Фортеця Кінбурн у російсько-турецьких війнах XVIII – першої половини ХІХ ст.

 

 

 

Курсова робота на тему:

«Фортеця Кінбурн у російсько-турецьких війнах

 XVIII – першої половини ХІХ ст.»

 

 

ПЛАН:

 

 

ВСТУП…………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ І РОЛЬ ФОРТЕЦІ КІНБУРН У РОСІЙСЬКО – ТУРЕЦЬКІЙ ВІЙНІ 1735 – 1739 РОКІВ..................................................................................................6

РОЗДІЛ ІІ ФОРТЕЦЯ КІНБУРН У РОСІЙСЬКО – ТУРЕЦЬКИХ ВІЙНАХ (1768 – 1774; 1787 – 1791 рр.)……………………………………………..……12

РОЗДІЛ ІІІ КРИМСЬКА (СХІДНА) ВІЙНА ТА ЗРУЙНУВАННЯ ФОРТЕЦІ КІНБУРН В 1855 РОЦІ………………..………………………………………...21

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...28

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………………...30

ДОДАТКИ………………………………………………………………………..32

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

 

Актуальність теми курсової роботи. У ХVІІІ столітті Росія активно працювала у сфері зовнішньої політики та розширила межі Російської імперії. Завдяки діяльності Петра І Росія увійшла в систему європейських держав і стала брати участь в коаліційних війнах в Європі. Але головним напрямком зовнішньої політики був південь, а головним ворогом – Османська імперія. За ХVІІІ – ХІХ ст. Росія вступала в збройні сутички з нею 8 разів.

Найяскравішим епізодом цього багаторічного протистояння є російсько-турецька війна 1787 – 1791 рр. Внаслідок неї Росія закріпила за собою володіння Кримом, а саме в ній російські війська здобули ряд блискучих  перемог: Кінбурн, Очаків, Фокшани, Римник, Ізмаїл, Мачін, Тендра, Каліакрія. При вивчені російсько-турецьких воєн цього періоду виникає ряд питань. Історики по-різному оцінюють готовність Росії до бойових дій, боєздатність турецької армії. Проблеми викликає визначення чисельності російських військ та турецьких втрат в Кінбурнській битві, а також причини бою 27 липня. По-різному навіть датують навіть початок дій у 1787 році.

Об’єктом дослідження виступають російсько-турецькі війни ХVІІІ – ХІХ ст.

Предметом курсової роботи є фортеця Кінбурн у російсько-турецьких війнах ХVІІІ – ХІХ ст.

Територіальні межі дослідження охоплюють Північного Причорномор’я, а точніше північно-західне узбережжя Чорного моря.

Хронологічні межі - ХVІІІ – ХІХ століття, а точніше  1735 - 1855 рр.

Мета курсової роботи полягає у визначенні значення Кінбурнської фортеці для перемоги Росії у війнах проти Туреччини ХVІІІ – ХІХ ст.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

1. охарактеризувати роль фортеці Кінбурн в російсько-турецькій війнах ХVІІІ – ХІХ ст.;
2. відобразити хід Кінбурнської битви 1787 року;
3. охарактеризувати зруйнування фортеці Кінбурн в 1855 році.

 

В історіографії події пов’язанні з Кінбурном залишаються малодослідженим періодом. У дореволюційний період було випущено дві спеціальні монографії: М. І. Богдановича та А. Н. Петрова. З 1799 року в Росії вийшли біографії Суворова – Ф. І. Антінга, Н. А. Полевого, А. Ф. Петрушевського та ін. Книга А. Ф. Петрушевського «Генералісимус князь Суворов» є фундаментальною працею, присвяченою життю і діяльності великого російського полководця. Після революції видавались роботи: К. Осіпова, О. Н. Михайлова, В. С. Лопатіна – його робота присвячена відносинам Потьомкіна і Суворова.

Отже, дослідження значення Кінбурнської фортеці, були започатковані в середині ХІХ століття, коли розпочалося вивчення загальної історії Новоросійського краю. Причому історія окремих битв російсько-турецьких війн ще залишається недостатньо дослідженою істориками. В контексті історіописання російсько-турецьких війн проблематика розвитку подій представлена досить широко, але слід відзначити факт, що парадигма досліджень власне Кінбурнської фортеці в деяких моментах є фрагментарною.

Джерельна база про фортецю досить розпорошена по різних архівах та збірках опублікованих матеріалів. Найбільш повну інформацію дають збірники документів. Серед них опубліковані в 1893 – 1895 роках папери Суворова, також велике значення має епістолярна спадщина Суворова і Потьомкіна. Багато відомостей можна почерпнути з спогадів і щоденників учасників і сучасників воєн.

На сучасному етапі цікавляться і видають книги про російсько-турецькі війни О. Бачинська та О. Репан. О. Бачинська з ред. колегією під редакцією В. А. Смолія випустили 2 тома «Історія українського козацтва. Нариси» 2007 року. Вона писала про козацтво в системах російської і турецької імперіях, де описуючи російсько-турецькі війни згадувала про фортецю Кінбурн та її важливе значення у перебігу війн, особливо ХVІІІ століття [3]. Книга О. Репана «Іржа на лезі: Лівобережне козацтво і російсько-турецька війна 1735 – 1739 років»  висвітлює воєнні дії в російсько-турецькій війні 1735 – 1739 років, де також висвітлюються події захвату генералом Леонтьєвим фортеці Кінбурн та значення фортеці для подальшого розвитку російсько-турецьких відносин [16].

Структура роботи зумовлена метою та завданням дослідження. Вона складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури й додатків.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ І РОЛЬ ФОРТЕЦІ КІНБУРН У РОСІЙСЬКО – ТУРЕЦЬКІЙ ВІЙНІ 1735 – 1739 РОКІВ

 

 

Значення фортеці Кінбурн є дуже важливим. Фортеця була збудована Туреччиною в ХV столітті. Османська імперія розвиваючи свою могутність в басейні Чорного моря, для контролю за судноплавством і торгівлею в цьому стратегічному регіоні, з огляду на свої колонізаційні наміри, відвоювала у Крима  і Литви, Азов, Кафу (Феодосію), Дашів (Очаків), Качибей (Хаджибей), Білгород (Аккерман) і ряд інших фортець на узбережжі Чорного моря і в гирлах судноплавних рік. Бажаючи закріпитись на цих берегах турки, укріплюючи фортеці, будують Кінбурн і Ізмаїл. Разом із фортецею Очаків, що розташовувалась навпроти, контролювала судноплавство між Дніпро – Бугським лиманом і Чорним морем.

Фортеця являла собою неправильний чотирикутник з чотирма батареями по кутах. Укріплення складалися із земляного вала, обшитого каменем. Артилерія налічувала 26 гармат. Фортеця мала одні ворота та хвіртку. Також були одна кам’яна мечеть, три кам’яних складських приміщення, два кам’яних сарая, сімнадцять будинків і мазанок та два колодязя. Гарнізон складався з яничарів, число яких не перевищувало у воєнний час 200, а в мирний – 50 чоловік. У передмісті Кінбурна жили татари, налічували 14 дворів, вони займались скотарством і вирощували кавуни, дині, гарбузи. Все інше необхідне привозили з Очакова, бо ринків на території фортеці і передмістя не було[3, 327].

На початку ХVІІІ століття фортеця контролювала діяння козаків на Чорному морі, так як фортеця належала туркам. Кінбурн мав функції охоронного форт – посту, контролював акваторію Дніпро – Бугського лиману та Чорного моря. До початку російсько – турецької війни 1735 – 1739 років фортеця мала стабільний розвиток і продовжувала контролювати акваторію. Ця війна проходила в союзі Російської та Австрійської імперій проти Туреччини. Війна була викликана зростаючими суперечностями у зв’язку з підсумком війни за польську спадщину, а також з безперервними набігами кримських татар на південну територію України. Крім того, війна відповідала довгостроковій стратегії Росії щодо отримання виходу до Чорного моря. Скориставшись внутрішнім політичним конфліктом в Константинополі Росія почала війну з Туреччиною. 12 квітня 1736 року Росія оголосила війну Туреччині. План російського командування на початку 1736 року передбачав захоплення Азову та Криму. Дії почали 20 травня 1736 року Дніпрова армія фельдмаршала Б. Х. Мініха захопила Перекопські укріплення. Після подальших подій, а саме здобуття Азова генерал – лейтенант М. Леонтьєв отримав наказ здобути фортецю Кінбурн, щоб мати захищення зі сторони моря та лиману. Вони виступили зі суші, а з моря допомагали козаки.

У цей час у пониззі Дніпра проти турків діяла козацька флотилія Війська Запорозького Низового. Запорожці на своїх військових човнах – дубах проводили розвідувальні пошуки і захоплювали поодинокі судна супротивника в районі Дніпровсько – Бугського лиману [21, 42].

25 травня 1736 року армія генерал – лейтенанта Михайла Івановича Леонтьєва ( склад: 10 тисяч регулярного війська і 3 тисячі козаків )підійшла до Кінбурна с метою оволодіти фортецею. На Кінбурнській косі вже знаходилося два піхотні полки запорізьких козаків, 400 кінних козаків, 185 малоросійських і слобідських козаків та так само частина полкової артилерії. Під час походу 1736 року російської армії під Кінбурн їй постійно заважали ногайці, які переправлялися через Буг на російську сторону. Для того, щоб затримати загони ногайських татарів, під час проведення Кінбурнської військової операції, російське командування активно використовувало загони запорізьких козаків на легких човнах.

У червні до російської армії, яка стояла під Кінбурном прибуло кілька десятків запорізьких човнів. Українське козацтво активно використовувало досвід військово – морської тактики і баталій з кораблями Османської імперії в Дніпровсько – Бугському лимані та на Чорному морі. Загін запорізьких човнів контролював кінбурнський берег з боку лиману. Так само він використовувався російським командуванням для зв’язку з Кримом. У період коли відбувались події біля фортеці до Очакова та з Очакова до Криму лиманом ходило значна кількість турецьких кораблів. Російській ескадрі на морі загрожувала постійна небезпека військових зіткнень з турецьким флотом. Запорізькі військово – морські сили були вигідні і зручні російському командуванні для боротьби  з турецьким флотом. У червні 1736 року загін запорізьких чайок виступив в бій з турецькими кораблями, які повернулися до Очакова ( 80 січовиків і 3 чайки ). Під час цього бою запорожці захопили турецьке судно і сім яничарів[16, 88].

Російські генерали використовували гетьманців як вістунів. Для цього залучались значкові товариші та виборні козаки. Головна вимога до ординарця – наявність доброго коня, що спеціально оговорювалось. Генерал – лейтенант Леонтьєв використовував полтавця М. Хмару, як свого ординарця. Він допомагав мати зв'язок  на суші, а морем зв'язок тримали козаки на швидких суднах. У виправі над Кінбурном Леонтьєв використовував розвідників – січовиків, але довго вирішував, як утримати запорожців у війську. Генерал – лейтенант додатково матеріально стимулював їх, оскільки козаки дедалі більше виявляли бажання повернути на Січ.  У складі російської армії були лівобережні козаки, які виконували розвідувальні доручення під час далеких виправ.

Коли було повністю обступлена фортецю Кінбурн Леонтьєв дав знати фельдмаршалу Б. Мініху, що у фортецю відіслали коменданта Зиммера з вимогою до турецької сторони про здачу фортеці. Згодом з Кінбурна було вислано два турка – парламентера на чолі з Бешлеєй Ібрагімом з листом, в якому турецька сторона повідомляла, що припиняє опір і здає фортецю російським військам. Комендант Кінбурнської фортеці здав її з умовою, що йому дозволять увійти в Очаків з гарнізоном, який складався з 2 тисяч яничарів. Отже, взяття Кінбурна не варто було російській стороні жодного солдата. Російські війська звільнили в ньому 10 полонених запорожців. Російськими військами було захоплено 1 турецьку мортиру, 3789 різнокаліберних гармат, 34 картечних знаряда, запаси зерна і пороху. Козаки отримали з Кінбурна 30 тисяч баранів, п’ять сотень рогатої худоби. На Кінбурнській косі російська армія взяла 2397 татарських коней, кілька тисяч рогатої худоби і овець. Запорожці повідомляли, що деяких полонених турки заздалегідь перевезли з Кінбурна в Очаків. Серед полонених, відправлених до Очакова було 85 запорізьких козаків, 19 городових козаків. За них в обмін полоненими російська сторона пропонувала 105 турків. Участь української сторони в Кінбурнській операції значно вплинуло на хід військових дій. Контроль водного простору навколо фортеці козацькими військово – морськими силами, які входили до складу російської армії, мав певний вплив на турецьку сторону. Турецьке командування не мало наміру проводити на морі значних військових операцій. Ця обставина і прискорило швидку капітуляцію фортеці Кінбурн. Після взяття фортеці Леонтьєв стояв з військом в таборі під фортецею. Справ у нього не було, тому що ні турки, ні татари не намагалися перетнути Дніпро[13, 74].

В результаті капітуляції Кінбурна Очаківська фортеця залишилась без значної військової підтримки зі сторони моря і готувалася до оборони, не розраховуючи на нього. На початку 1736 року Б. Мініх був змушений вивести війська з Криму й Кінбурна в зв’язку з епідемією, недостачею питьової води та сильної спеки.

Після захоплення форту Кінбурн, частина Запорозької флотилії зосередилась в кінбурнській гавані і розпочала спостереження за Очаковом. Запорожці продовжували блокувати турецький флот і дії татарських загонів. Протягом літа 1736 року запорозький флот переривав морське сполучення Туреччини з Кримом . 6 вересня запорожці на 10 дубах захоипли поблизу Очакова турецьку галеру, на якій знаходилось 15 гармат і 1 мортира.

Але на початку липня 1736 року турки змушені були залишити Кінбурн. Запорожцям довелось на своїх дубах вивозити з фортеці артилерію корпусу М. Леонтьєва. До фортеці було перекинуто тритисячну бригаду під командуванням М. Брадке. За короткий термін Кінбурн було приведено до ладу. Б. Мініх зосередив свої сили в фортеці, але бачачи відхід армії Мініха, турецьке командування спробувало повернути собі Очаків і Кінбурн. До Кінбурна з боку Криму підійшла чисельна татарська партія. Але після подій в Очакові 30 жовтня 1737 року кримчаки відійшли від фортеці до Перекопу. Та й зовсім відступили від цих територій, бо в турецькому таборі спалахнула чума, занесена з Молдови. У зв’язку з епідемією чуми російські війська вимушені були покинути фортецю. З1 серпня 1738 року Кінбурн був зруйнований. Козаки мали завдання вести розвідку та спостерігати за ворожими сухопутними та морськими силами, які концентрувалися в районі Кінбурн - Очаків. До наступної російсько – турецької війни турки знову зведуть нову фортецю Кінбурн [20, 24 – 25].