Козацькі церкви і освіта у Запорізькій Січі

Розділ 2. Старовинна козацька церква Покрови серед сучасних столичних хмарочосів

Серед сучасних будівель і  хмарочосів Києва знаходиться скансен  «Мамаєва Слобода» — відтворення  українського побуту, архітектури й природи XVII століття. Перлиною історико-архітектурного комплексу є Ставропігійна козацька церква «Покрова Пресвятої Богородиці», — розповідає Микола МАЛУХА. 
 
За словами її фундатора, директора центру народознавства «Козак Мамай» Костянтина Олійника, це перша в Україні козацька церква, споруджена у новому тисячолітті. «Після наказу імператриці Катерини II 1775 року про зруйнування Запорозької Січі та рішення Синоду від 1801 року про дозвіл будувати храми виключно за кресленнями з Санкт-Петербургу козацьких церков вже не створювали», — розповідає козак Олійник.  
 
Ідея спорудження саме такої церкви ніби виникла випадково. «У 1990 році, коли я займався створенням скансену, мені в руки попався журнал «Україна», де на обкладинці була дерев’яна козацька церква, — згадує директор центру «Козак Мамай». – То була церква Покрова Пресвятої Богородиці з Вінниччини».  
 
Нічого не змінюючи, архітектори за кресленнями з Вінницького обласного архіву побудували подібну козацьку церкву Покрова Пресвятої Богородиці у Києві. Прикметна деталь – вінницьку церкву почали будувати у 1700 році, а закінчили у 1702, київську почали у 2000, а закінчили у 2002. Як потім з’ясувалося, церква «Мамаєвої Слободи» стоїть на одній широті (53°43`) зі Свято-Успенським собором Києво-Печерської лаври.  
 
Маківки увінчані декоративними главками з козацькими Богородичними хрестами. Центральний хрест має назву «Сонце Слави», в основі його лежить півмісяць — як символ незайманості Діви Марії, — з якого підіймається хрест у вигляді «дерева життя», рясно уквітчаного квітами Богородиці — лілеями. Верхів’я хреста прикрашає короноване сонце. Богородичний хрест «Сонце Слави» символізує перемогу Діви Марії, яка дарувала людству Спасителя. Обрання хрестів для храму, так само було чисто «випадковим». «Купив я одного разу книгу про хрести. І мені сподобалися два – я тоді не знав, що вони Богородничні», — розповідає К. Олійник.  
 
Центральна маківка трохи вища за бічні. По периметру церкви розташоване широке піддашшя (опасання), яке опирається на різьблені кронштейни — елемент дерев’яної козацької церковної архітектури обох берегів Дніпра. Подібні елементи можна зустріти у дерев’яній церкві Різдва Богородиці на дальніх печерах Києво-Печерської лаври, церкві Архистратига Михаїла в селі Суботові, Покровської церкви Запорозької Січі на Микитиному Розі тощо. Дах церкви та дзвіниці перекритий ґонтом – дерев’яною черепицею середньовічної доби.  
 
Інтер’єр церкви має відкритий підкупольний простір, бабинець з навою, які з’єднані широким прямокутним вирізом. При західній стіні бабинця розташовані хори. У бабинці розміщується сволок перекриття, на якому влаштоване панікадило зі 33-ма свічками, — символ років життя Ісуса Христа У західній стіні бабинця на рівні існуючих хорів є лутки дверного отвору, через який є вихід на балкончик над ґанком. Необхідність балкончику викликана тим, що у ХVII-ХVIII століттях невеликий простір церкви міг умістити лише вибраних козаків та старшину, отже єрархи могли звернутися до всього Війська Запорозького тільки звідти.

Внутрішньоцерковна  організація, структура, клір у Запорізькій Січі

Збереглося надзвичайно  мало історичних відомостей, що давали б уявлення про внутрішньоцерковну організацію, структуру запорізької  церкви. Після занепаду Трахтемирівського монастиря на перших порах церковно-управлінські функції виконували, очевидно, ігумен, ченці самарського Пустельно-Миколаївського монастиря. Тут були найдавніша церква, найбільш досвідчені, грамотні й підготовлені в богослужбових та богословських питаннях ченці, налагоджена монастирська літургійна та дисциплінарна практика. Ймовірно, що зв'язок місцевих церков і монастиря не носив характеру підпорядкування й базувався на авторитеті монастиря та його насельників.

Пріоритетною в запорізькому православному товаристві була, однак, центральна — січова церква Покрови Богородиці, її внутрішньоцерковна діяльність ставала взірцем для інших церков у межах Запорізьких Вольностей. Місце січової церкви серед кількох десятків інших церков на запорізьких землях визначало не тільки те, що вона — козацька "столична" церква, а й та обставина, що діяльність січової церкви здійснювалася під безпосереднім патронатом кошового отамана, старшини. Через настоятеля січової церкви, ймовірно, реалізувалися розпорядження кошового отамана, військової ради, адресовані й іншим запорізьким церквам. Отже, очевидно, потреба виконання управлінських, розпорядницьких церковних функцій зумовила згодом, уже в часи Нової Січі, спеціальну посаду начальника січових церков. Разом з тим була близька до абсолютної залежність запорізьких церков від козацької військової адміністративної влади — кошового отамана, місцевої старшини. Про це свідчить і той факт, що під значущими для церковного життя козаків документами, відомими на сьогодні, стоять підписи кошових отаманів, зокрема Петра Калнишевського. У цьому, ймовірно, знаходить відображення основоположний і первісний принцип творення Січі як незалежного, самостійного інституту, що діяв за своїми законами, цінностями, звичаями.

Допущення управління якоюсь сферою козацького життя, в даному разі церковною, ззовні, з суспільства, заперечення  якого й зумовило появу Січі, означало б небезпеку підриву запорізької  автономії. Тому до трагічного 1775 р. включно  запорізький церковний устрій залишався  фактично незалежним від вищих церковних  інстанцій Російської імперії, незважаючи на їхні численні спроби домогтися від Запоріжжя безумовної церковно-адміністративної підлеглості. Ця загальна тенденція мала, проте, свої істотні нюанси. Як Січ після 1734 р. була, за влучним висловом М.Грушевського, лише слабою тінню старої Січі, так незалежність запорізької церкви Нової Січі різниться від незалежності козацьких церков XVI—XVII стст. Разом з поступовим руйнуванням старого козацького устрою, незалежності січового товариства самодержавство, Синод поступово обмежували незалежність функціонування тут і церковних структур.

Деякі факти засвідчують, що Запорізька Січ готова була мати на своїх землях незалежну, автономну єпархію із своїм єпископом. Коли в кінці 50-х років XVIII ст. в Запорізьку Січ приїхав єпископ Милетський (до цього афонський архімандрит), котрий за дорученням константинопольського патріарха і з дозволу уряду та Синоду збирав милостиню в Російській імперії, козаки, зворушені красою архієрейського богослужіння, здійснюваного ним у запорізьких церквах, попросили його залишитись у Січі. Вони зібрали йому багату архієрейську ризницю, "маючи умисел заснувати в себе в Січі особливу єпархію". Причому козаки стояли на своєму навіть тоді, коли до протидії цим задумам включився, крім Межи-гірського монастиря, київського митрополита, ще й Сенат.

Описаний випадок цікавий  ще й з іншого боку — як характеристика віруючого козацького товариства, яке  на своїх землях просто ігнорувало неприйнятні для себе церковні чи адміністративні укази позасічового походження.

З часів київського митрополита Четвертинського робилися неодноразові спроби не тільки номінально, а й фактично підпорядкувати багату і обширну запорізьку парафію київській кафедрі. Подібні наміри виношували й московські патріархи, Синод. Однак всі вони виявилися приреченими на невдачу. Оскільки цілком ізольовано від зовнішнього церковного світу запорізька структура функціонувати не могла, то авторитетним для козаків центром для церковного спілкування історично визначився Києво-Межигірський монастир. У цьому виборі, очевидно, важливими чинниками стали давні з ним зв'язки козаків, а також, що дуже важливо, — ставропігія Межигір'я — незалежність монастиря від місцевої церковної влади, що так імпонувала запорізьким козакам. У Межигірському монастирі вважалося, що початок їхніх церковно-релігійних зв'язків із Запорізькою Січчю датується 1672 р. З монастиря надсилалися щорічно ієромонахи, з яких обиралися начальник січових церков, настоятель Самарського Пустельно-Миколаївського монастиря, призначалися служителі інших рангів. З допомогою монастиря формувався, поповнювався чи замінявся склад священиків, церковнослужителів запорізьких церков, здійснювалося постачання необхідними для канонічного богослужіння церковними речами, богослужебною літературою тощо. При Межигірському монастирі функціонував влаштований на кошти Січі "шпиталь" для поранених, покалічених, перестарілих козаків, який обслуговувався ченцями. Зрозуміло, що й монастир був зацікавлений у такій не лише своєрідній, а й багатій парафії.

Відносини між Січчю й Межигір'ям були в цілому діловими, але далекими від ідилії. Козаки з повагою, шаною ставились до межигірських подвижників віри, та якщо їхня позиція не відповідала, на думку козаків, січовим інтересам чи виходила за коло власне церковних повноважень, запорізьке товариство могло просто проігнорувати своїх духовних наставників. Непоодинокі випадки, коли кошовий отаман, старшина й Товариство змушені були відправляти назад, у монастир, не тільки одного-двох, а цілі групи ченців через те, що не мали вони "священства приличествующего" або гідної поведінки ("бытие в ненастоящих порядочностях") з жорстким формулюванням "не присилати надалі".

У 1775 р. в Запорізькій Січі діяло 14 парафій. Серед кількох десятків православних церков на запорізьких землях своїм авторитетом, вищістю виділялися, звичайно, січові церкви — Микитинська, Чортомлицька, Підпольнянська. Очевидно, тимчасові січові церкви були в Олешківській та Кам'янській Січі.

На новому місці церкви будувалися на центральній січовій  площі, як правило, в першу чергу, і були не тільки адміністративно-територіальним, а й своєрідним ідейним, моральнопсихологічним  центром Січі. В січових церквах зберігалося найсвятіше — великий військовий стяг, корогви, військові клейноди запорізьких козаків. Біля січової церкви збиралися загальні або військові ради, обиралися кошові отамани, старшина, вирішувалися питання війни і миру, виносилися вироки, за старим козацьким звичаєм розподілялися землі, угіддя тощо. У дні загальних військових рад у січовій церкві зранку при широкій участі прибулих з найвіддаленіших слобід козаків проводилися особливо урочисті богослужіння. Ради в обов'язковому порядку розпочиналися багатотисячним молебнем, який відправляв настоятель січової церкви. У цій центральній церкві та на площі навколо неї проводилися головні урочистості у зв'язку з надзвичайно шанованими козацьким товариством релігійними святами — храмовим святом Покрови, Великоднем, Різдвом, Водохрещенням та іншими.

Монастирі на запорізьких  землях

Виділялася головна аскетична  святиня — Самарський Пустельно-Миколаївський  монастир, відомий з 70-х років XVI ст. Своїм козаки вважали Трахтемирівський Хрестовоздвиженський (перейменований в 1627 р. на Успенський) монастир. Д.Яворницький, слідом за М.Максимовичем, вважав, що перша  січова церква другої половини XVI ст. була підпорядкована по церковній лінії саме цьому монастиреві.

"Тутешнім військовим" називають документи архіву Запорізької  Січі Нехворощанський Успенський  монастир поблизу р. Орелі.  Недалеко існувала Софронієва  пустинь, що пізніше дала початок  Григоріївському Бізюківу монастирю. Близьким для запорізьких козаків був і знаменитий Свято-гірський монастир.

У цьому переліку монастирів, безумовно, першорядне місце займав Самарський Пустельно-Миколаївський  монастир. З ним пов'язані важливі сторінки історії не тільки запорізьких церков, але й українського козацтва в цілому. Перша монастирська церква стала історично першою з відомих на сьогоднішній день церков на запорізьких землях. Монастирський чин богослужіння, введений тут на початку XVII ст., став камертоном, що задавав рівень організації богослужбової справи в інших церквах православного Запоріжжя. За давньою українською традицією при монастирі діяла школа, яка давала освіту не тільки дітям запорізьких козаків, а й українським дітям з Гетьманщини, Правобережжя. В особистій власності деяких ченців були книги "руською, латинською, німецькою мовами". Ще в 1904 р. в монастирській бібліотеці зберігалося близько 150 рукописних і друкованих книг XVІІ—ХVIII стст.