Фортеця Кінбурн у російсько-турецьких війнах XVIII – першої половини ХІХ ст.

Взяття фортеці не можна назвати випадковим або спиратись на військову фортуну росіян. Військовий потенціал українського козацтва фактично був тим підсилюючим військовим і історичним фактором, який і в моральному, і в військово – стратегічному значенні мав вплив на турецьку сторону. Присутність в оточенні фельдмаршала Б. Х. Мініха козацької військової старшини в якості військових консультантів у степах Північного Причорномор’я, говорило про бажання української еліти знайти своє місце в Російській імперії і отримати дворянство за заслуги. Історичний процес активного вливання української військової еліти в російську армію позитивно відбився на ході Кінбурнської військової операції, так само а на ході всіх наступних російсько – турецьких воєн. Ця четверта за рахунком війна закінчилась для Росії тяжкими втратами й скромними результатами. І все ж отримані перемоги вперше забезпечили мир на півдні, надовго охолодивши агресивність Османської імперії і перш за все її кримського васала по відношенню до Росії.  

Отже, за період першої половини XVIII століття  територія Кінбурна була у різних руках. Вона мала велику роль та завчання як і фортеця Очаків. Вона мала функції форт – посту та охорони акваторії Дніпро – Бугського лиману та Чорного моря. За період російсько – турецької війни 1735 -1739 років фортецю що турки, що росіяни здавали добровільно або просто залишали її. На період війни контроль за фортецею був у Росії і це допомогло нанести російській армії більше ушкоджень туркам. Контроль лиману від Кінбурна до Очакова патрулювалось запорозькими козаками, переривали сполучення форта Очаків з Кримом.

Тобто боротьба за Кінбурн була дуже сильною навіть на другу половину XVIII століття і це зрозуміло вигідне розположення фортеці давало краще контролювати ворога на морських просторах. До того ж російській армії допомагали козаки, які мали досвід у морських походах проти Османської імперії, які на суші та морі виконували завдання розвідки та поштової служби. Але на жаль все таки закріпити територію Кінбурнської коси Росії не вдалося, за багатьма джерелами, якщо російська армія залишилась всі б загинули на стінах фортеці від чуми. Значення фортеці дуже колосальне у руках тієї чи іншої сторони, з неї буде йти повний контроль за військами противника.

РОЗДІЛ ІІ ФОРТЕЦЯ КІНБУРН У РОСІЙСЬКО – ТУРЕЦЬКИХ ВІЙНАХ (1768 – 1774; 1787 – 1791 рр.)

Друга половина ХVІІІ століття була продовженням боротьби Росії проти агресії Османської імперії і її васала – Кримського ханства. Наслідками зроблених турками висновків від військової кампанії 1735 – 1739 років було відновлене і зміцнення системи фортець перед російською загрозою. Росія прагнула розширити свої володіння в Причорномор’ї, на Кавказі і заволодіти Астраханню. Турція виступала проти посилення російського впливу в Польщі, де в 1764 році на престол був поставлений російський ставленик Станіслав Август Понятовський. Приводом до війни стало відхилення Росією турецького ультиматуму про вивід російських військ з території Польщі, де вони з 1768 року проводили воєнні дії проти Барської конфедерації. 26 вересня 1768 року , Турція підтримана Францією та Австрією почала воєнні дії проти Росії на Україні і на Кавказі [2, 13].

Початок війни не приніс обидним сторонам успіху у воєнних кампанія. Подальший розвиток війни був успішнішим для Росії як на суші так і на морі. Щодо фортеці то в пониззі на Лівобережжі між Олешками та Кінбурном діяла запорізька флотилія – 500 чоловік під началом полковника Ковпака та старшини Маєвського.  3 1771 – 1773 роки перебувала в облозі російських військ і не раз ними штурмувалася. У 1773 році біля Кінбурна точилися запеклі бої між турками та запорожцями, де запорожці отримали перемогу. Кінна команда з О. Ковпаком блокувала фортецю і при цих подіях захватили в полон мурзу Ахмета. Через зайві втрати, як вважали запорожці, вони добряче побили свого полковника Ковпака. В акваторії Дніпро – Бугського лиману господарем становища була флотилія запорожців на чолі з полковником Герасимом Малим. Турецький гарнізон фортеці Кінбурн був фактично блокований і обстрілювався з гармат козаками, а без продовольчої підтримки і боєприпасів довго протистояти не зміг.

Тому 10 липня 1774 року був підписаний Кучук –Кайнарджийський мир, за який Кінбурн та ще ряд фортець відійшли до Росії. Однак під час перемов вийшла колізія. Росія в угоді хотіла записати передачу їй Прогноїв, але через не розмежування земель з запорожцями турки не збирались передавати Прогної запорожців Російській імперії, бо юридично не віно було передавати не підвладну собі територію. Царська влада на кінець змогла реалізувати свої мрію виходу на чорноморські береги[11, 186].

Після так званого перемир’я ситуація в Європі знову дуже змінилась. Англія і Пруссія всіляко підбурювали Османську імперію на відкриття бойових дій. Не втрималась від спокуси послабити Росію й Франція. Усе це створювало вкрай несприятливе становище для Росії, котра опинилась обличчям до обличчя з негативними наслідками своєї могутності. Турецькі державні діячі готові були за будь-що уникнути посилення Росії на Чорному морі та тепер були готові будь-якої миті відкрити вогонь. Це були лише мінімальним військовим приготуванням, але це приготування Османській імперії завадили виконати Англія і Пруссія. Несприятлива зовнішньополітична обстановка й сильний неврожай 1787 року змушували Росію відтягувати конфлікт, але Османська імперія перейшла в наступ.

Готуючись до нового протистояння з турками, командиром оборони Херсоно – Кінбурнського району на початку серпня 1787 року було призначено Василя Олександровича Суворова. Він обстежив узбережжя і встановив вразливі ділянки оборони. Розуміючи можливість висадки ворожого десанту на косі і встановлення там ворожих гармат, які накриють вогнем фортецю, починається розміщення російських батарей на Кінбурнській косі.

У вересні 1787 року турецьке командування вирішило захопити Кінбурнську фортецю, у якій для охорони знаходився корпус генерал-аншефа В. О. Суворова. Ця фортеця стала першим об’єктом нападу у цій війні. Це було обумовлено її стратегічним положенням – вона могла стати для росіян базою для підготовки захоплення Очакова, а також виконувала захисну функцію для Херсона – головної бази російського флоту. Оволодіння Кінбурном запирало російський флот в Херсоні і відкривало шлях до відновлення турецького контролю над Кримом [1, 82].

Турецький флот у складі 3 лінійних кораблів, 4 фрегатів, 4 бомбардирських кораблів (плавучих батарей), 14 канонерських човнів протягом вересня 1787 року обстрілював Кінбурн і виявляв вогневі точки російських військ. 1 (12) жовтня 1787 року о 9 годині ранку турецький десант почав висаджуватися на берег з двох сторін: на захід від Кінбурна стали  висаджуватися з кораблів турки; східніше Кінбурна, в 12 верстах, намагалися висадитися запорожці, що тікали з Туреччини. Запорізька висадка була демонстрацією, для відвернення уваги росіян від головного пункту атаки. Висадка ж турків відбувалася безперешкодно, під керівництвом французьких офіцерів; крім того, для прикриття судів, турки вбивали в морське дно, неподалік від мису, ряд товстих свай [14, 334].

Турки висаджувалися з шанцевим інструментом і мішками, і негайно приймалися рішення рити неглибокі траншеї. Траншеї виривалися паралельно одна одній, по мірі руху турок вперед. Відразу після висадки, Гасан-паша наказав відвезти кораблі, щоб його війська не сподівалися на евакуацію, турецький флот став підтримувати нападників вогнем. Під час висадки турків Суворов перебував у церкві з нагоди свята Покрова Пресвятої Богородиці. Звернулися до нього з повідомленням про початок висадки турків і будівництва ними укріплень. Офіцерам він дав наказ не відкривати вогонь у відповідь і чекати поки висадяться всі турецькі війська. Сам продовжував в цей час слухати літургію. Спокій Суворова додав впевненості в собі російським воїнам [17, 168].

Російські сили були розставленні на фронті в 36 верстах. В Кінбурні знаходилось: Орловський, Шлисельбургський (4 роти) піхотні полки, по 2 ескадрони з Маріупольського і Павлоградського легкокінних полків, 3 козацьких полка. В 9 верстах від Кінбурна у Покровського редута знаходився Козловський полк, в 12 верстах від Кінбурна між Маріїнським і Покровським редутами стояли Маріупольський та Павлоградський легкокінні полки, в 14 верстах від Кінбурна у Маріїнського редута стояв легкий батальйон Муромського полка (легкі батальйони формувались з найкращих стрілкових полків), біля Олександрїівського редута (36 верств від Кінбурна) стояв Санкт-Петербурзький драгунський полк. Біля фортеці знаходилась галера Десна (1 единорог, 8 гармат, 8 фальконетів) з екіпажем в 120 солдат Тамбовського полку. 27 вересня Суворов просить у Потьомкіна дозволу відправити, на початку жовтня Санкт-Петербурзький драгунський полк до Камінного мосту (рис. А).

Для зустрічі ворога Суворов розподілив війська таким чином. У першу чергу, під командою генерал-майора Река,призначено 2 батальйони і 5 рот; в другу лінію – 3 батальйони, в тому числі, ще один знаходився в 14 верстах за Кінбурном. Кавалерії було вказано місце ліворуч від піхоти, по березі Чорного моря; на чолі неї були козаки. Піхоті було наказано вистроїтись розгорнутим фронтом.

До першої години дня, викопавши 15 траншей, турецькі війська підійшли на близьку відстань до фортеці. В цей час в Кінбурні було 1500 чоловік піхоти, а ще 2500 піхоти та легкої кінноти стояло в якості резерву в 30 верствах ззаду фортеці. Коли турки підійшли до фортеці на відстань 200 кроків, послідував залп з усіх гармат, і почалася контратака. Загін полковника Іловайського, обійшовши фортецю з ліва по березі Чорного моря, і Орловський піхотний полк під началом генерал-майора Река, праворуч, вдарили з флангів, а потім батальйон Козловського полку на чолі з Суворовим вдарив у фронт. Значні сили турків і великі втрати Козловського полку змусили росіян відійти, при цьому сам Суворов був поранений картеччю в бік і ледь не був вбитий яничарами, - його врятував мушкетер Іван Новіков [ 5, 78 – 79].

Перша лінія швидко рушила з фортеці; два полки козаків і два ескадрони регулярної кавалерії, що стояли по іншу сторону Кінбурна, обігнули фортецю з боку Чорного моря і кинулися в атаку на турецький авангард. Він був майже весь знищений. Піхота тим часом взяла в право, сильним ударом перекинула турок і погнала їх до траншей, незважаючи на вогонь турецького флоту, що мав більше 600 гармат. Рек взяв за короткий період 10 траншей, але далі проникнути не міг; далі коса звужувалася, стало тісно, і завзятість турків зростала. На цих місцях Суворов поставив війська. В першій лінії були поставлені 2 роти Орловського полку, за ними 2 полка Шлисельбурзького полку, але фланги цієї полку були видвинуті на перед, за ними стояли 5 рот Орловського полку в шахматному порядку. Орловський полк, що стояв попереду, значно порідшав. Суворов двинув в дій другу лінію на допомогу першій і наказав атакувати двом ескадронам. Проте турки не тільки витримали, але подвоївши зусилля, перекинули атакуючих і вигнали їх із траншей.

Після відновлення бою спантеличені турки почали втрачати один ложемент за іншим. Однак успіх росіян був не тривалий. Вони витратили майже всі набої і не могли продовжувати наступ під перехресним вогнем ворога: спереду проводився рушничний вогонь, більшою частиною подвійними кулями; праворуч наблизився флот, що обсипав росіян бомбами та картеччю. Генерал Рек був поранений ще при першій битві і був винесений з бою; вибуло з ладу багато і нижчих начальників; лави порідшали. А сам Суворов отримав отримав картечними рану в бік, нижче серця, і на деякий час втратив свідомість [12, 196].

У результаті другої атаки, в якій брали участь свіжі резерви, турецькі війська вдалося витіснити з коси і вони, несучи значні втрати, стали евакуюватися на кораблі. Суворов в атаці був поранений в руку. В Кінбурн було надіслано 3 роти, одночасно з ними напів слабкий батальйон, який стояв в 14 верстах за фортецею і призначений в другу лінію бойового розташування. Прийшла легкокінна бригада, за якою було надіслано вранці, верств за 30. Свіжі війська провели третю атаку з бурхливим поривом. Турки були вигнані з усіх ложементів; легкокінна бригада била їх з фронту, піхота тіснила праворуч, козаки діяли з ліва. Ворог опинився як у лещатах і ніг не бачити спасіння, тому що судна, висадивши десант, відійшли в море за наказом паші, який думав таким способом вдихнути в свої війська більше рішучості і хоробрості. За словами Суворова, турки кидалися як тигри на російську піхоту і кавалерію, але безуспішно. Російська артилерія громила їх картеччю, наносячи страшну утрату. Турки кидалися в море: одні ховалися за естакадою, інші шукали порятунку вплав і гинули сотнями. Справа для них була програною безповоротно [12, 157].

До 10 годин вечора бій закінчився повною перемогою Росії. В Очакові встановлено пам’ятник Суворову, де скульптор зобразив його в момент Кінбурнської битви, вже пораненим із злегка нахиленим корпусом, притискаючи лівою рукою рану, а правою вказує на напрямок атаки. Вцілілі залишки турецького десанту провели ніч у воді, за естакадою. Так як ці люди були більшою частиною поранені, то ніч погіршила їх стан і не більше половини їх потім поправилося. Рано вранці до коси прибули турецькі судна за живими і мертвими. Посипалися російські ядра і гранати і багато шлюпок потопило; пішло на дно і одне транспортне судно, занадто навантажене втікачами [15, 279].

" Сонце було низько ; із замку  прибуло до мене 400 найхоробріших піхоти ; уздовж лиману поспішавша легкокінна бригада вломилася в їх середину ; піхота праворуч , козаки зліва , від Чорного моря , - стиснули варварів. Смерть літала над головами поганих! "Росіяни брали один за іншим турецькі ложементи . Турки чинили шалений опір " вони як тигри кидалися на нас і на наших коней , на шаблях і багатьох переранені " . Коли до кінця коси залишалося ½ версти турки пішли в останню контратаку. У цей час Суворов був поранений в руку , " осавул Кутейников мені перев'язав рану своїм краваткою з шиї ; я омив на місці руку в Чорному морі " . Близько 8 години вечора турецький десант був скинутий в море , за естокади , "залишилося нашим тільки дострілювати варварів в кінець . Ледве ми не всі наші кулі разстрелялі ; картузів залишилося тільки три . Поблизу півночі я скінчив винищення " . Артилерією керував капрал Шлисельбургзького полку Михайла Борисов. Близько опівночі до Кінбурна прибув С.- Петербурзький драгунський полк під командою генерал-майора Ісленьєва. Згідно реляції Суворова втрати росіян склали : вбитими ; 1 штаб-офіцера, 1 обер-офіцера, 136 нижніх чинів; пораненими: 3 штаб-офіцера, 14 обер-офіцерів, 283 нижніх чину (з них 40 - важко) [8, 28].