Козацькі церкви і освіта у Запорізькій Січі

Не раз монастир ставав фортецею проти ворогів, притулком  для поранених і хворих козаків. Будучи органічно пов'язаним з козацтвом  Запорізької Січі, Самарська обитель  змушена була ділити з ним і  недолю: кілька разів монастир доводилося підіймати з руїн. У 1775 р. тільки звернення архімандрита Києво-Межигірського монастиря та намісника Самарського монастиря до князя Г.Потьомкіна зберегло монастир від знищення.

 Розділ 3. Розвиток шкільництва на терені Запорозької Січі

Українське козацтво виникло  як реакція на посилення соціально-економічних та національно-релігійних утисків населення України з боку української і польської шляхти, католицької церкви. У пошуках місця для вільної праці селяни та міщани почали колонізацію малозалюднених південно-східних степів, де засновували поселення й оголошували себе вільними людьми – козаками.

Українське козацтво стало  не тільки військовим, державним, політичним, культурно-історичним явищем, але і явищем педагогічним. Козацький рух викликав до життя унікальне для всієї світової культури явище – козацьку педагогіку. За визначенням творчої групи Міністерства освіти України, – це частина педагогіки у вершинному її вияві, яка формувала у памолоді українців синівську вірність рідній землі, Батьківщині – незалежній Україні. Народна виховна мудрість, що своєю головною метою ставила формування в сім’ї, школі, у громадському житті мужнього козака-лицаря, громадянина з яскраво вираженою українською національною свідомістю і самовідданістю.

Основні завдання козацької  педагогіки – готувати фізично-загартованих, з міцним здоров’ям мужніх воїнів-захисників рідного народу; виховувати у молоді український національний характер та світогляд; формувати високі лицарські якості, пошану до старших людей, прагнення бути милосердним.

Серед ідеалів козацької  педагогіки є виховання вільної  і незламної у своїх прагненнях людини, котра повинна, спираючись на вітчизняні традиції громадського і  політичного життя, розвивати рідну культуру, економіку, будувати незалежну державу. В усній народній творчості відображено ідеал козака-хлібороба, власника землі, її дбайливого господаря. У часи лихоліть на передній план виступав ідеал козака-воїна, витязя нескореного духу, честі і звитяги.

Явищем глибоко самобутнім є козацька система виховання, що має такі ступені: дошкільне родинне  виховання, родинно-шкільне виховання  та підвищена освіта. Дошкільне родинне виховання утверджувало статус батьківської та материнської народної козацької педагогіки. У сім’ях панував культ матері і батька, бабусі та дідуся, роду і народу. Сімейні виховні традиції продовжувалися у школах.

Відомий історик Д.Яворницький  звернув увагу на типовий факт з козацького життя, який свідчив про широку розповсюдженість грамотності серед запорожців. У них звичним явищем була церква, з одного боку якої знаходився шпиталь, з іншого боку – школа. Це була традиція, яка відображала спосіб і характер козацького життя. Ще одну особливість підмітив датський посол Юсто Юлій, який повертався через Україну від Петра I: майже всі мешканці козацької України писемні, у церкву, як правило, ходять з молитовниками.

Для козацької культури характерним  було шкільництво. Д.Яворницький розподілив запорізькі школи на січові, монастирські, церковнопарафіяльні.

Першою на січі була монастирська школа, відкрита 1576 року при Самарсько-Миколаївському монастирі. Тут навчали молодь грамоти, молитов, Закону Божого та письма. Вона послужила зразком для виникнення осередків освіти на всій території козацьких вільностей.

Церковнопарафіяльні школи  існували при парафіяльних церквах.

До січових шкіл хлопчиків  приводили багаті батьки з 9 років. Головним учителем був ієромонах, який крім прямих обов’язків наставника піклувався про здоров’я хлопців, лікував хворих, хоронив померлих і про все детально доповідав кошовому отаману та прикордонному лікареві.

Січова школа існувала на території Запорізької Січі при церкві Святої Покрови. За звичаєм там не було жінок, школа складалася з двох відділів. У першому навчалися юнаки, що готувались на паламарів та дияконів. Другий – відділ молодиків, де вчилися сироти, хрещеники козацької старшини і інші діти. Тут навчали грамоти, співу і військовому ремеслу. Учні утримувались за рахунок скарбниці Січі.

Особливої уваги заслуговують школи джур, які продовжували традиції сімейного виховання. У козаків  існувала система відбору молоді – молодиків. Хто хотів стати козаком, той служив спочатку у старого козака за джуру. Джура носив за козаком рушницю, робив для нього всяку роботу, вчився у нього козацької майстерності жити і перемагати в екстремальних умовах. Джури жили в куренях разом із дорослими й одночасно відвідували січову школу. Час перебування молодиків у січовій школі і біля козака не регламентувався, все залежало від їх здібностей до військової та духовної науки.

Почесне місце серед навчальних закладів у запорожців займали полкові школи. Вони проіснували на території Лівобережної України до другої пол. XVIII ст. Ці школи, як правило, розміщувалися у приміщеннях, які належали церквам. Іноді їх називали за іменем церкви, напр. Покровська, Успенська тощо. Учні жили в будинку дяка і виконували різні господарські роботи. Методи навчання були обмежені. Дітей навчали рахувати, писати, читати. Виховання мало релігійний характер. Школи існували на кошти батьків.

Історики звернули увагу  на школи музики і співу, які існували на Січі. 1652 року Б.Хмельницький видав  універсал про організацію при  кобзарських цехах шкіл кобзарів і лірників та взяв їх під свою опіку. Це були перші музичні школи в Україні. До таких шкіл приймали дітей, що мали добрий слух і голос. Їх метою було навчити молодь церковного співу, готувати читців і співаків для нових церков.

Як навчальні посібники в запорізьких школах використовували Часослов і Псалтир. Також була випущена "Козацька читанка", яка відповідала духу української національної школи того часу.

Обдарованих учнів рекомендували  для подальшого навчання у школи  підвищеного типу: Острозьку, Києво-Могилянську академії, братські школи Львова та Луцька.

Школи Запорізької Січі

Козацька доба приваблювала багатьох письменників, учених, дослідників, істориків, археологів, педагогів різних часів та народів, так як багатовіковий козацький визвольний рух зумовив унікальне явище не лише східнослов’янськоъ, а й світової культури – козацьку педагогіку.

Козацька педагогіка – частина  народної педагогіки у вершинному її вияві, яка формувала в підростаючих поколіннях українців синівську вірність рідній землі, Батьківщині – незалежній Україні. Це народна виховна мудрість, що своєю головною метою ставила формування в сім’ї, школі і громадському житті образ козака-лицаря, мужнього громадянина з яскраво вираженою українською національною свідомістю і самосвідомістю. Створена козаками педагогіка ввібрала в себе ідейно-моральний, емоційно-естетичний, психолого-педагогічний зміст богатирської епохи в житті наших пращурів періоду Відродження. Під могутнім захистом козацьких збройних сил в Україні існували різні типи навчальних закладів. Поряд з академіями, братськими, дяківськими, церковними, монастирськими школами, колегіумами працювали народні професійні школи мистецтв і ремесел (кобзарства, гончарства, бортництва та ін.) та козацькі, січові школи на території Січі.

Перша школа на Січі, відкрита у 1576 році, слугувала зразком для виникнення осередків освіти на всій території козацьких вольностей. Склад учнів визначався звичаями, що формувалися на Січі. Так, там заборонялося перебувати жінкам. Навіть отамани залишали свої сім’ї за межами Січі. За порушення цього порядку загрожувала смертна кара.

Січова школа існувала при церкві Святої Покрови, розташованої на території  Запорізької Січі. Вона складалася з двох відділів: в одному вчилися  ті юнаки, що готувались до паламарів  і дияконів – у цьому відділі  було завжди 30 учнів. Крім цього існував відділ молодиків, де вчилися сироти, хрещеники козацької старшини та інші діти ( їх було біля 50 ), яких навчали грамоті, співу та військовому ремеслу.

У козацькій педагогіці чільне місце  посідає батько. Він – захисник сім’ї, роду, творець історії, державності, символ мужності, відваги, взірець для наслідування. Батько – перший учитель, який формує у своїх дітей лицарську честь і гідність, цілеспрямовано займається їх загартуванням, готує до подолання життєвих труднощів.

Козацька сім’я характеризується глибокими демократичними та духовними  традиціями, рівноправністю чоловіка та жінки. Чоловік навіть у сімейному житті керувався лицарськими чеснотами. Материнське слово в сім’ї є не менш вагомим, ніж слово батька, вона виховувала дітей на

козацькому фольклорі, вселяла  в їхні душі любов до Батьківщини, віру в перемогу добра, надію на щасливе життя. Мати символізувала берегиню традицій свого народу.

Сімейні виховні традиції продовжували досвідчені козаки у школах. Так, Д. Яворницький поділив запорізькі школи на січові, монастирські та церковно-парафіальні.

До січових шкіл хлопчиків приводили  батьки. Головним учителем був ієромонах, який, крім прямих обов’язків наставника, піклувався про здоров’я хлопців, лікував хворих, хоронив померлих і про все детально розповідав кошовому отаману та прикордонному лікарю. У таких школах на високому рівні навчали музики, співу та інших мистецтв. При таких школах існував відділ співаків. З часом він виокремився в школу “вокальної музики та співу”. Тут вивчали також латину, піїтику, арифметику, риторику, геометрію, географію, астрономію, військову справу. Латину вивчали як мову міжнародних відносин, мову науки того часу. Користувались латиною і в полеміці, в боротьбі проти окатоличення. З 1754 по 1768 рр. існувала також Головна Січова школа, що за рівнем навчання прирівнювалась до кращих братських шкіл. У ній вивчали піїтику, риторику, математику, географію, астрономію, військову справу.

Монастирська школа існувала при  Самарсько-Миколаївському монастирі  і виникла 1576 р. Тут навчалась  молодь під керівництвом ієромонаха грамоти, молитов, Закону Божого і письма.

Церковно-парафіальні школи існували при приходських церквах і охоплювали запорізьких козаків, які жили в паланках по слободах, хуторах, зимівках. Деякі з таких шкіл культивували ще й вокальну музику та церковний спів. Подібні школи були на Січі та в паланках.

Особливої уваги заслуговують школи  джур, які продовжували традиції сімейного  виховання. Від наставників юні  джури переймали військову науку, вчилися жити й перемагати в екстремальних умовах Джури жили в куренях із дорослими й одночасно вчилися у січових школах.

Почесне місце серед навчальних закладів займали полкові школи. Вони проіснували на території Лівобережної України аж до другої половини XVIII століття. Ці школи, як правило, розміщувалися у приміщеннях, які належали церквам. Іноді їх називали як церкву: Покровська, Успенська… Учні жили в будинку дяка і виконували різні господарські роботи. Методи навчання – обмежені. Дітей навчали рахувати, читати, писати. Виховання носило релігійний характер. Школи існували на кошти батьків.

Більшість учителів, які навчали  козацьких дітей, уважно стежила  за їхніми успіхами і коли помічала одарованих учнів, то рекомендувала  їх для подальшого навчання в школах підвищеного типу.

Слід зазначити, що у всіх вищезгаданих навчальних закладах панував волелюбний дух козацтва. Особливе місце відводилось  ідеям і засобам народної педагогіки, українознавства. Педагоги разом з  вихованцями і батьками дотримувались  народних обрядів, звичаїв, традицій. Тут  реалізовувався принцип гармонійного виховання людини, оскільки одночасно  із загальноосвітніми предметами багато уваги приділялося психофізичному вдосконаленню майбутніх козаків.

На Запорізькій Січі існувала специфічна система відбору в школу молодих людей, так званих молодиків. “Хто хотів би стати козаком – мусив наперед служити три роки в старого козака за джура. Джура виконував роботу різного типу: носити за козаком другу рушницю й потрібні клунки. Одразу, коли навчався від того козака володіти зброєю і набирав вправності в битвах, ставав правдивим козаком і діставав зброю: рушницю, шаблю, спис, лук і стріли.” Цілком ймовірно, що час перебування молодиків у Січовій школі суворо не регламентувався, а залежав, в першу чергу, від їх здібностей до військової та духовної науки. До школи приймалися хлопчики з 9 років. Підростаючи, вони ставали помічниками вчителя: підтримували в класі дисципліну, привчали молодших до самообслуговування. Методи навчання в школах були обмежені, хоча учителі і намагалися певною мірою унаочнювати навчальний процес, особливо під час вивчення азбуки, коли учитель, узявши руки в боки, зображував букву “Ф”, піднявши одну руку вверх, а другу опустивши вниз, - “Х”, опустивши руки і розставивши ноги – “Л” і т.д. Посібниками для навчання був Часослов і Псалтир, які в достатній кількості друкували Київська і Чернігівська друкарні, а також скорописна “Козацька читанка”. Перший розділ “Читанки” містить реєстр “Переяславських статей 1659 року”. Відомо, що в січових і козацьких школах перехід з одного класу в інший, від Букваря до Часослова, потім до Псалтиря і т.д, який супроводжувався народними дитячими забавами, іграми, різноманітними фізичними вправами. Дослідник С. Сірополко пише, що в цих школах хлопчиків учили “Богу добре молитися, на коні реп’яхом сидіти, шаблею рубати і відбиватися, з рушниці гострозоро стріляти й списом добре колоти”. [9.59]. Важливе місце відводилося також формуванню в учнів умінь плавати, веслувати, керувати човном, переховуватися від ворога під водою… Усе це підносило дух учнів, давало їм наснагу, оптимізм, віру у свої сили, можливості. Як і бувале козацтво, молодь на свята у процесі ігор змагалася на силу, спритність і прудкість, винахідливість, точність попадання в ціль… Традиційними були змагання на конях ( скачки, перегони та ін.).