об’єднання всіх антикомуністичних  сил з метою знищення «червоної  нечисті». Махно вважав себе непримиренним  ворогом білого руху і не розглядав  союз з ним альтернативою іншим  політичним силам.

5. Таким чином логіка взаємовідносин Н.Махна з іншими політичними силами свідчила про наявність певних програмних цілей. Селянський повстанський рух під проводом Н.Махна не був повністю анархічним за своїм змістом, про що свідчить його союзницька діяльність. Заради здійснення своїх політичних цілей «батько» йшов на блокування з тими політичними силами, які ідеологічно були протилежними анархізму. Проте Махно зі стратегічних міркувань йшов на поступки своїм союзникам з метою розгрому ворогів і здійснення своєї лінії революційних перетворень. Він стійко притримувався своїх ідей протягом всієї громадянської війни, проте був здатен йти на компроміс з різними політичними силами, так як першочерговою його метою було забезпечення інтересів селянства.  

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

Монографічна  література

1. Аршинов П. История махновского движения (1918 – 1921 гг.). – Запорожье, 1995. – 248 с.
2. Атоян О.Н. Воля к праву. Исследование  махновщины и народного правосознания. – Луганск, 2003. – 528 с.
3. Бережинський В.Г. Повстанська армія Нестора Махна. – К.,1997. – 21 с.
4. Беспечный Т.А., Букареева Т.Т. Нестор Махно: правда и легенды. – Донецк, 1996 – 288 с.
5. Верстюк В.Ф. Комбриг Нестор Махно. Харьков, 1990 – 24 с.
6. Верстюк В.Ф. Махновщина: Селянський повстанський рух на Україні (1918-1921). – К.,1991. — 368с.
7. Верстюк В.Ф. Махновщина: штрихи к истории движения // Нестор Иванович Махно (Воспоминания, материалы и документы). – К. 199І. – 192 с.
8. Волковинский В.М. Батько Махно. – К., 1992. – 48с.
9. Волковинский В.Н. Махно и его крах. – М., 1991. – 357 с.
10. Волковинський В.М. Нестор Махно: легенди і реальність. – К., 1994. – 262 с.
11. Волін В.М. Неизвестная революция. 1917 –1921. – М., 2005. – 606 с.
12. Голованов В.Я. Нестор Махно. – М., 2008. – 482 с.
13. Гончар М.В. Селянський повстанський рух на півдні України: 
    (1918 – 1921 роки) – К., 2007 – 67 с.
14. Грациози А. Большевики и крестьянство на Украине, 1918 –1919 годы: очерк о большевизмах, национал-социализма и крестьянских восстаниях. – М., 1997. – 199 с.
15. Какурин Н.Е. Как сражалась революция: в 2-х т. – М., 1990. – 272 с.
16. Комнин В.В. Нестор Махно: Мифы и реальность. – М., 1990 – 487 с.
17. Кубанин М.К. Махновщина. – Л., 1928. – 228 с.
18. Лебеденко А.М. История анархизма в Украине (кон. ХІХ – нач. ХХ вв.), – К., 1995. – 192 с.
19. Лебедь Д.П. Итоги и уроки трех лет анархо-махновщины. – Харьков, 1921 – 55 с.
20. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917 – 1921 рр. – К., 2003. – 767 с.
21. Равич-Черкаский М.С. Махно и махновщина. – Екатеринослав, 1920. – 20 с. 
22. Руднев В.В. Махновщина. – Харьков, 1928. – 103 с.
23. Савченко В.А. Махно. – Харків, 2005. – 415 с.
24. Семанов С.И. Махно Нестор Иванович // Большая Советская Энциклопедия. Т.ХV . – М., 1974. – С.524.
25. Семанов С.Н. Нестор Махно. Вожак анархистов. – М., 2005. – 384 с.
26. Семанов С.Н. Под черным знаменем, или жизнь и смерть Нестора Махно. – М., 1990. – 399 с.
27. Скирда А. Гражданская война и Борьба за вольные советы в Украине 1917 –1921. Париж. – 349 с.
28. Стахiв М. Україна проти більшовиків: нариси з історії агресії советської Росії. У 2-х кн. – Тернопіль, 1993 – 248 c.
29. Тимощук А.В. Анархо-комунистические формирования Н. Махна (сентябрь 1917 – август 1921 гг.) – Симферополь, 1996. – 190 с.
30. Чоп В.Н. Нестор Иванович Махно. – Запорожье, 1998. – 84 с.
31. Шубин А.В. Махно и махновское движение – М., 1998. – 176 с.
32. Эйдеман Р., Какурин Н.Е. Гражданская война на Украине. – Х., 1928. – 71 с.
33. Яворський М. Революцiя на Вкраїнi на її головних етапах. – Х., 1923. 
34. Яковлев Я.А. Русский анархизм в великой русской революции – М., 1921 – 84 с.
35. Яланський В. До історії махновського руху в Україні. // Наукові читання до 100-річчя Н.Махна. – Гуляйполе, 1998. – 315 с.

Періодичні видання

36. Боровик М.А. Анархістський рух в Україні (1917 – 1921 рр.) // Український історичний журнал. – 1999. – №1. – С. 3 – 18.
37. Волковинський В.М. Нестор Махно: звивисті стежки політичного авантюриста // Український історичний журнал. – 1989. – №7. – С. 112 – 123.
38. Волковинський В.М. Нестор Махно: проти всіх влад і режимів // Історія України. – 1997. – №6. – С. 4 – 5.
39. Дашков С. Культ Личностей. Нестор Махно – М.: березень/квітень 2000 р. – 25 с.

Інтернет-ресурси 

40. Бордульов С.В. "Махно и Украина"/ стаття в інтернеті. Режим доступу: http://www.makhno.ru/st/15.php
41. Александр Скирда Нестор Махно: Козак Ссвободи (1888-1934)/ стаття в інтернеті. Режим доступу: http://www.nestormakhno.info/russian/kazak/s32.htm
42. Валерій ВолковинськийНестор Махно: легенда і реальність/ стаття в інтернеті. Режим доступу: http://exlibris.org.ua/machno/