І.Краваль був заарештований і
розстріляний. Услід за ним репресували
майже всіх демографів. Був ліквідований
всесвітньо відомий Демографічний
інститут АН УРСР. Перепис 1937 року
оголосили скасованим і провели
його заново у 1939 р
Сталін враховував, що
після карально-виховних акцій
населення не припинить «розмножуватися».
Щоб цей процес відбувався
темпами, які задовольнили б
військкомати, він у червні 1936 року
заборонив аборти. Заборона діяла
до 1955 року…
Порахуємо разом
Перейдемо
тепер до розгляду того, що
може запропонувати демографічна
статистика.
Населення УРСР за
переписом 1937 року складало 28 388 тис.,
за переписом 1926 року — 28 926
тис. осіб. За 10 років воно скоротилося
на 538 тис.
Органи
запису актів громадянського
стану (ЗАГС) зареєстрували в Україні
такий природний рух населення
(в тис.):
Якби у 1933 році органи
ЗАГС працювали надійно, то
ми побачили б картину голодомору,
не вдаючись до будь-яких розрахунків.
Однак державний облік руху
населення в рік голодомору
порушився.
Взявши за основу опубліковані
таблиці смертності 1925—1926 рр., Сергій
Максудов підрахував, що недооблік
дитячої смертності становив
у 1933 році не менше 150 тис.
чоловік. Відповідно такий же
недооблік спостерігався при
оцінці народжуваності. Тому цифру
народжень слід було скоригувати
до 621 тис. чоловік.
Ми звикли датувати голод двома
роками — 1932—1933. Із даних демографічної
статистики можна зробити висновок,
що голод 1932 року викликав в
Україні смерть 144 тис. чоловік.
Цей голод був наслідком хлібозаготівель
з урожаю 1931 р. і припинився
влітку 1932 року, тобто з новим
урожаєм. Голод 1933 року став
наслідком хлібозаготівель з
урожаю 1932 року. Ці хлібозаготівлі
вперше супроводжувалися конфіскаціями
незернових запасів продовольства
в разі відсутності зерна. Перевищення
смертей над народженнями в
результаті цього почалося в
українському селі вже з жовтня
1932 року. Апогей голодомору припадає
на червень 1933 року, коли статистичні
органи реєстрували в селі
десятикратно більшу смертність,
ніж нормальна (ми знаємо тепер,
що насправді було зареєстровано не більше
половини смертних випадків). Аналіз статистичних
даних показує, що від голоду померло у
1933 році 3 238 тис. чоловік.
Крім прямих втрат від голоду,
тобто загибелі людей, є втрати
опосередковані — падіння народжуваності.
Справді, якщо відбулося зниження
природного приросту населення
з 662 тис. у 1927 році до 97 тис.
у 1933 році (без врахування померлих
від голоду) і 88 тис. у 1934 році,
то хіба не слід ці непрямі
втрати включати до наслідків
голодомору?
Якщо прямі втрати у 1932 році
становлять 144 тис., то загальні, включаючи
ненароджених, визначаються цифрою
443 тис. чоловік. Прямі й опосередковані
втрати за 1932—1933 рр. разом з демографічною
луною 1934 року становлять 4 649 тис.
чоловік. Ці дані треба брати
до уваги, коли йде мова про
демографічні наслідки голодомору.
Однак,
якщо заходить мова про загибель
людей від голоду в Україні
у 1933 році, слід називати тільки
одну цифру — 3 238 тис. чоловік.
Або, беручи до уваги неточність
статистики, цифри в діапазоні
від 3 до 3,5 млн. чоловік.
Висновок
Що ж відбувалося
на селі? Пряму відповідь на
це в історичних матеріалах, на
жаль, не часто можна знайти. Однак
посередніх свідчень про трагедію
українського села досить багато.
Одне з них — проблема дитячої
безпритульності, що наростала
протягом 1931—1933 рр.
Діти залишалися без
догляду, коли вмирали батьки,
хоч, як правило, кістлява рука
голоду торкалася дитячого організму
раніше. Значно більше поширювалася
бездоглядність при живих батьках.
Не в силах дивитися на те,
як вгасає дитина, батьки везли
її до найближчого міста і
там залишали — в установах,
лікарнях, на вокзалах, просто на
вулиці. Десятки тисяч підкидьків
створили серйозну проблему, якою
з ініціативі. П. П. Постишева
зайнялося політбюро ЦК КП(б)У.
Держава виділила певні кошти,
щоб терміново створити дитячі
притулки. Частково розв'язання цієї
проблеми переклали на колгоспи,
де організовувався патронаж. Було
звернуто особливу увагу на
своєчасне підбирання бездоглядних
дітей силами міліції. В умовах,
коли поширився канібалізм, життю
беззахисної дитини кожного дня
загрожувала смертельна небезпека.
Уважне вивчення географічних
карт показує, що наприкінці 30-х
рр. у кожній області України
зникли численні сільські населені
пункти, що існували до 1933 р. Причини
цього явища могли бути "різними,
але безсумнівно, що найголовнішу
роль тут відіграв голодомор.
Інколи повністю вимирало населення
навіть великих сіл. В цих
випадках організовувалося переселення,
в тому числі з-за меж України.
У збірнику друкується документ
з Центрального державного архіву
народного господарства СРСР
— підсумкові дані про переселення
на Україну селян з Росії
та Білорусії у 1933 р.
Одне з безпосередніх
свідчень голоду — смертні
книги й статистичні картки
про природний рух народонаселення,
які велися в сільрадах. Документи
Центрального управління народногосподарського
обліку при Держплані СРСР, з
яких наприкінці 1989 р. вперше знято
гриф над секретності, свідчать
про те, що реєстраторам ЗАГСів
давалися негласні інструкції
не фіксувати дійсну причину
смерті. Проте не всі службовці
додержувалися інструкцій. У підбірці
статистичних карток з трьох
сільрад Вінницького району відтворено
дійсну картину голодомору, яка
показує й те, що діти інколи
бували жертвами власних батьків-канібалів.
Десятки документів
характеризують методи хлібозаготівель
взимку 1932— 1933 рр. Те, що при заготівлях
1929—1931 рр. вважалося перегином,—
знущання над селянами, подвірні
обшуки з ключками й щупами,
конфіскація зерна, одержаного
на трудодні та ін., тепер стало
звичним явищем. У норму перетворилося
й те, що раніше не спостерігалося
навіть у формі «перегину»
— конфіскація не хліба, а
будь-яких продуктів (картоплі, м'яса,
сала тощо), заготовлених селянами
до нового врожаю. У постанові
РНК УСРР за підписом В. Я.
Чубаря «Про заходи до посилення
хлібозаготівель» від 20 листопада
1932 р., яка стала програмою дій
для заготівельників, передбачалося
застосування «натуральних штрафів».
Йшлося про штрафування м'ясом
колгоспів, «що припустили розкрадання
колгоспного хліба і злісно
зривають план хлібозаготівель».
Штрафи мали стягатися як за
рахунок усуспільненої худоби, так
і худоби колгоспників. Санкцію
на них в кожному окремому
випадку повинен був давати
облвиконком. Сам по собі цей
пункт урядової постанови —
страхітливе свідчення варваризації
тоталітарної держави в екстремальних
умовах економічної катастрофи.
І все-таки постанова не санкціонувала
запровадження подвірних обшуків
з конфіскацією всього їстівного.
У наведеному в збірнику розпорядженні
Наркомюсту УСРР від 25 листопада
1932 р., де йшлося про організацію
виконання постанови, навіть підкреслювалася
небажаність «масових трусів».
Та архівні документи й тогочасна
преса свідчать, що такі обшуки
були поширені в усіх місцевостях,
крім прикордонних. Конфіскація
була свідомо спрямована на
повільне фізичне винищення селян.
Неможливо довести документально,
хто віддавав такі накази і
з якою метою. Тут відчувається,
однак, тиск невидимої, але
могутньої сили — надзвичайної
хлібозаготівельної комісії Молотова.
У 1932-1933 роках, коли
бракувало в Україні хліба,
більшовицька влада не припиняла
його експорту: його вивезено
відповідно 1,72 і 1,68 мільйона тонн.
Можна погодитись з тією думкою,
що цей експорт практикувався
не тільки для того, щоб придбати
необхідні машини чи матеріали,
а й з метою справити за
кордоном враження про достатню
кількість хліба в Радянському
Союзі. Одначе, як тільки минув
голод, експорт хліба одразу
ж різко зменшився - 770 тисяч
тонн у 1934 році, тобто більш
як у два рази менше. А
хто добивався, аби опухлі українські
селяни виконували в повному
обсязі всі продовольчі поставки
Москві, Ленінграду, Криму (він
тоді був у складі Росії), іншим
регіонам СРСР, організовуючи навіть
спеціальні "червоні обози"? Пропоновані
архівні матеріали чітко називають
нам цих "героїв" системи,
людям, як правило, з нижчою
освітою. Саме ці так звані
вожді, намагалися замовчати перед
світом страхіття голодомору
в Україні. На жаль, повторювали
вслід за ними казки про
заможне життя в Україні і
Ромен Ролан, Анрі Барбюс, Бернард
Шоу. Кричала криком лише українська
діаспора. Представник уряду УНР
екзині проф. Олександр Шульгін,
змалювавши жахливу картину голоду
в Україні, звертався з таким
проханням по Хлібної комісії,
яка була створена Лондонською
економічною конференцією: "В
час, коли дорадчий комітет
має встановити кількість збіжжя,
яке СРСР має вивезти за
кордон, ми просимо вас в ім'я
гуманності заперечувати проти
будь-якого вивезення їстівних
продуктів і особливо хліба
з СРСР. Цей хліб по праву
належить тим, хто його сіяв
і хто нині вмирає з голоду
- селянам України і Кубані. З
свого боку ми рішуче протестуємо
проти такого вивозу, який ми
не можемо інакше кваліфікувати
як злочинним". Та світ лишався
глухим. І вмирали мільйони українців.
Як і болгари, греки, молдавани,
німці (грошову допомогу останнім
з Німеччини влада змушувала
останніх передавати у фонд
Міжнародної організації пролетаріату),
поляки, росіяни, чехи, шведи... Скільки
українського народу прийняла
наша земля в 1932-19337 рр. Уже,
мабуть, ніхто точно і не скаже.
В будь-якому селі спроби встановити
кілька жертв голодомору за
спогадами літніх людей, стають
безуспішними, пам'ять уже підводить
тих небагатьох старожилів, що
вижили в той страшний час.
Але ми мусимо пам'ятати про
кожного, кого змусили загинути
страшною смертю...