Друга світова війна

Напад Німеччини  на СРСР, невдачі Червоної армії  в боях на території України 1941—1942 pp.

22 червня 1941 р. після сигналу «Дортмунд» фашистська Німеччина раптово напала на СРСР. Сконцентровані в мобільні угруповання «Північ», «Центр» і «Південь» німецькі армії швидко просувалися на Ленінград, Москву та Київ. До середини червня фронт стратегічного наступу гітлерівських військ досяг 3000 км, глибина вторгнення на головних напрямках — 400—600 км. За три тижні війни 28 радянських дивізій було повністю розгромлено, а ще 72 дивізії втратили понад 50% особового складу — це 3/5 військ, що перебували в західних округах. Уже 16 липня Гітлер ставив питання про приєднання до третього рейху радянських територій — України, Білорусії, Прибалтики та інших районів.

Основними причинами поразок  Червоної армії на початку війни  були раптовість фашистського нападу; матеріальна непідготовленість  до війни, незавершеність процесу переозброєння  СРСР; відсутність надійних союзників, міжнародна ізоляція Радянського Союзу; розпорошення сил Червоної армії  на кордонах, масові репресії наприкінці 30-х років проти армійського  командного складу; некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва тощо.

Український напрямок для  Гітлера був одним із головних, і це виявлялося в процесі експансії  проти СРСР. Уже 18 серпня 1941 р. він  припиняє наступ на Москву і переорієнтовує вістря головних ударів на Ленінград і Київ, наголошуючи, що наступ на столицю України — «безпосереднє стратегічне завдання».

Така зміна акцентів була зумовлена багатьма чинниками: економічними — захоплення України суттєво  підривало військово-промисловий потенціал СРСР і забезпечувало Німеччину ресурсами для ведення війни (напередодні війни частка УРСР в Радянському Союзі становила у видобутку вугілля 50,5%, залізної руди — 67,6, у виплавленні чавуну — 64,7, сталі — 48,9%); воєнними — окупація України не тільки створювала вигідний плацдарм для подальшої експансії, а й давала змогу «нейтралізувати» Крим, який Гітлер називав «радянським авіаносцем для нанесення ударів по румунських нафторозробках»; морально-політичними — взяття Києва могло підняти рейтинг Німеччини на міжнародній арені, вселити впевненість у фашистські війська і зневіру в перемогу в Червоній армії.

На території України  групі німецьких армій «Південь», якою командував генерал-фельдмаршал фон Рундштедт, протистояли війська Київського особливого і Одеського воєнних округів. На цьому напрямку німці мали незначну кількісну перевагу в живій силі 1:1,4, але значно поступалися у техніці: у радянських частинах було в 1,3 раза більше гармат і мінометів, у 4,9 раза — танків і в 2,4 раза літаків. Проте навіть за таких сприятливих для Червоної армії обставин втримати німців на радянському кордоні не вдалося. У середині липня 1941 р. на житомирсько-київському, уманському і одеському напрямках точилися вирішальні бої.

Більше двох місяців (липень—вересень) тривала оборона Києва. Гітлерівці втратили під стінами української столиці понад 100 тис. війська. Після прориву німецькими військами Південно-Західного фронту захисники Києва опинилися перед загрозою оточення. Проте Сталін, незважаючи на реальні обставини, не дозволив військам своєчасно відійти. Між тим ситуація дедалі більше ускладнювалася, переростаючи у велику трагедію. Ліквідувавши під Уманню дві оточені радянські армії, німецькі броньовані «кліщі» замкнулися в кільце під Полтавою. Внаслідок цього в полон потрапило майже 660 тис. осіб, з них 60 тис. командирів. З оточення змогли вийти лише окремі загони. Командуючий фронтом М. Кирпонос, секретар ЦК КП(б)У М. Бурмистенко та група генералів загинули при спробі вирватися із ворожого кільця.

Гітлер тріумфував, розцінюючи київську операцію, як «найбільшу битву в світовій історії». Проте деякі з німецьких генералів досить скептично оцінювали її стратегічне значення, вважаючи, що концентрація сил на півдні змусила фактично аж до осінніх дощів «топтатися на місці» війська фон Бока на центральному напрямку.

Велике стратегічне і  політичне значення мала оборона  Одеси, що тривала 73 дні. Сковуючи 18 дивізій  противника, вона дала змогу відійти  Південному фронту за Дніпро і організувати оборону. Проте наприкінці вересня Червона армія змушена була залишити Одесу і вести оборонні бої на Кримському півострові.

Розгром у грудні 1941 р. під Москвою 38 німецьких дивізій зірвав плани «Бліцкригу», створивши умови для контрнаступу радянських військ. У березні наступного року Генеральний штаб запропонував план операції на весну і початок літа 1942 р. Головна ідея цього документа — активна стратегічна оборона, накопичення резервів, а потім — рішучий наступ. Сталін же наполягав на серії наступальних операцій на окремих напрямках, підкреслюючи: «Не сидіти ж нам в обороні склавши руки і чекати, доки німці вдарять першими». Операції намітили в Криму, під Харковом, під Ленінградом і ще на декількох напрямках. «Те, що наступальні дії мали розгорнутися на великій кількості ділянок, — писав у своїх спогадах начальник оперативного відділу Генерального штабу С. Штеменко, — загрожувало бідою: наші війська опинилися втягнутими в операції з сумнівним наслідком, подрібнювалися сили, котрих і так було обмаль».

Неприємності почалися з  того, що після трьох невдалих спроб (у лютому—квітні 1942 р.) прорвати оборону німців, Кримський фронт змушений був перейти до оборони. Уже 18 травня перейшло у наступ ударне угруповання гітлерівців. Внаслідок невмілої організації оборони командуючим Кримським фронтом генерал-лейтенантом Д. Козловим, некомпетентних втручань у воєнні справи представника Ставки ВГК Л. Мехліса, битва закінчилася цілковитою катастрофою для радянських військ і втратою Керченського півострова. Це значно ускладнило становище захисників Севастополя. За час його понад 8-місячної оборони ворог втратив майже 300 тис. осіб, що більше, ніж втрати вермахту у всій Європі, Північній Африці та Атлантиці від 1 вересня 1939 p. до 22 червня 1941 р. 4 липня 1942 р. місто було захоплене фашистами.

Катастрофічною поразкою завершився і початий 12 травня 1942 р. наступ на харківському напрямку. Погана організація, недостатнє матеріальне  забезпечення, тактичні помилки призвели до трагедії (у полон потрапило 240 тис. червоноармійців).

Поразки радянських військ в Україні та Криму змінили  Ситуацію на користь німців. Оволодівши стратегічною ініціативою, вони 28 червня 1942 р. розпочали широкомасштабний наступ. 22 липня 1942 p., після захоплення гітлерівцями м. Свердловська Ворошиловградської області, вся територія Української РСР була остаточно окупована.

Некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва, незавершеність процесу переозброєння, мобілізаційна неготовність армії, багато тактичних прорахунків та інші фактори стали основними причинами трагічних поразок та катастроф на початковому етапі війни. Незважаючи на те що Червона армія чинила героїчний опір, сковуючи значні сили противника, все ж поразки під Києвом, Харковом, у Криму та в інших бойових операціях призвели до загибелі та полону сотень тисяч солдатів та офіцерів; окупації України; звуження військово-промислового потенціалу СРСР; завоювання фашистами вигідного стратегічного плацдарму для подальшої експансії; переходу стратегічної ініціативи до рук Гітлера.

Отже, на початку війни  проти СРСР у німецьких планах щодо України відбулося не просто зміщення акцентів з політичних на економічні, а фактично трансформувалася сама модель майбутнього розвитку українських  земель. Якщо в довоєнний період планувалося утворення бодай  маріонеткової держави — «Великої України», то вже на початку агресії  проти Радянського Союзу українські землі розглядалися як бездержавний сировинний придаток, джерело продовольства  і робочої сили, з перспективою після знищення значної частини  населення, онімечення та колонізації. Ця трансформація не випадкова, вона пояснюється гранично утилітарним, прагматичним підходом німецьких політиків  до долі українських земель. Саме тому в планах фашистів у довоєнний  період ці землі — козир у дипломатичній  грі; у воєнний — матеріальна  база і зручний плацдарм для ведення  бойових дій; у повоєнний —  одне з кращих місць для розгортання  німецької колонізації.

Після вторгнення Німеччини  в СРСР представники Великобританії і США оголосили про свою пітримку Радянського Союзу і почали надавати йому економічну допомогу. 1 січня 1942 року у Вашингтоні представники СРСР, США, Великобританії і Китаю підписали  Декларацію Об'єднаних Націй, до якої згодом долучились 22 країни. 26 травня підписано  договір між СРСР та Великою Британією  про союз у війні з Німеччиною. 11 червня підписано аналогічний  договір між СРСР та США.

Радянська і німецька сторони  чекали від літа 1942 року реалізації своїх наступальних планів. Гітлер націлював основні зусилля вермахту на південний сектор фронту, переслідуючи найперше економічні цілі.

Стратегічний план радянського  командування на 1942 рік полягав у  тому, щоб «послідовно здійснити  ряд стратегічних операцій на різних напрямках, щоб змусити противника розпорошити свої резерви, не дати створити йому сильне угруповання для зупинення  наступу в жодному з пунктів». Основні зусилля Червоної Армії, відповідно до задумів Ставки ВГК, передбачалося зосередити на центральному секторі радянсько-німецького фронту. Планувалося також здійснити наступ під Харковом, у Криму і прорвати блокаду Ленінграда.

Однак розпочатий радянськими  військами в травні 1942 року наступ під Харковом закінчився провалом. Німецькі війська зуміли відбити  удар, розгромили радянські війська  і самі перейшли в наступ. Також  нищівної поразки зазнали радянські  війська у Криму. 9 місяців радянські  моряки утримували Севастополь, і до 4 липня 1942 року залишки радянських військ евакуювалися в Новоросійськ. У підсумку оборона радянських військ на південній ділянці виявилася ослабленою. Користуючись цим, німецьке командування розпочало стратегічний наступ на двох напрямках: на Сталінград та на Кавказ.

Після запеклих боїв під  Воронежем та на Донбасі німецьким  військам групи армій «Б» вдалося  прорватися до Дону. В середині липня  почалася Сталінградська битва, у якій радянським військам з великими втратами вдалося скувати ударне угруповання  противника.

Група армій «A», що наступала  на Кавказ, 23 липня здобула Ростов-на-Дону і продовжила наступ на Кубань. 12 серпня здобуто Краснодар. Однак в боях у передгір'ях Кавказу та під Новоросійськом радянським військам вдалося зупинити противника.

Тим часом на центральній  ділянці радянське командування розпочало велику наступальну операцію з розгрому Ржевсько-Сичевського  угруповання противника (9-ї армії  групи армій «Центр»). Однак здійснена  з 30 липня до кінця вересня Ржевсько-Сичовська  операція не увінчалася успіхом.

Не вдалося також прорвати блокаду Ленінграда, хоча радянський наступ змусив німецьке командування відмовитися від штурму міста.

19 листопада 1942 року Червона  армія перейшла в контрнаступ  під Сталінградом, і до 2 лютого  неймовірними зусиллями завдала  переломну поразку німецьким  військам, внаслідок якої вдалось  оточити і розгромити дві німецькі, дві румунські та одну італійську  армії; загалом 330 тис. солдатів  знищено, близько 92 тис. взято в полон. Це була найбільша наземна битва війни.

Радянський наступ 25 листопада  — 20 грудня 1942 р. на центральній ділянці  радянсько-німецького фронту (операція «Марс») закінчився невдало.

Питання остаточних легальних  форм Райхскомісаріату Україна та правового  статусу його мешканців Гітлер залишив  неясними. Національні почування  українців у Райхкомісаріаті  Україна мали підтримуватись настільки, наскільки така політика ділила українців  та росіян, усуваючи небезпеку спільного  протинімецького фронту. Це були головні  мотиви, наприклад, для введення в  Райхкомісаріаті Україна, поряд  з німецькою урядовою мовою української  з виключенням російської; карбованця замість рубля тощо. Поза тим нацистська політика ослаблювала та сповільнювала  ті потенційні чинники національної свідомости, які могли стати важливим елементом у змаганнях до незалежности взагалі. Ослаблення населення з  біологічного погляду велося виморенням голодом, обмеженням санітарно-медичної обслуги, нелюдською поведінкою з вивезеними до Німеччини українськими робітниками (приблизно 1,5 млн) і радянськими  військовополоненими та масовими екзекуціями різних груп населення за фактичну чи уявну підтримку руху опору.

Жорстокий окупаційний режим  призвів до різкого посилення  антинімецьких настроїв в Україні. Одним із безпосередніх наслідків  стало розгортання на території  райхскомісаріату радянського партизанського та українського націоналістичного  повстанського рухів. Повстанські  і партизанські загони контролювали значну частину території райхскомісаріату і перешкоджали постачанню техніки  і продовольства для німецьких  військ. Окремі керівники нацистської  партії мали намір віддати Коха під  партійний суд за розладнання  надійного тилу, відсутність якого  стала однією з головних причин поразки  німецьких військ на Східному фронті. Після вигнання німців Радянською армією з українських територій «Райхскомісаріат Україна» офіційно ліквідовано 10 листопада 1944.

Воєнні дії  на Східному фронті в 1942-1943 pp. Корінний перелом в ході Другої світової війни. Звільнення території СРСР

Не дивлячись на поразку  під Москвою в грудні 1941 p., стратегічна  ініціатива залишалась у вермахту. Влітку 1942 р. розпочався наступ німецьких  військ з метою захопити райони Кавказу, Дону, Кубані, Нижньої Волги, розгромити війська Червоної армії, заволодіти запасами нафти, а після цього  завдати вирішального удару в  напрямку Москви.

Успіху нового наступу  гітлерівських армій сприяли  три важливі обставини: прорахунки Ставки і особисто Й.Сталіна у  визначенні напрямку головного удару  ворога (таким вважався московський  напрямок); поразки радянських військ у Криму (липень 1942 р., падіння Севастополя) та під Харковом (Сталін прийняв  авантюрне рішення про наступ радянських військ в районі Харкова  в травні 1942 р,); відсутність Другого  фронту в Європі.