Економіка Донецьку у роки ВВВ

 

                                                 Ведення

    Силу та міць будь якої держави  завжди визначали її армія  та економіка.

    Вони доповнювали одне одного: економіка допомагала підтримувати  армію на високому рівні , а  армія давала економіці змогу добре розвиватися.

     Тому будь-який агресор перш  за все намагається загарбати  ч знищити провідні економічні  об’єкти супротивника , а сторона  , що захищається , повинна будь  якою ціною це виробництво  захищати .

     Найбільше захисту , підтримки  та відновлення потребують так  звані базові галузі економіки  , на яких тримаються усі інші.

     Це перш за все металургія , машино будівництво та енергетика.

     Німець не дарма рвався до  Донбасу , - тут були сконцентровані  підприємства саме базових галузей  народного господарства – вугільної  , металургійної та машино будівної.

    Захвативши Донбас , німці сподівалися  швидко отримати ласий шматок  та одразу примусити його працювати  на себе.

     Але вони ніяк не чекали  опору , з яким їм доведеться  зустрітися.

     Все , що встигли , радянські  люди з Донбасу вивезли подалі  на схід , щоб продовжувати роботу  там.

     А на тому , що залишилося , майже  неможливо було примусити когось  працювати.

     Нащадкам тих , хто у далекі  воєнні роки чинив опір фашистським   загарбникам , а потім з руїн  піднімав вціліле після цієї  страшної навали , просто необхідно  знати , не 

забувати  як усе це було !

     Ця тема вічно актуальна , як  будь які уроки історії  !

     Ціль роботи – прослідкувати  шляхи людей та самого заводу  від того моменту , коли він  опинився під загрозою , до повного  відновлення.

     Для цього вирішені такі завдання:

• Виявлені основні джерела інформації ;
• Вивчена художня та документально-публіцистична література за темою ;
• Проведенні узагальнення ;
• Виділений та переданий загальний дух народу у період відновлення ;

 

 

      Основна частина

 1 Значення Донбасу для економіки України

  Війна завдала невимовно тяжкого руйнівного удару економіці усієї країни. Там , де вона прокотилася , майже нічого не залишилося. Треба було все розпочинати наново.

І навіть не з голого місця , - це місце треба  було ще розчистити , стерти з нього навіть згадку про війну !

  Так було усюди де пройшли фашисти , - і кожен населений пункт потребував і робочих рук , і матеріалів , і коштів для свого відновлення.

  Але були й такі міста , відновлення яких уряд полягав першочерговим завданням для всього радянського народу , бо їх значення у справі підйому народного господарства країни було дуже високим.

  Так і відновлення Донбасу з його вугільною та металургійною промисловістю , з його надзвичайно вигідним географічно-економічним розташуванням ставало просто невідкладною справою для всього радянського народу.

  Як Донецьк був центром всього Донбасу , так і Ленінський район міста був його центром , до якого тяжіла майже вся промисловість регіону.

 І  в першу чергу , звичайно , якомога  скорішого відновлення потребував  Донецький (тоді ще місто Сталіно) металургійний завод.

  Воєнна операція по визволенню Донбасу була дуже добре спланована та заздалегідь підготовлена , тому свій план тотального знищення міста і , в першу чергу , його промисловості гітлерівські окупанти сповна втілити у життя не встигли.

  Дуже багато було зруйновано , чи мало об’єктів доводилися розміновувати , - але «кістяк» заводу таки вцілів , і навіть якусь частину обладнання німці ще не встигли вивести , як планували , до Німеччини.

  Як вже говорилося , Ленінський район є історичним центром міста Донецька , - саме тут , біля щойно закладеного Юзом заводу , народилося перше робоче поселення , тут же були побудовані дома для адміністрації та управління , - і все це потроху обростало усім необхідним для життя , починаючи з лікарні , церкви та ринку , і аж до мукомельні , маслобойні  , пекарні , різних майстерень , що й самі незабаром перетворювалися на невеличкі підприємства.

  Як починалася Юзівка , і як вона зростала , просто зрозуміти , як що сказати ,що головний смітник , звичайно ж , на околиці , покоїться зараз під нашим цирком , - і не тільки цирк стоїть на цьому «фундаменті історії» , смітник займав дуже велику площу !

  Містечко потроху зростало , і торговці а слідом за ними і новий «середній клас» оселялися вже по інший бік заводу , де було ще чистіше та спокійніше , а Ленінський район так і залишився робітничим.

  Так само , як і металургійний завод залишився «серцем» міста , найважливішим органом , без якого місто просто не могло б існувати.

  Через деякий час після революції наше місто отримало черговий поштовх для розвитку , бо молодій країні для «побудови соціалізму» дуже потрібні були метал та вугілля , і тільки тоді місто почало по-справжньому розбудовуватися , швидко зростати , потребуючи нових людей та професій.

  А оскільки ще й з релігією боролися , то й новий «центр» перенесли подалі від   церкви , побудували свою «першу лінію» , свої «храми науки» , свій «центральний ринок» , а про темне дореволюційне минуле не хотіли і згадувати.

  Небагато хто знає , що у Ленінському районі на території найдавнішого робітничого поселення , знаного як «закоп» , досі збереглися два цікавих історично-архітектурних об’єкта , - оди відомий , як «Дом Свіцина» , колишнього управителя Юзівського   заводу , а інший люди радянських часів пам’ятають , як районний медвитверезник.

  Ось у цьому домі жив вже сам Юз із сім’єю коли бував у наших краях.

  Обидва доми на пагорбах , якщо прибрати подумки усю пізнішу настройку , визволити річечки від труб у які їх загнали , бруду та мулу , - чудові краєвиди виходять.

  Все забули , - тому що радянська влада постаралася все для цього зробити.

 Так  роблять усі переможці , тому  і історію свою людство ніяк  не може зібрати докупи , дати  їй ладу , та хоч якось об’єктивно  оцінити.

  Післявоєнний Ленінський район остаточно перетворився на суто робітничий.

  Нове «начальство» жило у новому «центрі» , і навіть молодь , отримавши добру  освіту , намагалася  якось вибратися з цієї околиці. Це теж цілком природний процес , бо культурних осередків район фактично немає , цікаво та корисно провести вільний час ніде , навіть ті культурні центри , що гірше-ліпше , але все ж таки діяли за радянських часів , за відсутністю фінансування давно перетворилися на чергові пам’ятники черговій епосі.

  А район , як і уся країна , потребує чергового відновлення

2 Урядовий  наказ 

   2.1 Ніч 7 вересня 1943р.

 Під  час відступу Червоної армії  можливості повноцінно евакуювати  завод не було , -  але провідних  спеціалістів заводу рішенням уряду розподілили між профільними заводами у тилу.

  Колишній головний інженер заводу Павло Васильович Андріїв опинився на Уралі , у м.Серов , на заводі ім.Серова.

  У північ 7 вересня 1943р. у виробничому відділі , де він працював , пролунав телефонний дзвінок.

  Телефоністка повідомила , що його викликає Москва.

  Довге чекання , мовчання , яке кілька разів переривала телефоністка , питаючись , чи він ще на лінії , - і ось вже чути голос заступника наркома чорної металургії.

  Коротке привітання з ввічливим питанням про здоров'я , - і вже заступник наркому диктує Андрієву щойно підписаний наказ , згідно з яким він повинен у двотижневий термін надати Наркомат доклад про стан заводу та про позиції відносно порядку , термінів та черговості відновлення цехів заводу.

  І це в умовах воєнного часу , коли навіть просто добратися з Уралу до Донбасу потребує немало зусиль.

  Були уточнені раніш підготовані списки потрібних людей , яких необхідно було розшукати і зібрати.

  Частина групи була тут же , у Сирові , з іншими зустрічалися у Свердловську. Останній приєднався вже після Москви , після зустрічі у Наркоматі , де були обговорені першочергові плани та завдання.

  В Єнакієве , куди добралися попутними військовими ешелонами , на металургійному заводі випросили стареньку списану вантажівку і вже попрямували до рідного міста .

  Може , випадок , а може , й ні , звів цю вантажівку недалеко від рідного міста з легковичком наркома. Тут же , на дорозі , усі зібрані для відновлення заводу довідалися про реальний стан речей.

  Від заводу фактично залишилося тільки невеличке виробництво , де німці робили ресори для своїх автомашин , - усе інше було майже знищене.

  Радість зустрічі із рідним містом , із рідним заводом , якої усі так чекали , була затьмарена.

  До того ж існував наказ уряду який треба було виконувати за будь яку ціну.

  Нарком пообіцяв будь яку можливу підтримку , - але усі розуміли , що й він не всесильний , і розраховувати треба перш за все на себе !

     2.2 З чого починати ?

  Але у дійсності справи в місті були таки трохи кращими , ніж можна було очікувати.

  Одразу ж після визволення люди й самі почали думати про роботу , а значить , і про рідний завод.

  Батьки засилали на завод своїх хлоп’ят , - роздивитися , чи не залишилися де німці , і що після німців залишилося.

  Наступного дня після визволення , 9 вересня , до горкому прийшов Стрільченко І. А . , старий партієць , підпільник , щоб отримати нове завдання від керівництва.

 Його , з мандатом виконуючого обов’язки  директора відправили на завод  збирати людей.

  У той же день були вивішені написані від руки оголошення про прийом на роботу.  Усіх , хто приходив , доправляли до цехів , де їх вже чекали призначені бригадири. А той же день завод оглянули представники Державного Комітету Охорони Іванов і Трахтинберг. В вечері приїхав Віталій Іванович Гайовий , який до війни працював заступником головного механіка заводу. В ночі стало відомо про приїзд Тевосяна.

  Нарком подивився усе ! Його слова про те , що завод буде негайно відновлюватися , миттю облетіли робочі поселки. Коло цехів збиралися люди. Коротко вирішували що робити. З потайних міст зносили до купи інструменти. Прокладали тунелі в руїнах , добиралися до кладовок , розбирали завали біля станків.

  Виділялися серед працюючих літні люди , майстри своєї справи , що віддали за воду по сорок та більше років.

  Два роки із гаком шукали їх німецькі окупанти , щоб примусити працювати на Німеччину , та не знайшли ! А зараз старожили прийшли самі одними з перших прийшли піднімати завод з руїн.

  Поява на заводі керівництва викликала в людей бурхливу радість.

  Вони обступили приїхавши , розпитували про рідних і знайомих , що виїхали на Урал , допитувалися про плани відновлення заводу.

  Ті ж , вражені колосальними руйнуваннями заводу не розуміли радості людей , які говорили про першочергові роботи , про мізерні запаси вцілілого обладнання…

  Керівники та інженери таке бачили вперше. Вони не пережили фашистської окупації , не мріяли ночами про те з чого починати відроджувати завод , їм не снився , як щастя , вільний труд у цеху , де провів усе своє життя.

  Це все це вони мали на Уралі , і зараз для них головним було як найшвидше отримати тони чавуну , сталі та прокату , що у найближчому майбутньому здавалося просто нездійсненим.

  Але лікування визволених людей , їх готовність прямо зараз братися до роботи , примусили керівництво та інженерів інакше поглянути на перспективи відновлення та приступити до детального огляду поля діяльності.

  Воно було страшне !

  Відступаючи німці зробили десятки вибухів , обертаючи усе у прах.

  Більш прискіпливий огляд потроху став прояснювати план першочергових робот. У мартенівському цеху піч номер чотири потребувала лише заміни кладки , у домні №2 треба було убрати «козла» та настиль , блюмінг висвободити  з-під завалів.

  Інженери ще планували та рахували , а у цехах вже працювали сотні людей , працювали від зорі до зорі , навіть при кострах !

  Їх праці ні хто не враховував , - та вони й не прагнули цього. 17 вересня до заводу прийшли тисячі , - йшли звідусіль , із жінками та дітьми , із своїм інструментом , котили ручні теліжки та тачки , що були у кожному дворі , як найнеобхідніша під час війни річ.

   3 Відновлення Донецького металургійного заводу та Ленінського району м.Донецька

  3.1 Із  руїн

 Кожен  день люди , як мурахи , накидалися  на гори , битої цегли. І вони  зникали , переміщалися , поділяючись  на сміття , яке поки що не  заважало роботі , на яруси половинок  цегли – вони підуть на діло , на штабелі цілої цегли.

 Біля  четвертої мартенівської печі  усіма роботам керували сталевари  Кашин , брати Буренки , Герасимов. Мастер А. Соломко і К.Г.Могилевський за пам'ятью відновлювали розміри подини , порога , та свода.