Нестор Махно та його взаємодія з різними політичними силами

Разом з  тим перебування у тюрмі негативно  позначилося на здоров'ї і психіці  Махна. За «незадовільну поведінку» він протягом 9-ти років, до останнього дня ув’язнення, перебував закованим у кайдани по рукам і ногам. Впертий і волелюбний за вдачею, Махно не міг змиритися з повною безправністю особистості, якої зазнавав кожен каторжник. Він завжди сперечався з вартовими і часто сидів за це в холодних карцерах. 14 жовтня 1911 р. тюремний лікар виявив у Махно яскраво виражений туберкульоз. Встановлюючи діагноз, він відзначив, що в’язень отримав цю хворобу під час утримання під вартою. У в’язничній лікарні йому було зроблено операцію і видалено одну легеню. Махно стійко витримував випробування долі, не падав духом і вірив, що йому рано чи пізно вдасться вирватись на волю [10, С. 25 – 26]. На виступі перед групою одразу після приїзду в Гуляйполе, Махно визначив найважливішими своїми задачами «розгін урядових закладів і оголошення поза будь-якими правами існування в нашому районі приватної власності на землю, фабрики, заводи та інші види суспільних підприємств» та зміцнення зв’язків з селянами [31, С. 23].

За поміщиками і куркулями зберігалося право  господарювання, але тільки своєю  працею. 25 вересня з'їзд Рад і  селянських організацій в Гуляйполі  проголосив конфіскацію поміщицьких  земель і передачу їх у суспільну  власність [31, С. 28].

У цей  період махновська політична структура  спиралася не тільки на селянство, а  й на робітничу організацію – Союз металістів і деревообробників, що виник ще до революції.  Союз будувався за принципом делегування та об'єднував фактично всіх робітників Гуляйполя і низки навколишніх підприємств. У липні профспілка, відповідно до анархістської доктрини, перетворилась на виробничо-розподільну організацію. Махновська профспілка здобула в районі великий авторитет. Була здійснена синдикалістка реформа, яка майже ліквідувала безробіття в районі та посилила організаційну опору Гуляй-польського режиму. Було взято курс на загальне введення восьмигодинного робочого дня. [31, С. 30]

Розділ  ІІ.

  Проблема взаємовідносин Н.І.  Махна з іншими політичними  силами

1. Співпраця з більшовиками

Жовтневий переворот 1917 року Махно вітав (звістка про взяття Зимового палацу докотилася до Гуляйполя лише на початку грудня). Влада, втім, перейшла не до рад, а до більшовицько-лівоесерівських революційних комітетів. Але оскільки вони виступали за владу рад (а в Гуляйполі встановилася саме така) і не втручалися у справи району, махновці поставилися до переворотів прихильно і навіть пропонували на виборах до Установчих зборів голосувати за більшовиків і есерів.

Підбурювані більшовиками анархістські загони колишньої царської армії загрожували Києву розправою з гармат і були 13 грудня 1917 роззброєні Центральної Радою. Вже тоді загони Махна та Никифорової підпорядковувалися В. Антонову-Овсієнку, наркому Росії з боротьби з контрреволюцією на Півдні [29, С. 15]. У відповідь II з'їзд Рад Гуляйпільського району ухвалив резолюцію «Смерть Центральній Раді». Місцеві і прибулі з Росії анархо-більшовицькі формування стали військовою опорою проголошеної більшовиками 12 грудня 1917 р. у Харкові буферної «української» республіки, а потім і іншого державного утворення більшовиків – Донецько-Криворізької «радянської» республіки.

Більшовики в цей час руйнували колишні державні структури і наполягали на тимчасовості новостворюваних. І анархісти були готові підтримувати їх в їх «руйнівній роботі» [31, С. 30]. Напередодні жовтневого перевороту видання анархо-синдикалістів «Голос труда», редактором якого був В. Волін, проголошувало, що анархісти готові підтримати повалення Тимчасового уряду, «якщо під  «владою» розуміється, що вся творча робота і вся організаційна активність буде в руках робітничих і селянських організацій, підтримуваних озброєними масами,... якщо «влада Рад» не стане насправді державницької владою нової політичної партії». Та вже в грудні ідеологи «Голосу праці» усвідомили, що новий режим несе набагато більшу загрозу справі свободи, ніж колишній. Газета стала писати про небезпеку поглинання Рад більшовицької партією [11, C. 219 – 235]. Але анархісти як і раніше вважали «реставрацію» більшим злом, ніж більшовицьку «революцію», що виразилося в їх підтримці розгону Установчих зборів [31, С. 32].

У цей  період Махно, по суті, вперше виступив на боці радянської влади [9, С.119].

Після затвердження анархо-більшовицької влади на Катеринославщині на початку 1918 р. з'явилися перші  ознаки розбіжностей при розподілі  влади між більшовиками й анархістами. Махно, повернувшись до Гуляйполя, розігнав районний ревком і самостійно почав створювати свої збройні сили. Цьому сприяла велика кількість зброї, відібраного у донських козаків, повернення в Гуляйполі солдатів-фронтовиків у зв'язку з демобілізацією старої російської армії [29, С. 16].

27 січня  1918 р. Центральна Рада, останні  збройні сили якої були розгромлені  більшовицькими військами в битві  під Крутами, підписала з Німеччиною  та її союзниками Брестський  мирний договір. Центральна Рада  в обозі  австро-німецьких військ  повернулася до Києва; невдовзі  на території республіки встановлювався  окупаційний режим, який забезпечувався  присутністю майже півмільйонної  ворожої армії для вивезення  продовольства і сировини [12, С. 185].

Головнокомандуючий радянськими військами на півдні Росії В.Антонов-Овсієнко включив анархо-комуністичні загони Махна та Никифорової в єдиний фронт боротьби проти Центральної Ради, її союзників Німеччини та Австро-Угорщини. Гуляйпільському формування Махна було доручено обороняти ст. Чаплине (на північ від Гуляйполя) від наступу інтервентів. Але несподівано особовий склад «полку» відмовився виступити на фронт і 15 квітня під керівництвом колишніх офіцерів підняв повстання, визнавши владу Центральної Ради [29, С. 17]. Про зраду Махна встигли попередити, завдяки чому йому вдалось втекти, приставши до одного з червоногвардійських загонів. В його обозі Махно рушив на схід у напрямку Таганрога [19, С. 120].

Кінець квітня і травень Махно подорожував по містах Південної Росії і Поволжя. Він побував у Таганрозі, Ростові-на-Дону, Царицині, Саратові, Астрахані, потім знову опинився у Саратові, звідки вирушив до Москви [9, С. 121]. Ця поїздка відіграла найважливішу роль у формуванні поглядів майбутнього селянського ватажка. Під час подорожі Махно впритул зіткнувся з практикою радянської влади на Поволжі, яка викликала в нього чимало заперечень. Тим не менш, у той період він співчував більшовикам, серйозно сприймаючи їх твердження про те, що революційний держава – лише перехід до бездержавного суспільства, комунізму.

В Москві Махно зустрівся з головою ВЦВК Я.М.Свердловим, який вирішив влаштувати йому зустріч з В.І.Леніним, щоб той проінформував вождя про становище селянства на Півдні України. [9, С. 122]

Спогади Махно дозволяють виділити фундаментальні розбіжності між ним і вождями більшовизму, так само як і зрозуміти, на чому ґрунтувався їх не міцний союз. Оперуючи одними і тими ж поняттями – «контрреволюція», «буржуазія», «пролетаріат», – вони наповнювали їх абсолютно різним змістом. Звідси і відчуття зради, що виникає при їх розриві, і неможливість для них союзу з загальним ворогом – білими [31, С. 33].

Влітку 1918 р., коли Махно повернувся до Гуляйполя, державна варта гетьмана Скоропадського та австро-німецькі війська ще не повністю контролювали становище на Україні [29, С. 18]. Проте організувати негайний опір окупантам тут не вдалося. Селяни страждали від німецьких експропріації, але боялися терору німецьких колоністів; спалахи селянських заворушень жорстоко придушувались [31, С. 34].

До осені Махно вдалося нарешті зібрати групу бійців і дістати для них зброю. Перший бій загін Махна дав у селі Дібровка 30 вересня і, об'єднавшись з невеликим загоном Щуся, що партизанив тут раніше, розбив переважаючі сили німців. Авторитет нового загону в окрузі зріс, а сам Махно отримав почесне прізвисько «батько». Незабаром під його командування перейшли загони Петренко-Платонова і Куриленко [11, С. 563].

Лише в жовтні 1918 р. в зв’язку з поваленням гетьманського режиму і встановлення влади Директорії УНР Махно зміг розгорнути більш масштабні бойові дії. Обстановка на Лівобережжі була у ту пору складною. З південного сходу діяли регулярні армії донських козаків і білогвардійців. З заходу, з-за Дніпра виступали розрізнені загони петлюрівців. На Катеринославщині єдиною великою силою стала армія Махна [3, С.4].

Представники  Катеринославського обласного ВРК Г.Колос та І.Максименко на початку грудня 1918 р. прибули в Гуляй поле і заручилися згодою Махна про спільні бойові дії проти армії УНР і білогвардійців. З цього моменту Махно, як і наприкінці 1917 року, увійшов у підпорядкування командувача фронтом Антонова-Овсієнка [4, С. 47].

Але не тiльки цi подiї визнaчaли вiднoсини двoх рaдянських влaстей. Ввeдeння прoдoвoльчoї рoзклaдки, нeстримнe зрoстaння бюрoкрaтичнoго aпaрату, щo пoглинaв і рoзбaзaрювaв знaчну чaстину вилучeного у сeлян хлібa, зaборонa пaртій і оргaнізaцій, які нaвіть пiдтримyють рaдянськy владy, фaкти прoтипрaвних дiй з бoку ЧК – всe цe нe зyстрiчaло рoзумiння у сeлян Приaзов’я [31, С. 44].

Однак махновці, які ще на початку січня увібрали до свого складу кілька тисяч напівозброєних повстанців Приазов'я, страждали від нестачі боєприпасів та гвинтівок. Незважаючи на суперечності з більшовиками, махновці в сформованих умовах були приречені на союз з ними. Єдину можливість дістати боєприпаси і озброєння давала Червона Армія. Військово-політичний союз був скріплений передачею повстанцям кількох тисяч італійських гвинтівок, патронів до них, а також 2 мільйонів рублів платні бригаді.

Але військове  постачання не було регулярним. Притому, що і червоноармійські загони забезпечувалися погано, до махновців взагалі мало що доходило. Але були й особливі, військово-політичні обставини затримок постачання, світло на які проливає Реввійськрада 2-ї Української армії: «Ще при утворенні бригади Махна командармом 2-й були дані їй італійські гвинтівки з тим розрахунком, щоб у разі потреби була можливість залишити їх без патронів» [10, С. 80].

Заколот отамана Григор'єва продемонстрував  загрозу комуністичній владі з боку напівпартизанських з'єднань Українського фронту. Це спонукало Леніна прискорити перебудову Червоної Армії на основі рішень VIII з'їзду РКП(б) про боротьбу з партизанщиною і створення єдиної регулярної армії як інструменту диктатури партії, її вождів. Відтак 3-я бригада махновців була реформована в 1-у Повстанську дивізію. Ліквідацію «української партизанщини», яку уособлював і Махна, його формування очолив член Політбюро РКП(б) та голова РВС РРФСР Л. Троцький. Незважаючи на позитивні відгуки В. Антонова-Овсієнка і Л. Каменєва про махновському з'єднанні, його вірності більшовицької влади, Ленін і Троцький не довіряли Махно, анархо-комуністам. Наприкінці травня вони розгорнули антимахновську агітацію, припинили постачання махновських частин, за допомогою ЦК КП(б)У і Ради Оборони УСРР проводили роботу з захоплення і ліквідації махновської «верхівки» наведення порядку і дисципліни в «низах» [29, С. 48].

Спочатку  РВС Південного фронту прийняв рішення про арешт Махна, а вже 3 червня Троцький видає наказ про ліквідацію махновщини: «Найпершим завданням 2-ї Української армії є руйнування військової організації махновців, причому це завдання має бути розв'язана не пізніше 15 червня. З цією метою за сприяння Реввійськради 2-ї Української армії відкривається негайно широка агітація проти махновщини з метою підготувати громадську думку армії і робітничих мас до повної ліквідації «армії» Махно» [34, С. 25]. Цей наказ Троцький видав тоді, коли повним ходом розвивався наступ білих. Махновці тоді здавалися не безпечнішими денікінців.

 У відповідь на звинувачення в «зраді» Махно пішов з Червоної Армії лише з невеликим загоном «чорної гвардії» чисельністю до 200 осіб для організації повстанської боротьби з Денікіним [29, С. 53]. Якийсь час з невеликим загоном Махно ще бився пліч-о-пліч з червоними частинами, але дізнавшись 15 червня про наказ заарештувати його, розчинився в сусідніх лісах. У ніч на 16 червня кілька видних діячів руху, в тому числі і Озеров, були арештовані і незабаром розстріляні. Цей розстріл, на який, до речі, радикальні московські анархісти відповіли вибухом в Леонтійовському провулку, остаточно зробив Махно ворогом партії більшовиків [31, С. 60].

В цей  час біла армія стрімко відкочувалася на південь. У район дії махновського руху входила Червона Армія. Але вже влітку 1920 р. білогвардійці захопили Гуляйполе і почали репресії на підконтрольних територіях. Єдиним способом звільнення своєї столиці Махно вважав союз з більшовиками проти Врангеля.

1 жовтня  Махно у зверненні до діючих на Україні повстанців закликав їх припинити бойові дії проти більшовиків. 2 жовтня в Старобільську було підписано угоду червоних і махновців. Її підписали М. Фрунзе, Б. Кун, С. Гусєв з одного боку і В. Куриленко та Д. Попов – з іншого. Відповідно до угоди між махновцями і червоною армією припинялися військові дії, на Україні оголошувалася амністія анархістам і махновцям, вони отримували право на пропаганду своїх ідей без «закликів до насильницького повалення радянського уряду», на участь в радах і у виборах на V з'їзд Рад, намічений на грудень. Сторони взаємно зобов'язалися не приймати дезертирів. Махновська армія переходила в оперативне підпорядкування радянському командуванню з умовою, що «зберігає всередині себе встановлений раніше порядок» [31, С. 67].

Це прямо суперечило умовам Старобільської угоди, відповідно до якої армія Махна передавалася лише в оперативне підпорядкування Південному фронту і, отже, не повинна була відриватися від рідних місць. Перекидання махновців на Кавказ означало б припинення їх існування як самостійної політичної сили [16, С. 217].