Дипломатична діяльність Б. Хмельницького

Відразу після смерті короля Речі Посполитої Владислава ІV гетьман Б. Хмельницький  відправив дипломатичне посольство до Стамбула. Згідно з дослідженнями відомого сходознавця 
Омеляна Пріцака, вже влітку 1648 р. між Османською імперією та 
українським гетьманом було укладено угоду сюзеренно-васального типу. Інший сучасний історик Валерій Степанков віднайшов у 
архівосховищах Львова та Вроцлава документи, які свідчили про те, що це 
посольство мало просити у султана “прийняти його (Б. Хмельницького) під 
свою оборону і надати допомогу проти поляків”. На основі даних 
листа польського шляхтича Л. М’ясковського, російський дослідник Борис 
Флоря зробив висновок щодо ведення переговорів козацьким посольством 
відправлено полковника Филона Джалалія (восени 1648 р. той вдруге 
відправився до Туреччини) в напрямку отримання османської протекції. Як 
засвідчують джерела, в обмін на заступництво султана Б. Хмельницький 
повинен був виплачувати данину на зразок Молдавського й Волоського 
князівств, надавати в разі потреби посильну військову допомогу Порті, 
давати “рабів” на турецькі галери, а також передати у пряме 
підпорядкування Османській імперії Кам’янець-Подільський. 
 
Укладення договору з турецьким султаном (за іншою версією – лише ведення 
переговорів щодо прийняття османської протекції) у 1648 р. започатковує 
формування чорноморської політики гетьманського уряду Б. Хмельницького. 
Нагадаємо, що Чорне море на той час було таким собі «внутрішнім озером» 
Османської імперії. Протягом 1649 р. гетьман продовжував міжнародну 
політику щодо зміни протекції – про це свідчать не тільки його листи до 
московського царя, але й продовження переговорів із послами Османської 
імперії, листування із трансільванським князем та урядовцями Кримського 
ханства. Однак жодна з “високих” сторін (окрім хіба що Криму) не могла 
забезпечити своєї військової присутності в Україні й тим самим допомогти 
реальному утвердженню влади Б. Хмельницького, яка перебувала перед 
постійною загрозою ліквідації з польського боку. 
 
Не відмовляючись від сюзеренітету польського короля, Українське 
гетьманство вже у цей час спробувало знову добитися прихильності іншого 
династичного зверхника – монарха в особі султана Мегмеда ІV. Згідно з 
дослідженнями М. Костомарова визнання османського протекторату над 
козацькою Україною відбулося протягом 1649–1650 рр. Додатковим 
підтвердженням цього факту є те, що на початку квітня 1649 р.турецький 
султан наказав кримському хану та сілістрійському (очаківському) 
бейлербею підтримати Б. Хмельницького. Таким чином, очевидно, 
що саме тоді між Чигирином і Стамбулом було укладено лише торгову угоду, 
яка називалася “Договір між турецьким цісарем і Військом Запорозьким та 
народом Руським про торгівлю на Чорному морі” (т.зв. Чорноморська 
конвенція). У її першому пункті відзначалося, що “Цісар Й[ого] М[илість] 
Турецький дозволяє Козацькому війську та його державі плавати по Чорному 
морю до всіх своїх портів, міст і островів, по Білому (Середземному) 
морю до всіх своїх держав, островів та інших портів і до портів 
чужоземних володарів і християнських держав, а також по всіх ріках та 
містах, з якими мають вести торгівлю, товари, що їх захочуть продавати, 
купувати і міняти за своєю волею зупинятись у портах, в'їжджати в них, 
коли захочуть, без жодної затримки, перешкоди і труднощів”. 
 
Історик Омелян Пріцак засвідчуює, що підписання другого 
“османсько-козацького” договору відбулося трохи пізніше – у 1650–1651 
рр. Це підтверджується тим, що з огляду на ненадання Московською 
державою проханої військової підтримки, влітку 1650 р. козацька Україна 
значно активізувала свої відносини з Османською імперією.

Доба гетьмана Б. Хмельницького була яскравим проявом філігранної української дипломатії з її надзусиллями утвердити Україну у балто-чорноморському геополітичному просторі як супердержаву.

Так, у лютому 1650 року, коли Польща намагалась втягнути гетьмана у війну в Туреччиною, а татарський хан - використати козацького ватажка у війні з Московщиною, Б. Хмельницький відновив свій союз із Туреччиною, чим приборкав одразу обох неспокійних сусідів. Складаючи 2 серпня 1650 року на руки посла Османа-аги присягу вірності Османській імперії, Хмельницький в такий спосіб зірвав московсько-польський союз, що був обернутий проти Туреччини, — в разі утворення його Україна перетворилася б на театр воєнних дій супротивників.

Але вже того ж року Великий  гетьман розпочинає вперту дволітню боротьбу за встановлення українського контролю над Волощиною, наслідком  якої був шлюб його старшого сина Тимофія  з донькою волоського господаря  Лупулла Роксаною, скріплений у селі Рашків 21 серпня 1652 року. Під цими намірами простежувалось прагнення Б.Хмельницького через Волощину зайняти стосовно Порти безпосередньо, без васальної залежності від Криму, становище удільного князя і знайти на Заході осередок («Князівство Подільське», пізніше «Князівство Сарматське» з князем Юрієм Хмельницьким на чолі), навколо якого під протекторатом Туреччини українська державність могла б оформитись і зміцнитись.

Ці плани не мали остаточного  успіху через загибель сина Великого гетьмана Тимофія Хмельницького, вбитого  під Сучавою у вересні 1652 року.

Невдовзі Б. Хмельницький і його оточення розробили новий великий задум, що вражав своєю грандіозністю: розвалити Польщу і Крим за допомогою Москви, вийшовши в такий спосіб із васальної залежності Туреччини. Налагоджуючи дипломатичні стосунки з Москвою, Україна шахувала польські експансійні намагання, відкриваючи собі шлях до провадження власної активної зовнішньої політики на європейському континенті. Одним з перших проявів цього, після підписання Переяславської угоди 1654 року, було намагання гетьмана встановити винятково український контроль над Білоруссю, для чого ним туди було послано значні козацькі сили під командуванням полковника Івана Золотаренка. Останній переконав білоруську шляхту присягнути на вірність Б.Хмельницькому, прийнявши протекторат України, минаючи Москву.

Це викликало велике замішання  серед московського боярства, яке, твердо ведучи свою державно-політичну лінію, вимагало, аби білоруси присягали  безпосередньо самому цареві. Однак  українські сили випередили їх, розпочавши енергійну окупацію Білорусі, де весь край між Гомелем та Могильовом було в короткий термін організовано за козацьким устроєм, а полковник  І.Золотаренко з наказу Б.Хмельницького  прийняв титул гетьмана Сіверського.

Конкуренція й великі суперечності між Москвою та Чигирином, яскраво  виплеснуті 1655 року під час кампанії проти Польщі, повною мірою виявили чималі розбіжності між союзниками, кожен з яких претендував не лише на самостійність зовнішньополітичних зносин, але й на домінування в регіоні. Згадану кампанію гетьман веде у тісному порозумінні зі Швецією, паралельно усіляко паралізуючи ініціативи Москви. За таких умов розрив із Москвою ставав неминучим. Останнім поштовхом до того став мирний договір, підписаний у вересні 1656 року за посередництвом Австрії, між Москвою і Польщею без урахування інтересів України.

Московсько-польський мир  порушував усі найважливіші інтереси України; він в одну мить перекреслював  великодержавні плани гетьмана Б. Хмельницького. Москва ставала союзницею Польщі. Це означало, що для України військовий союз із Москвою, звернений проти  Польщі, втрачав будь-яку вагу і  значення. Більше того, для об'єднання в козацькій державі всіх руських земель (це була головна мета гетьмана) царська влада ставала не лише зайвою, але й шкідливою і навіть небезпечною, адже протекція царська як символ унезалежнення від Польщі вже давно відіграла свою роль і Україна була визнана усіма сусідніми володарями як суверенна держава, що й доводили постійні міжнародні контакти Б.Хмельницького.

Крім того, московсько-польський  союз обертався проти нового союзника України — короля шведського Карла-Густава, що, підсилюючи Польщу, тим самим загрожував Україні та її політиці в регіоні, адже в такий спосіб остання могла б бути поділена між новими союзницями, як це сталося пізніше — у XX столітті.

Угода Московщини з Польщею  змусила Б.Хмельницького визначити  нові пріоритетні напрямки української  зовнішньої політики: унезалежнити Україну  від агресивної політики Москви; відібрати в Річі Посполитої ті північно-західні українські землі, що до складу козацької держави ще не ввійшли; знешкодити татарський Крим і, врешті, здобути міжнародне визнання своїх династичних намірів, які полягали у тому, щоб скріпити військовий титул гетьмана суверенним титулом княжим і забезпечити спадковість верховної влади на Україні.

Новопостала тоді на сході  Європи коаліція держав, у якій по великих  трудах гетьманській дипломатії поталанило забезпечити собі один а перших голосів, одразу поставила нову українську державу  на становище не лише суверенної країни, але й цілком самостійної у  веденні власної міжнародної політики. Європа щоразу більше переконувалась, що державний організм, який постав на окраїнах Польщі та Московщини, на сході має не менше від Варшави і Москви значення, а також може відіграти важливу роль в питаннях політичної рівноваги, паралізуючи загарбницькі тенденції обох зазначених держав.

Висновок: гетьман вів  дуже уважну та зосереджену як зовнішню так і внутрішню політику, беручи до уваги усі фактори.

Коаліції держав

До цієї коаліції держав входили: Швеція, Прусія, Литва, Україна, Семигород, Молдавія та Волощина. Вона була утворена на противагу Москві з одного боку та Польщі і Криму — з іншого.

Коаліція вищеназваних держав фактично спиралась на міцних основах  тогочасної спільності політичних інтересів, у реалізації яких неабияку роль відігравала  Україна. Розглянемо конспективно прагнення  кожної з країн — учасниць блоку.

Швеція, у своїх давніх намірах заволодіти польським узбережжям Балтійського моря та в старій династичній  війні з Польщею, Із підписанням  Віденського миру між Московщиною  і Польщею опинилась перед  новою проблемою — можливістю підсилення останньої союзом із Москвою та перспективою обрання московського царя на польський престол. За цих умов завданням короля шведського Карла-Густава було якнайшвидше запобігти цій небезпеці та, випередивши Москву, швидкими темпами оволодіти максимальною територією польських земель. Тож Україна — ворог Польщі й незадоволений царською протекцією васал Москви — була для Швеції природним, життєво важливим і потрібним союзником.

Неабиякі інтереси щодо України  мала також Прусія. Фрідріх Вільгельм  Великий, князь Пруський і курфюрст Бранденбурзький, основоположник і  будівничий сили та могутності Пруської держави, завдяки козацькому повстанню під проводом Б.Хмельницького отримав можливість визволитися з-під влади і впливу Польщі. Одразу після початку українсько-польської війни 1648 року він був звільнений від обов'язку платити щорічну грошову данину Польщі, яка не мала змоги вести війну на два фронти. Тож кожним успіхом гетьмана Б.Хмельницького й ослабленням Польщі відкривались все нові й нові можливості для подальшого унезалежнення і зросту Прусії.

Таким чином, Швеція і Прусія, уклавши між собою договір, складали північну групу антипольської та антимосковської коаліції.

Ланкою, що мала об'єднати північну і південну групи держав коаліції, була Литва. Відчувши ослаблення Польщі у війні з Україною, в Литві  почали ширитись сепаратистські настрої, речником яких був князь Януш Радзівілл. Зі смертю останнього політичний провід опинився в руках його брата князя  Богуслава Радзівілла, який підчас польсько-шведської війни перейшов на бік шведського короля і прийняв  шведський протекторат. Разом з тим він прийняв протекцію Б. Хмельницького, який обіцяв йому, в разі потреби, боронити Литву від зазіхань Москви усіма можливими засобами, навіть збройно.

Король шведський Карл-Густав та гетьман Б.Хмельницький гарантували  князеві Богуславу суверенне  володіння князівством Слуцьким і воєводством Новгородським  разом із суміжними литовськими  землями, що, в свою чергу, підштовхувало  його вступити до коаліції.

Південна група коаліції держав складалася з України, Семигороду, Молдавії та Волощини. Останні три  держави, маючи великі спільні інтереси в боротьбі за незалежність від Османської імперії, історично підтримували давні культурні, релігійні та династичні взаємини (після смерті сина Тимофія Б.Хмельницький прагнув видати свою доньку за небожа молдавського воєводи Михайла). Єднали їх також спільне сусідство та боротьба з татарськими кочівниками.

Такі ж давні політичні  та військові стосунки існували між  Україною й Семигородом. Особливо вони посилились в три час, коли князь  семигородоький Юрій II Ракочі запався метою поширити свою державу за рахунок польських територій, в чому йому конче необхідна була допомога України, Молдавії та Волощини. Реалізація задумів Юрія II Ракочі залежала від того, чи погодиться Україна прикрити його західні кордони від постійних нападів татар.

Водночас князь семигородський був у найтісніших контактах  із королем шведським Карлом-Густавом, посередником у яких виступав англійський  повстанський ватажок Олівер Кромвель, оскільки в інтересах Англії було якнайшвидше утворити в Європі союз некатолицьких держав.

Ця балтійсько-чорноморська коаліція, що клином врізувалась між  Москвою та Польщею, паралізувала великодержавні тенденції обох згаданих країн, створюючи  належну противагу. В цих умовах Україні набувала ваги великої держави, без участі якої було б неможливим не лише утворення згаданої коаліції, але й реалізація всіх зазначених геополітичних інтересів кожної з країн-учасниць блоку.

Після довгих переговорів  між Семигородом і Україною, ведених  за посередництвом Швеції в першій половині 1656 року, обома сторонами 7 вересня 1656 року був підписаний «трактат вічної приязні» між гетьманом Б.Хмельницьким та князем Ракочі. Згідно з цією угодою, як Хмельницький і його нащадки, так і Ракочі та його наступники взаємно зобов'язувались боронити один одного від ворогів. Також було домовлено, що коли Ракочі розпочне війну проти Польщі, гетьман Б. Хмельницький надасть йому військову допомогу, не зважаючи на ставлення до цього московського царя. За це Україна мала отримати всю Червону Русь, а також частину Білої Руси; Хмельницький отримає титул князя, який, за підтримки Юрір Ракочі, як і вся верховна влада в Україні, буде передана по наслідству синові гетьмана Юрієві.