Голодомор в Україні

 Партійно-державна верхівка  країни в обстановці, що склалася, прийняла холоднокровне рішення:  вийти з кризи шляхом конфіскації  наявних запасів зерна в хлібовиробній  смузі. Надіслані восени 1932 р.  надзвичайні комісії під керівництвом  найближчих співпрацівників генсека  — Кагановича (Північний Кавказ), Молотова (Україна) і Постишева  (Поволжя) викачали у селян  внутрішні фонди — продоволь­чий,  фуражний, насіннєвий. Конфісковане  зерно пішло на експорт, щоб  сплатити чергові внески валютою  за імпортовану техніку, а також  в державну торгівлю — або  нормовану (по картках), або комерційну. Цим самим було пом'якшено наслідки  кризи у промисловості. Село  ж на півроку, до нового врожаю, залишили напризволяще.

Наслідки голодомору 1932-1933 років.

 У 1932-1933 рр. український  народ, особливо селянство, відчули  на собі, мабуть, один з найтрагічніших  результатів колективізації - голодомор.  Його витоки, як уже зазначалося,  слід шукати в аграрній політиці  радянської влади. Плани хлібозаготівель,  зокрема, ніколи не були економічно  обґрунтованими, вони по суті  означали продовольчу диктатуру.  В українських хліборобів вилучали  майже дві третини валового  збору зерна, переважну більшість  тваринницької продукції. Крім  того, колгоспи власними силами  утримували машинно-тракторні станції,  і продукції для достатньої  оплати праці хліборобів у  них уже не залишалося.

 Уважне вивчення документів, багато з яких тільки нещодавно  були розсекречені, дає можливість  усвідомити: голодомор планувався  з Москви, а українські  більшовики   були   слухняними виконавцями  вказівок Кремля. Це підписи тих,   кого  нам  представляли   жертвами сталінізму,   стоять   на   постановах   про знищення  України голодом. 

 Навіть у першій  декаді лютого 1933 року продовжувалися  хлібозаготівлі, коли селяни почали  гинути від голоду. Практично  на всій території України  в сільській місцевості тоді  вже не існувало скільки-небудь  великих запасів продовольства. 

 Повна безвихідь ситуації  змусила на Дніпропетровщині  звернутися до абсолютно неморального  засобу – нагороди за донос.  Кожний, хто вказував, де сусід  ховає зерно, одержував від  10 до 15% виявленого як премію. 17 лютого  цей ”досвід” поширився на  всю республіку у формі спеціальної  урядової постанови. 

 Насіннєва проблема  відійшла на другий план після  того, як секретар ЦК ВКП (б)  Постишев добився прийняття 25 лютого постанови РНК СРСР  і ЦК ВКП (б) про виділення  Україні позички в розмірі  20 млн. пудів зерна. Фактично, телеграфний  дозвіл на використання розміщених  у республіці державних запасів  хліба для харчування голодуючих  у розмірі 3млн пудів надійшов 19 лютого. Всього до кінця квітня  республіка одержала 22,9 млн. пудів  насіннєвої позички, 6,3 млн. пудів  фуражної позички, 4,7 млн. пуді  продовольчої позички і 400 тисяч  пудів продовольчої допомоги.

 Про те, що на селі  відбувається щось страхітливе,  знали всі. Біженці заповнювали  міста і вмирали сотнями просто  на вулицях. Інформація про  голод проникала й за кордон. Намагаючись врятувати від голодної  смерті дітей, селяни везли  їх до міст і залишали в  установах, лікарнях, просто на  вулицях. Лавина голодних смертей  наростала з місяця в місяць  аж до початку літа. Така інформація  ретельно приховувалася від народу. Сталін говорив про успіхи  міжз’їздівського періоду, з  підкресленим натиском відзначав,  у контексті з цифрами про  зростання національного доходу  і промислової продукції. Включення  до традиційного переліку успіхів  нового елемента – даних про  зростання населення – мало  на меті покласти край різного  роду чутки у країні і за  кордоном про величезні втрати  людей від голоду.

 Аналіз даних демографічної  статистики 30-х рр. свідчить, що прямі  втрати населення України від  голоду 1932р. становили близько  150 тисяч чоловік. 1933р. голодною  смертю загинуло від 3 до 3,5 млн.  чоловік. Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності, сягали в 1932-1934 рр. 5млн чоловік.  Не менше мільйона загинуло  на Кубані. Голод у 1933р. був  наслідком спроби здійснювати  соціалістичне будівництво воєнно-комуністичними  методами. Проте примусова колективізація  і накладена на колгоспи продрозкладка  призвели до глибокої деградації  сільського виробництва, яка так  дорого, так боляче і невідшкодована  обійшлася країні й народові.

 Те, що відбулося на  Україні у 1933 р., не знайшло  адекватного висвітлення в архівних  джерелах. Причина в тому, що генсек  наказав ставитися до голодомору  як до неіснуючого явища. Особливо  дивне враження справляють стенографічні  звіти пленумів і протоколи  політбюро ЦК КП(б)У часів голодомору. В них відображено відчайдушну  боротьбу з окремими конкретними  проявами голоду, але не згадується  саме слово «голод». 

 Заборона на це слово  не викликалася, зрозуміло, побоюваннями  за просочування негативної інформації. По-перше, голод різної інтенсивності  охопив мало не всю хлібовиробну  смугу країни і не становив  таємниці. По-друге, документація  партійних органів завжди мала  гриф «цілком таємно». Сталін  насправді не бажав обговорення  проблеми голоду. Воно означало  б визнання факту економічної  ката­строфи, в яку потрапила  країна внаслідок авантюристичної  політики «наступу соціалізму  по всьому фронту». Більше того, воно означало б дозвіл оцінювати  рішення, негласно прийняті на  найвищому рівні з метою виходу  з катастрофи. А саме ці рішення  й призвели до голодомору.

 Очолюване Сталіним  партійно-державне керівництво змушене  було в   1932 р. відновити в  правах торгівлю, що стало єдиним  нововведенням у взаємовідносинах  між містом і селом, це був  дозвіл торгівлі для колгоспів,  колгоспників та одноосібників  за цінами вільного ринку. Зроблена  з воєнно-комуністичних позицій  спроба налагодити плановий продуктообмін  між містом і селом була  офіційно визнана неспроможною. Проте на поточну ситуацію  постанова не вплинула. Адже торгівля  хлібом дозволялася тільки після  виконання заготівельного плану,  з 15 січня 1933 року. Тим самим  визнавалася безперспективність  подальших спроб будувати без  ринкову воєнно-комуністичну економіку.  Селянська торгівля за цінами  попиту і пропонування дозволялася,  починаючи з травня 1932 р. Вона  дістала благозвучну назву колгоспної, хоч брати участь в ній могли  всі бажаючі. Однак торгівля  хлібом могла відновитися тільки  з середини січня 1933 р., після  виконання хлібозаготівельного  плану а урожаю 1932 р. Державну  комерційну торгівлю розпочато  без прийняття спеціального закону.

 У січні 1933 р. безрозмірну  продрозкладку, яка спричинила  колапс сільського господарства, було скасовано. Замість неї  запроваджувалися обов'язкові поставки  хліба державі колгоспами та  одноосібниками. Цим поставкам було  надано характер додаткових зобов'язань.  Всім зерном, виробленим понад  твердо зафіксований податок,  селяни діставали змогу вільно  розпоряджатися, в тому числі  реалізувати лишки по каналах  колгоспної торгівлі. Цим у них  створювалася заінтересованість  в розвиткові громадського господарства  колгоспів. Місцевим органам влади  заборонялося давати колгоспам  зустрічні плани або накладати  на них зобов'язання здавати  зерно в кількостях, що перевищували  погектарні норми, визначені в  законі про обов'язкові поставки.

 Значення нових законів  не треба переоцінювати. Відмовившись  від продрозкладки, Сталін до  непу не повернувся. Ринок відродився  лише у вигляді роздрібної  колгоспної торгівлі. Державний  продовольчий фонд, як і раніше, формувався по закупками з  ринку, а шляхом примусу, через  обов'язкові поставки, що зберігали  натуральну форму, їх розміри  й ціни, як і ціни на промислову  продукцію, що постачалася селу, визначалися державою. Отже, нееквівалентність  обміну між містом і селом  зберігалася, хоч і не в такому  потворному вигляді, як у 1929—  1932 рр.

 Чи можна вважати,  що декларовані в 1932—1933 рр. фундаментальні  зміни у виробничих відносинах  сприяли перетворенню колгоспів  на соціалістичні підприємства? Ні в якому разі. Запровадження  з грудня 1932 р. паспортного режиму  та інституту прописки для  населення міст і новобудов  адміністративно закріплювало селян  у колгоспах. Одночасно до мінімуму  було скорочено присадибні ділянки  колгоспників, щоб вони могли  забезпечувати свій прожитковий  мінімум лише працею в- громадському  господарстві. Скасування продрозкладки,  яка загнала сільське господарство  в глухий кут, можна вважати  визнанням безперспективності праці,  продукт якої належав державі  цілком, тобто за змістом праці  рабської. На зміну їй приходила  система виробничих відносин, яка  будувалася на примусовому поділі  продукту праці в його натуральній  формі між працівником і державою. Така система відносин властива  кріпосництву.

 Реконструкція відносин  між містом і селом відкривала  деякі перспективи розвитку колгоспного  ладу, але не могла дати негайного  ефекту. Становище в народному  господарстві, і передусім на  селі, було катастрофічним. Про це  свідчить безліч фактів у документах  збірника. Ми не маємо, однак,  ключового факту — оцінки втрат  урожаю 1932 р. У статистичних збірниках  наводиться не амбарна, а біологічна  урожайність — величина фіктивна. Виходячи із загальної картини  дедалі глибшої деградації виробництва,  можна гадати, що ці втрати  істотно зросли порівняно з  більш-менш відомими втратами 1931 р. Зростання втрат змушений  був підтвердити й Сталін у  бесіді з американським полковником  Робінсом в травні 1933 р. 

Скільки нас загинуло?

         Кількість  полеглих від терору голодом  — це розрахункова величина. Вона  встановлюється як перевищення  над нормальною смертністю населення  в місцевості, охопленій голодом.  У 1990 році з’явився розрахунок  жертв голодомору в Україні,  вперше побудований на аналізі  даних демографічної статистики. З ним співіснують інші версії, позбавлені статистичної основи, але привабливіші завищеними  кількісними параметрами для  тих, хто надто емоційно (з бромом, як висловлювався Володимир Винниченко) ставиться до минулого. Та історичні  міфи небезпечні, бо здатні посіяти  недовіру до очевидних явищ, навіть  таких, як український голодомор.  На Заході є вчені з іменем, які твердять, що в 1933 році в  Україні не відбулося нічого  особливого.      Першим  повідомив про голод в СРСР  англійський журналіст Малькольм  Маггерідж. В останній декаді  березня 1933 року в газеті «Манчестер  гардіан» він поділився з читачами  враженнями від поїздки по  Україні і Північному Кавказу.  Три його статті описували  страхітливі сцени голодування  сільського населення. Маггерідж  засвідчив масову загибель селян,  але не назвав конкретних цифр.

          Після першої кореспонденції  «Манчестер гардіан» іноземним  журналістам було заборонено  їздити в регіони, постраждалі  від голоду. Московський кореспондент  цієї газети Вільям Чемберлін,  який встиг за завданням редакції  відвідати Україну та Північний  Кавказ, не надрукував своїх репортажів  у газеті. Він виїхав з СРСР, щоб мати змогу написати про  все відверто, і у 1934 році видав  в Бостоні книгу «Залізний  вік Росії». В ній повідомлялося,  що голод охоплював територію  з населенням 60 млн., а число жертв  дорівнювало 3—4 млн. чоловік. 

          Наведені оцінки жертв 1933 року  мають одну спільну рису: вони  робилися «з пташиного льоту». Іноземні журналісти не володіли  статистичною інформацією, але  старалися донести до своїх  країн, що в СРСР коїться  щось страхітливе.

         Деякі  автори публікували інформацію, нібито одержану від радянських  керівників. Фред Біл у книзі,  що з’явилася в Лондоні у  1938 році, розповідав: іноземний робітник  на харківському заводі дізнався  від місцевого відповідального  працівника, що голова ВУЦВК Григорій  Петровський допускав втрати  від голоду в Україні у розмірі  до 5 млн. чоловік. Журналістка  Люсі Ленг у книзі, виданій  в Нью-Йорку у 1948 році, стверджувала: неназваний на прізвище «високий  український чин» заявив, що від  голоду померло 6 млн. чоловік. 

Сталінські оцінки чисельності  радянського населення

         Після  голоду 1933 року демографічна статистика  була закрита. Функції інформатора  з питань народжуваності і  загальної чисельності населення  Сталін поклав на себе. Виступаючи  у січні 1934 року на XVII з’їзді  ВКП(б), він з притиском наголосив,  що населення СРСР зросло до 168 млн. чоловік. Названа цифра  була директивною. Походження  її цілком ясне: офіційна оцінка  Центрального управління народногосподарського  обліку (ЦУНГО) СРСР на січень 1933 року (165,7 млн.) плюс природний  приріст, який тоді дорівнював  приблизно 2,5 млн. чоловік. 

         Липова  сталінська цифра гуляла тільки  серед пропагандистів. Йшов рік  за роком, а у виданнях державної  статистики цифра поточного обліку  чисельності населення застигла  на даті 1 січня 1933 року.

          Сталіну не варто було наголошувати, що в країні істотно підвищилися  показники природного приросту. Це явище було короткочасним  і пояснювалося різким зниженням  смертності після голодного року: люди похилого віку і хворі  вже загинули під час голодомору. Високий природний приріст поглиблював розрив між даними майбутнього перепису і фальсифікованим поточним обліком населення. Та в грудні 1935 року генсек заявив: «Населення почало розмножуватися куди швидше, ніж у старий час. Смертності стало менше, народжування більше, і чистого приросту виходить незрівнянно більше. Тепер у нас кожний рік чистого приросту населення виходить близько 3 мільйонів душ. Це значить, що кожний рік ми одержуємо прирощування на цілу Фінляндію»

           За зразкове проведення у січні  1937 року Всесоюзного перепису  населення начальник ЦУНГО СРСР  Іван Краваль був нагороджений  орденом Леніна. Незабаром новий  орденоносець надіслав Й.Сталіну  і В.Молотову перше повідомлення  про наслідки перепису. В ньому  зазначалося, що кількість населення  СРСР на 6 січня 1937 року становить  162 млн. чоловік. 

 Таким чином, у 1937 році в Радянському Союзі виявилося  на 6 млн. менше людей, ніж на  початку 1934, якщо вірити фальшивій  цифрі, оголошеній тоді Сталіним. До цієї жахливої різниці треба  було ще приплюсувати фальшивий  приріст населення за три роки  — три Фінляндії.