М.С. Грушевський та діяльність НТШ ( кінець ХIX- початок ХХст. )

Виклади молодого професора будувалися за проблемно-хронологічним принципом, починаючи із ранньої історії України до нової доби включно.  Учень видатного історика І. Крип’якевич у своїх спогадах писав про те, що «... найціннішим у викладах Грушевського було те,  що всі події він оцінював з українського становища;  він відкривав не лише для студентів,  але й для світу історію України,  народ якої,  навіть втративши державність, боровся за своє існування, мав власні шляхи історії» .

Спілкувався професор з колегами і студентами,  як і читав лекції, виключноукраїнською мовою. М. Грушевський вважав, що в справах самобутності української мови не потрібно йти на жодні компроміси.  Національна свідомість митця і рідна мова були достатніми ознаками національної належності.

Відвідування занять професора Грушевського,  безперечно,  послужило консолідації української молоді у Львівському університеті.

На нашу увагу заслуговує список студентів, які відвідали лекції  
М. Грушевського “Курс історії Руси ХІІ–ХІІІ в.”  у 1897  р.:  
Д. Домбровський,  Ю. Левицький,  І. Камінський, І. Карпович,  К. Ласійчук,  О. Мартинович,  В. Мацюк,  А. Стрільчик,  В. Терлецький, М. Туркевич,  
П. Патрило,  М. Панасюк,  М. Будка,  І. Малюца,  С. Рудницький,  
С. Томашівський та ін.  З лекціями історика  “Боротьба за Галичину і Волинь в XIV  в.”  у 1900  р.  ознайомилися М. Артемович,  Ф. Бойко,  І. Бачинський, Д. Бондаревич,  С. Ганущак,  Т. Гуль,  О. Данилович,  С. Дорошенко, 
П. Кіжик, А. Крушельницький,  З. Кузеля,  Я. Левицький,  І. Савчак,  
І. Сатурський,  В. Терещук, П. Решетило, О. Тупа, О. Чайковський, Д. Бігун, І. Худик, І. Торонтський.

Період з 1894 по 1913  рік у житті та творчості М. Грушевського, який одні дослідники називають "Львівським",а другі «Галицьким»., виявився для українського історика надзвичайно плідним. Саме в той час його багатогранна творчість набула найвищого злету.

Однак передусім доречно відзначити деякі особливості суспільно-політичної ситуації, що склалась на той час на західноукраїнських землях. Як і в усій Україні, вона супроводжувалась національним гнобленням, від якого страждав український народ. Це вимагало від передової інтелігенції рішучих дій, щонайперше, із захисту української мови та друкованого слова.

Працюючи професором історії Львівського університету, Михайло Грушевський активно включився у проведення суспільно-громадської та культурно-просвітницької роботи у Львові. За його ініціативою, а пізніше -ініциативою керівництва у 1897 році створено Наукове товариство імені Шевченка (НТШ), що згодом перетворилося на своєрідну академію українознавства,  об'єднуючи у своєму складі всіх найвизначніших представників гуманітарних і природничих наук не тільки Західної, а й Наддніпрянської України. Зокрема, серед співробітників "Записок НТШ" (друкованого органу Товариства)  були І.  Франко,  О.  Кониський,                О.  Лотоцький,  С. Томашівський,  О. Терлецький,  В. Герасимчук, 
М. Кордуба,  І. Крип'якевич,  С. Рудницький,  В. Гнатюк, К. Студинський,  
В. Доманицький,  О. Колесса,  В. Липинський та інші вчені.

Саме у Львові М. Грушевський розпочав активну науково-організаторську діяльність. Своєю діяльністю М. Грушевський сприяв переходові української науки в Східній Галичині від поодиноких індивідуальних історичних пошуків до організованого, колективного й систематичного вивчення історії України. Крім того, М. Грушевський був першим, хто звернув увагу на проблему підготовки наукових кадрів. Він створив власну наукову школу, до складу якої входили історики  
І. Крип’якевич, В. Герасимчук, С. Томашівський, І. Джиджора, 
М. Кордуба, І. Кревецький, О. Терлецький.

Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ) - перша українська національна академія наук. Товариство створене в 1873 р. у Львові за ідеєю подвижників відродження Сходу і Заходу України, розшматованої на той час двома чужинецькими імперіями - Росією та Австро-Угорщиною. Об'єктивні передумови для виникнення Товариства в столиці Галичини створював стимульований Шевченковою духовною спадщиною поступ українського національного відродження за обставин заборон українського розвитку на теренах царської Росії (зокрема після Валуєвського циркуляру 1863 р.) та більш ліберального ставлення до українства в Австро-Угорській імперії. Це була перша в українській історії суспільна установа, яка, сповідуючи Шевченкові ідеї служіння Україні, присвоїла собі Його ім'я (початкова назва інституції - Товариство ім. Шевченка).

Почесний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка - Кость  Левицький  в  своїй праці «Iсторiя полiтичноi думки галицьких украiнцiв 1848-1914» згадує  як виникло Товариства імени Шевченка: «Ініціятива до заснування Товариства імени Шевченка у Львові вийшла від кількох патріотів з російської України. Коли після урядових репресій проти українського слова в Росії при кінці 1860-тих років надії українських патріотів сильніше зверталися на Галичину і її молодий національний рух. То на початку 1870-тих років з’явилася між ними думка: заснувати у Львові постійну інституцію для розвою українського слова. За порозумліннєм з провiдниками галицької національної українсько-руської (народовецької) партії постановлено за зібрані гроші (около девять тисяч золотих ренських) купити друкарню, що служилаб підставою літературного руху та для управи її і для розвою літературної діяльности заложено Товариство імени Шевченка у Львові .

В 1873. р. закуплено друкарню та 11. грудня тогож року галицьке намісництво  приймало до відома статут Товариства „имени Шевченка" у Львові.

Оснувателями і першими  дійсними членами Товариства „имени Шевченка" у Львові були: Стефан Качала, посол до Сойму краєвого і Ради державної; Михаїл Димет, купець і горожанин  міста Львова; Д-р Kopнило Сушкевич, секретар прокураторії скарбу; Д-р Омелян Огоновcький, професор університету; Льонгин Лукашевич, директор асекураційної репрезентації; Махайло Коссак, горожанин міста Львова; Д-р Олександер Огоновський, редактор "Правди"; Теофіль Барановський інжінєр - асистент, і Юліян Романчук, учитель ґімназіяльний.

Фундаторами Товариства були: Олександер Кониський, Єлисавета  Милорадович, Дмитро Пильчиков, Михайло  Жученко і Стефан Качала.

Першим головою Товариства вибрано д-ра Корнила Сушкевича. В статуті Товариства, поставленого під патронат найбільшого українського поета, котрого імя було окликом галицького національного відродження,- положено його метою: „спомагати розвій руської (малоруської) словесности».

Товариство  імені Шевченка  вирішили перетворити  в наукову установу.  Ця думка визріла серед учених Галичини й Наддніпрянщини.  Особливо її підтримували В.Антонович та О.Барвінський. Новий статут Товариства був прийнятий у березні 1892 року. Тепер метою Товариства була вже не звичайна допомога розвитку українській словесності,  а “розвиток і розроблення науки на українській мові. Перетворення Товариства в наукову установу значно розширило масштаби його діяльності. Воно було поділене на три секції : історико-філософська, філологічна, математично-природописно-лікарська,  серед яких особливо активно працювала історико-філософська.

Майбутнє НТШ залежало від його керівництва і подальшої перебудови з огляду на намічену перспективу.

В історичній літературі склалася думка, що НТШ втрималося як наукова установа завдяки тривалому головуванню  в ньому М.С.Грушевського. Вона є цілком коректною як з огляду на конкретно- історичний перебіг подій, так й у контексті організаційно-інституційних процесів .

Новий період наукового грушевськознавства пов’язаний з

початком відродження української  національної історіографії в Україні та відновленням діяльності НТШ у Львові.

Важливу роль для творчого зростання М. Грушевського у галицький період мало Наукове товариство ім. Шевченка. У 1894 р. молодий професор був обраний директором історично-філософської секції,  а в наступному році став редактором “Записок НТШ”. На чергових загальних зборах у 1897 р. його обирають головою Товариства, і на цій посаді він перебував аж до 1913 року.  За час,  коли на чолі Товариства стояв М. Грушевський, воно перетворилося зі скромного товариства на справжню, хоч офіційно не визнану Академію Наук.

Упродовж 17 років М.Грушевський  переобирався головою НТШ від  лютого 1897 до середини 1913 р. Він заклав у товаристві противаги зовнішнім чинникам, які гальмували науково-видавничу діяльність, нейтралізув спроби різних політичних об’єднань національної інтелігенції впливати на хід справ у НТШ. Відмежування товариства від українських політичних партій Галичини

Деякі його особисті риси, фантастична  працездатність, свідомий вибір сфери  науки як життєвого покликання й навіть багаж російської бюрократичної культури, яким йому не раз відкрито докоряв М.Павлик, та  «велетенський і радше нетиповий для розмріяних українців науково-організаційний талант»– усе це вдало поєднувалося в особі М.Грушевського, що не в останню чергу стало запорукою успіхів керованого ним товариства.

О.Барвінський, якого М.Грушевський  змінив на посаді голови на початку 1897 р., проблеми реформи товариства розумів, за висловом О.Романіва, «на інтуїтивному рівні» . Однак, інтуїтивності у справі організаційного зміцнення НТШ було замало. Безумовним позитивом О.Барвінського були його міцні зв’язки у вищих політичних сферах, які він використовував на користь НТШ. Проте йому бракувало потужної уваги до внутрішніх щоденних справ товариства, а згодом заважали сумніви щодо успіху його академізації, які наростали з кінцем політики  «нової ери» та збайдужінням уряду Австро-Угорщини до українського питання. Не останню роль у зміні голови відіграло й те, що О.Барвінський не був професором університету, його більше приваблювала політична кар’єра і він успішно просувався до її вершин в Австро-Угорщині  – став радником імператорського двору, отримав титул рицаря.

Грушевський же, маючи в університеті посаду професора, статус якої у науці  завжди передбачав генерацію концептуальних й організаційно-наукових ідей, безумовно, мав переваги не лише перед старшим і освідченим Барвінським. На той час його кандидатура практично не мала реальних альтернатив у НТШ.

Не було жодної вагомої ділянки  українського наукового, культурного та громадсько-політичного життя,  в якій М. Грушевський прямо чи опосередковано не брав би участі. «Я кинувся в сю роботу з  молодечим завзяттям,  не передчуваючи ще тих розчарувань і трудного положення, яке чекало на мене в Галичині», – писав він.

Справжнього подиву та захоплення викликає науково-видавнича діяльність М. Грушевського в НТШ. «Народ доперва тоді почуває себе культурно самостійним, коли він може головніші свої потреби задовольнити в своїй літературі, – зазначав історик, – лише розвоєм наукової літератури, сього верха культурного розвою в рідній мові, кінчається для суспільності залежність від чужої культури».

Кредо своєї діяльності у НТШ  М.Грушевський оприлюднив на загальних  зборах у лютому 1897 р. У промові, виголошеній  після обрання його вперше головою товариства, він зазначив, що воно існує тільки для науки і не може бути ареною політики, закликав кожного члена, який виступає від імені НТШ, усунути всяку політичну і громадську тенденційність, коли йдеться про діяльність наукової асоціації.

Перебравши редакторство  “Записок НТШ”, М. Грушевський перевів їх на періодичну основу, збільшивши тираж та обсяг.  У 1895  р.  вийшло 4  томи,  а з 1896  р.  вони виходять постійно шість раз у рік (раз у два місяці). До 1897 р. “Записки НТШ” служили органом всіх трьох секцій,  а з часу заснування  “Збірника математично-природописно-лікарської секції” вони стають органом двох секцій –  історично-філософської і філологічної. Журнал містив переважно статті із історії України, філології, історії української філології.

Чимало власних праць  із різних ділянок українознавства  опублікував М. Грушевський в  «Записках НТШ».  Серед них  варто виділити наступні: «Звенигород  галицький,  історично-археологічна розвідка» , «Анти» , «До питання  про розселення в’ятичів», «Нові конструкції початків слов’янського і українсько-руського життя» , "Вступний виклад давньої історії Руси виголошений у Львівськім університеті 30.IV.1894 р.», «Хронологія подій Галицько-Волинської літописи», «Чи маємо автентичні грамоти кн. Лева» , «Галицьке боярство ХІІ–ХІІІ в.», «Кілька київських документів ХV–XVI  в.», «Кілька документів з життя Забужської Руси ХVI ст.», «Кілька грамот Володимира Опольського», «Опис подільських замків 1491 р.», «Опис Львівського замку 1495 р.», «Гетьман Богданко» , «Примітки до історії козаччини», «Матеріали до історії козацьких рухів 1595  р.», «Хмельницький і Хмельниччина», «Шведсько-український союз 1678 р.», «Матеріали до історії Коліївщини. Оповідання очевидця про смерть Гонти»та інші. 

Як редактор  «Записок НТШ»  М. Грушевський головну увагу звертав на мобілізацію творчих сил, залучав до активної співпраці в журналі наддніпрянських науковців, галицьких вчених та молодих учнів-студентів. Це соборництво в науковій праці перенеслося згодом на інші ділянки українського національного життя і допомогло координації і консолідації загальноукраїнських сил у культурній, суспільно-громадській, політичній площинах.

Загалом серед співробітників і активних дописувачів  «Записок»  були:  І. Франко,  О. Кониський, О. Лотоцький,  О. Терлецький,  С. Томашівський,  З. Кузеля,  О. Чайківський,  В. Герасимчук, М. Кордуба,  І. Крип’якевич,  
І. Джиджора,  О. Сушко,  С. Рудницький,  В. Гнатюк, Є. Барвінський,   
К. Студинський,  В. Щурат,  В. Доманицький,  О. Колесса,  В. Липинський, І. Созанський,  Ф. Вовк,  В. Дорошенко та інші відомі дослідники.  Частина цих співробітників становила історичну школу Грушевського у Львові.

Таким чином, “Записки НТШ” перетворились у найповажніший  українознавчий орган,  у якому професор Львівського університету став найавторитетнішим автором. До 1914 р. він відредагував 120 томів «Записок»,  які створили цілу епоху в розвитку української науки і культури .

За ініціативою Михайла  Грушевського в НТШ почали виходити збірники різних секцій: «Жерела до історії України-Руси», «Пам’ятки українсько-руської мови і літератури», «Етнографічний збірник», «Матеріали до українсько-руської етнології», «Часопись правнича», «Студії з поля суспільних наук і статистики», «Збірник філологічної секції», «Українсько-руська бібліотека», «Українсько-руський архів», «Матеріали до української бібліографії», «Збірник математично-природописно-лікарської секції», «Лікарський збірник», «Хроніка НТШ» тощо.