Друга світова війна

Друга світова війна - рубіжна й найжорстокіша подія в історії сучасного світу. В неї було втягнуто 67 держав, 80 % населення земної кулі і тривала довгих 6 років. Вогняний смерч пронісся над величезними територіями Європи, Азії й Африки, охопив простори всіх океанів. У цій війні загинуло близько 60 млн осіб, не говорячи вже про поранених і тих, хто безвісти пропав. Лихо й страждання, які пережили люди, незмірні.

Наприкінці 30-х років  Версальсько-Вашингтонська система,  не витримуючи натиску міцніючої  Німеччини та її сателітів, починає  тріщати    по всіх швах. За   цих умов українське питання поступово висувається на одне з чільних місць у міжнародній політиці. Напередодні Другої світової війни роз'єднаність українських земель, їхнє перебування   у складі чотирьох   держав, що мали різний соціально-політичний  устрій,  були   важливим  дестабілізуючим чинником політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей, а «українську карту»   — серйозним козирем у великій дипломатичній   грі.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн,   зацікавлених   у   вирішенні  українського питання. Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина — країни, до складу яких входили   українські   землі.  їхня  основна  мета  —  втримати   вже   підвладні землі   й   приєднати   нові.  Друга  група   —  Англія,   Франція і частково США (тобто країни — творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група — Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 p. , домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Через декілька місяців після приходу фашистів до влади — у березні—травні 1933 р. — Розенберг здійснює напівофіційні візити до Локарно і Лондона, де під час таємних нарад з італійськими та англійськими політичними діячами обґрунтовує «план поділу Росії шляхом відриву від Рад України». Уже в червні 1933 р. на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито висувається вимога про передачу гітлерівцям України «для раціональнішого використання цієї родючої території». Ця вимога міститься у меморандумі, проголошеному главою німецької делегації Гугенбергом. І хоча у відповідь на радянську ноту з цього приводу німецька сторона заявила, що зазначені в меморандумі твердження належать особисто Гугенбергу і не погоджені з урядом, — це був тільки дипломатичний маневр. Українські орієнтири стають дедалі чіткішими у фашистських планах зовнішньополітичної експансії. У 1936 p. , виступаючи в Нюрнберзі на з'їзді нацистської партії, Гітлер заявив, що якби завоювати Україну, Урал і Сибір, то «кожна німецька господарка відчула б, наскільки її життя стало легшим». Українське питання активно застосовувалося для заспокоєння західних держав. Так, у розмові з одним високопоставленим представником правлячих кіл Англії в Берліні в травні 1936 р. Герінг підкреслив: «Ми вам гарантуємо, що.. . ніколи на вас не нападемо. Захопивши Україну, ми раз і назавжди встановимо економічну рівновагу і тим самим не тільки захистимо Європу від більшовизму, але й розв'яжемо всі проблеми, які стоять тепер перед Німеччиною». Очевидно, рішуча позиція (значною мірою імітаційна) Гітлера в українському питанні на цьому етапі була зумовлена не стільки конкретними стратегічними планами щодо України, скільки тактичними цілями. По-перше, Німеччина намагалася зробити поступливішою позицію Англії і Франції при вирішенні європейських справ. І мета була досягнута: політика «умиротворення» — логічний результат чітко проголошеної орієнтації німецької експансії на схід. По-друге, українське питання дало змогу Гітлеру приховати справжній західний напрямок основного удару на початку Другої світової війни.

Крім Німеччини, свою зацікавленість у подальшій долі Закарпатської  України енергійно демонстрували  Угорщина та Польща. Особливо активною була Угорщина, яка домагалася відокремлення  чехословацької території, заселеної  угорцями, і надання словакам і  західним українцям права на самовизначення. Таке «піклування» хортистів мало на меті не що інше, як приєднання до Угорщини усієї Чехословаччини та Закарпаття. Польща підтримувала угорські загарбницькі плани, сподіваючись на те, що, коли буде встановлено спільний угорсько-польський  кордон у Карпатах, вона матиме змогу  створити під власним керівництвом «інтермаріум» — блок малих і  середніх держав між Балтійським  і Чорним морями і, таким чином, стати  важливим суб'єктом європейської політики.

З проголошенням автономії  Карпатської України Гітлер майстерно  використовує українське питання як засіб тиску і шантажу у  відносинах не тільки з противниками, а й із потенціальними союзниками. У цей період у Німеччині, очевидно, не лише з пропагандистською метою  вивчали питання про створення  «Великої України». У листі французького посла в Берліні Р. Кулондра від 15 грудня 1938 p. , надісланому до міністерства закордонних справ Франції, зазначалося: «Що стосується України, то ось вже  майже протягом десяти днів весь націонал-соціалістичний апарат говорить про неї. Дослідницький  центр Розенберга, відомство д-ра Гебельса... ретельно вивчають це питання. Шляхи і засоби, здається, ще не розроблені, але сама мета, здається... вже встановленою — створити Велику Україну.. . В оточенні Гітлера думають про таку операцію, яка повторила б у більш  широких масштабах операцію в  Судетах: проведення в Польщі, Румунії  та СРСР пропаганди за надання незалежності Україні, у сприятливий момент дипломатична підтримка та акція з боку місцевих добровольчих загонів. І центром руху стане Закарпатська Україна». Однак про нацистські плани щодо України більше й охочіше говорили на Заході, ніж у самій Німеччині, ніби вказуючи напрямок основного удару.

 Активізуються дипломатичні відносини — у Хусті, куди було перенесено столицю, засновується німецьке консульство. На Закарпатті було розгорнуто діяльність «Німецької парти», організовано «Німецько-украшське культурне товариство».

В останні місяці 1938 р. Гітлер від тактики «зацікавленого нейтралітету»  активно переходить до певного зближення  і демонстративної підтримки  Карпатської України. Ці кроки не лишилися не поміченими не тільки на Заході, а й на Сході.

Отже, через низку обставин «українське питання» напередодні  Другої світової війни посідало одне з центральних місць у міжнародній  політиці. У його вирішенні були зацікавлені три групи країн: ті, які володіли українськими землями, які бажали володіти і які задовольняли свої геополітичні інтереси, використовуючи гру на «українській карті». На жаль, український народ не міг самостійно вирішити свої проблеми. У цей час  все залежало від балансу інтересів  різних, насамперед великих, держав і  співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Зміна на рубежі 1938—1939 pp. акцентів у зовнішньополітичному курсі Німеччини  призвела до падіння влади в Хусті . Гітлер, пам'ятаючи уроки Першої світової війни, вирішив не ризикувати і не вести війни на два фронти. Було зроблено ставку на встановлення «нового  порядку у відносинах на Заході», яке відсувало здійснення планів на Сході і проектів, що стосувалися  України, зокрема, на більш пізній час.

23 серпня 1939 р. був підписаний радянсько-німецький пакт про ненапад, що містив у собі таємний протокол про розподіл сфер впливу в Європі. Згідно з цим таємним протоколом Східна Галичина разом з іншими територіями, згаданими в цьому документі, відходили до СРСР. 

З договору про ненапад  між Німеччиною і Радянським Союзом від 23 серпня 1939 р. Уряди СРСР і Німеччини, керуючись бажанням зміцнити мир між СРСР і Німеччиною, виходячи із основних положень договору про нейтралітет, досягли такої угоди:

Ст. 1. Обидві Сторони, що домовляються, зобов'язуються утримуватися від будь-якого  насильства, від будь-яких агресивних дій і будь-якого нападу одна на одну як окремо, так і спільно  з іншими державами.

Ст. 3. Уряди обох Сторін, що домовляються, залишаються і в  майбутньому у контакті одна з одною для консультацій. Вони повинні ділитися інформацією з питань, які зачіпають їхні спільні інтереси.

Ст. 4. Жодна із Сторін, що домовляються, не братиме участі у  будь-якому угрупованні держав, яке прямо чи опосередковано спрямоване проти другої сторони. 
Ст. 5. У разі виникнення суперечки або будь-якого конфлікту між Сторонами, що домовляються, обидві сторони будуть вирішувати ці суперечки або конфлікти винятково мирним шляхом.

1 вересня 1939 р. німецькі  війська перейшли кордони Польщі, що засвідчило початок Другої  світової війни. За цих обставин  СРСР, незважаючи на домовленість, не поспішав зі вступом у  війну. Не активізував він своїх  дій і після звернення 3 вересня  Ріббентропа, у якому той цікавився,  чи не бажає Радянський Союз  зайняти територію, що входить  у сферу його інтересів. Зайнявши  вичікувальну позицію, Сталін  намагався перекласти всю відповідальність  за агресію проти Польщі на  Гітлера. Ця демонстративна пасивність  радянської сторони зумовлювала  наростаючу невизначеність в  «українському питанні». Успішний  для Берліна розвиток воєнних  подій у Польщі робить його  позицію жорсткішою, і німецька  дипломатія вдається до певного  тиску. Так, у телеграмі послу  в Москві Шуленбургу 15 вересня  1939р. Ріббентроп висловив призначену  для Сталіна думку: «Якщо не  розпочнеться російська інтервенція,  неминуче постане питання про  те, чи не утвориться в районі, що лежить на схід від німецької  зони впливу, політична пустка. Оскільки  ми, зі свого боку, не маємо  намірів здійснювати будь-які  політичні чи адміністративні  дії на цих територіях, крім  того, що є необхідним для воєнних  операцій, то без такої інтервенції  Радянського уряду тут можливе  утворення нових держав» . І  це були не просто слова,  адже ще 11 вересня 1939 р. абвер  не покидала думка про повстання  українців у Галичині, а 12 вересня  високопоставлені керівники вермахту (Кейтель, Йодль, Канаріс, Лагоузен) і Ріббентроп вели мову про  можливість одного з варіантів  поділу Польщі й створення  західноукраїнської держави. Одразу  ж після цього у Відні Канаріс  мав зустріч з головою проводу  українських націоналістів за  кордоном А. Мельником, у ході  якої говорив йому про можливість  чи, скоріше, імовірність незалежності  Західної («Галицької») України.  Так і не дочекавшись повідомлень  про падіння Варшави чи про  втечу польського уряду за  кордон, Сталін віддає наказ розпочати  воєнні дії проти Польщі . 17 вересня  1939 р. радянські війська перейшли  польський кордон. У ноті, врученій  напередодні польському послу  в Москві В. Гжибовському, було  вказано на дві причини збройної  акції СРСР проти Польщі : 1. «Віддана сама на себе і залишена без керівництва, Польща перетворилася у зручне поле для усяких випадковостей і несподіванок, які можуть створити загрозу для СРСР». 2. «Радянський уряд не може також байдуже ставитися до того, що єдинокровні українці та білоруси, які проживають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишилися беззахисними». Спочатку планувалося зазначити, що останнім загрожує Німеччина, але під тиском Берліна це формулювання було вилучено з остаточного варіанту.

28 вересня між Німеччиною  та СРСР було підписано, договір "Про дружбу і кордон". До договору додано карту і два додаткові секретні протоколи. В одному з них зазначалося, що Люблінське воєводство і частина Варшавського воєводства відходять до сфери впливу Німеччини, а СРСР передається Литва. Цей договір зафіксував четвертий поділ Польщі та уточнив-лінію радянсько-німецького кордону. За домовленістю її було пересунуто на схід порівняно з умовами секретного протоколу від 23 серпня 1939 р.; вона майже цілком відповідала етнографічній межі проживання поляків, з одного боку, та українців, білорусів — з іншого. Землі з суто польським населенням залишились у складі Німеччини, а навзамін СРСР отримав у свою сферу впливу Литву. Отож, до Німеччини відійшло 48,6% території Польщі і 69,9% її населення, а до СРСР — 51,4% території та 30,1% населення.

Вступ Червоної армії  в Західну Україну та Західну  Білорусь і приєднання їх до СРСР 
17 вересня, коли головні сили польської армії було розбито, радянські війська перетнули польсько-радянський кордон у Західній Україні та Західній Білорусі. Перевага радянських частин була величезною. 18 вересня польський уряд і головне командування армії переїхали до Румунії, наказавши фронтовим командирам не вступати з більшовиками в бій і відвести війська до румунського кордону.

22 вересня радянські війська  увійшли до Львова, територія  Західної України опинилася під контролем Червоної армії. До радянського полону потрапило багато польських військовослужбовців, доля яких склалася трагічно, — 15 тис. польських офіцерів було розстріляно під Харковом і в Катинському лісі під Смоленськом 1940 р. Західноукраїнське населення в своїй переважній більшості з ентузіазмом і надією зустрічало Червону армію. Цьому сприяла, зокрема, та обставина, що радянська офіційна пропаганда пояснювала перетин польсько-радянського кордону прагненням запобігти окупації краю нацистами і створити умови для возз'єднання українського народу, який після радянсько-польської війни 1920 р. змушений був 20 років жити по обидві сторони кордону. В умовах, коли населення нічого не знало про таємні угоди між СРСР і Німеччиною, радянська пропаганда мала певний психологічний ефект. До того ж західні українці споконвічно прагнули єднання зі своїми східноукраїнськими братами, сподіваючись разом здолати всі перешкоди і вибороти волю для нашого багатостраждального народу. Для узаконення радянського режиму в Західній Україні під ретельним контролем нових властей було проведено вибори до Народних зборів. Вибори відбувалися за безальтернативним списком кандидатів і, власне, були фікцією. Наприкінці жовтня 1939 р. Народні збори прийняли Декларацію про возз'єднання Західної України з радянською Україною у складі СРСР. У листопаді відбулися сесії Верховної Ради СРСР та Української РСР, які ухвалили закони про входження Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з Українською РСР.

Входження до складу Радянського Союзу Північної Буковини, Бессарабії, Латвії, Литви та Естонії.

Серйозність намірів радянського керівництва була підтверджена 26 червня 1940 р. заявою до уряду Румунії про необхідність мирного вирішення питання про повернення Радянському Союзу Бессарабії, а також про передачу йому Північної Буковини, населеної переважно українцями. Вимога передачі цієї території СРСР обґрунтовувалася також тим, що ще в листопаді 1918 р. народне віче Буковини прийняло рішення щодо возз'єднання з Радянською Україною. Німеччина, побоюючись того, що в разі виникнення радянсько-румунського збройного конфлікту вона може позбутися румунських поставок продовольства, фуражу і особливо нафти, порадила уряду Румунії піти на поступку. При цьому Берлін запевнив, що ця «поступка» буде мати тимчасовий характер (як сказав Гітлер: «Віддайте, я скоро поверну!»), і що Німеччина допоможе не тільки повернути втрачену територію, а й завоювати нові. Пізніше Антонеску визнавав, що в розмові з ним Гітлер запевняв: за «допомогу у війні Румунія зможе окупувати радянську територію аж до Дніпра».

28 червня 1940 р. румунський  уряд заявив про свою згоду  передати Радянському Союзу Бессарабію  і Північну Буковину. І вже  2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР  вирішила включити Північну Буковину  і Південну Бессарабію до складу  УРСР, а з решти Бессарабії  і колишньої Молдавської Автономної  РСР 15 серпня 1940 р. створено Молдавську  РСР. Ще раніше, 1939 р. рішення  Установчих Народних зборів Західної  України про возз'єднання Західної  України з УРСР було затверджене  Верховними Радами СРСР (1 листопада)  і УРСР (14 листопада). Завдяки цьому  населення України збільшилося  на 8809 тис. осіб і на середину 1941 р. становило 41 657 тис , а територія  розширилася до 565 тис. км2. Процес  консолідації української нації  вступав у завершальний етап. Однак досі серед істориків  немає єдності в оцінці суті  та характеру цього процесу,  і тому різні дослідники по-різному  називають сам факт входження  українських земель до складу  УРСР напередодні Другої світової  війни: «анексія» (Д. Боффа), «включення»  (Н. Верт), «формальне інкорпорування, назване «возз'єднанням» (А. Жуковський, О. Субтельний), «возз'єднання, що носило характер акції окупаційного типу» (С. Кульчицький).

Безперечно, що процес, завдяки  якому західноукраїнські землі  опинилися в складі УРСР не одномірний, а навпаки — багатоплановий. При  його розгляді та аналізі слід мати на увазі той факт, що хоча було здійснено  етнічне возз'єднання і західноукраїнські  землі формально увійшли до складу УРСР, на практиці відбулася інкорпорація, тобто «входження до складу» СРСР. Передування рішення Верховної  Ради Радянського Союзу про возз'єднання  аналогічному рішенню Верховної  Ради України підтверджує цю думку. Тому розбіжності в термінології та оцінках, очевидно, зумовлені різними  підходами дослідників до вирішення  принципово важливої проблеми: у складі якої держави — України чи Радянського  Союзу — фактично опинилися західноукраїнські землі.