Аграрні реформи та розвиток сільського господарства на українських земляху другій половині ХІХ – на початку ХХ століття

Погіршився фінансовий стан поміщицьких маєтків. Викупні платежі через нестачу коштів держава виплачувала поступово, великі суми пішли на покриття дореформеної заборгованості, яка продовжувала зростати. Якщо в 1859 p. вона становила 86 млн крб., то в 1888 p. — 240 млн крб., в 1903 p. — 676 млн крб.

Зросла майнова диференціація селянства. Надільна земля дедалі більше була зосереджена в заможних господарствах.

Отже, у пореформений період для аграрних відносин в Україні було визначальним розширення та зміцнення приватної власності на землю, зменшення поміщицького землеволодіння, зростання його іпотечної заборгованості. Земля стала товаром, ціна якого постійно зростала. У Галичині 1 га землі в 1901 p. мав вартість 790 крон, а в 1906 p. — 1264 крони. В Східній Україні земля була дорожчою порівняно з іншими районами Російської імперії.

Посилився процес розшарування селянства, концентрації землі у заможної верстви. Селяни обробляли надільну, приватну, орендовану землю. До 80 % селянських господарств були без- і малоземельними.

Наслідком значних залишків кріпосництва в сільському господарстві України було штучне аграрне перенаселення. У Східній Україні протягом 1860—1910 pp. сільське населення зросло на 86 %, а площа селянських земель — лише на 31 %. На кінець XIX ст. з 36 млн населення (з них 27—28 млн українців) — хліборобством займалися 74,5 % (87,5 % українського).

Надлишок робочої сили становив близько 9,3 млн, а промисловість України могла використати не більше як 1 млн. Це зумовлювало зменшення індивідуального селянського землеволодіння, низьку оплату праці в землеробстві та промисловості, гальмувало розвиток сільського господарства і промисловості. Основна маса селян йшла на заробітки в Степову Україну, Бесарабію, на Дон, Кубань, Нижнє Поволжя. За даними 1891 p., на заробітки виходило з сіл Київської, Полтавської, Харківської, Чернігівської, Подільської губерній майже 800 тис. осіб. За 40 років (з 1861 по 1900 p.) видача паспортів відходникам збільшилась у 10 разів. Царський уряд заохочував еміграцію українського селянства за Урал, в Сибір, на Далекий Схід. За 1885—1896 pp. з українських губерній виїхало 209 259 осіб.

На західноукраїнських землях резерв вільних робочих рук перевищував потреби сільськогосподарського виробництва у 2—3 рази. 170 тис. селянських родин не мали зовсім землі, аграрне перенаселення перевищувало 1,2 млн осіб. Еміграція тут почалася в 70-х роках XIX ст. і була спрямована за океан, до Америки. За 1890—1913 pp. емігрувало 700—800 тис. осіб.

Після реформи 1861 p. сільське господарство швидше розвивалося на Півдні України, де поміщицькі господарства на кінець XIX ст. перейшли на удосконалену техніку. На Правобережжі та Лівобережжі України зміни відбувалися в зв'язку із зростанням посівів цукрового буряка. Поступово зростала кількість парових молотарок, букерів, жаток, сівалок, віялок, культиваторів, парових двигунів (в Україні працювало їх більше 700). При цьому на Лівобережжі машини були тільки в найкращих господарствах, 40 % плугів були дерев'яними. Незначний процент селянських господарств обробляли землю за допомогою машин.

У Галичині на початку XX ст. застосовували 1552 сівалки, 1015 грабарок, 3537 молотарок, 122 сепаратори, 1424 сортувалки. Однак лише 26,5% поміщицьких господарств використовували машини.

Раціонально, інтенсивно розвивалася незначна частина господарств. У Східній Україні підприємницьких поміщицьких маєтків налічувалося 1199, або 39,4 % . Більшість поміщицьких господарств, не маючи коштів, засобів, досвіду, вели господарство у формі відробітків або брали землю в оренду. Існували такі види відробітків, як праця за гроші з своїм реманентом, за борг або проценти з боргу, за землю і житло, за порушення ловецького, лісового та інших законів, права пасти худобу на полях поміщика тощо. За рахунок відробітків виконувалися нерідко всі основні роботи в поміщицькому господарстві.

Відробіткова система була пережитком аграрних відносин феодального господарства. Вона прискорювала розорення селянства, сприяла поширенню лихварства. Агрокультурні досягнення не застосовували, врожайність була низькою. Для підвищення продуктивності господарств власники землі поступово переходили до грошової, підприємницької оренди, використовуючи найману працю. Це був шлях поступового становлення фермерських господарств.

Отже, темпи розвитку сільського господарства України залежали від того, наскільки швидко і в який спосіб буде ліквідовано залишки панщинного господарства. 

1.2 Столипінська аграрна реформа.

 

У Російській державі була проведена аграрна реформа, що дістала назву "столипінської" за ім'ям її автора і втілювача в життя голови Ради міністрів П. А. Столипіна. Основні положення реформи були викладені в указі 22 листопада 1906 p., який після затвердження царем став законом від 27 червня 1910 p. Уряд під час революції 1905—1907 pp. домагався стабілізації становища в країні у напрямі перебудови земельно-аграрних відносин, створивши стан заможних селян. У Російській імперії селянам належало 165, в Україні — 91 млн десятин надільної і 5,4 млн десятин приватної землі. Землевласники володіли відповідно в Росії 53, в Україні 10,9 млн десятин. Тому уряд вирішив розв'язати аграрне питання, зберігаючи поміщицьке землеволодіння, конфіскація якого, на погляд П. А. Столипіна, не могла радикально змінити становище селян.

Столипінська аграрна реформа передбачала здійснення таких основних заходів:

• руйнування общини, яка відіграла значну роль в масових селянських виступах 1905—1907 pp., і закріплення за кожним домогосподарем, який володів надільною землею на основі общинного права, належної йому частини в особисту приватну власність;
• надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк;
• організацію переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.

Кожний селянин мав право вимагати від громади виділення замість черезсмужних земель однієї компактної ділянки — відрубу. Передбачалося переселення на хутори. У власність закріплювалися надлишки землі понад норму на одну душу, якщо селянин заплатить за них громаді за викупною ціною 1861 p., коли ціни були нижчі. Для виходу з общини потрібна була згода сільського сходу, проте якщо вона його не давала протягом ЗО днів, то селяни наділялися землею за розпорядженням земського начальника. В громадах, де не було переділу землі протягом 2 років, земля у власність закріплювалася обов'язково і незалежно від бажання селян, а за надлишки землі не треба було платати взагалі.

29 травня 1911 p. був прийнятий  закон про землеустрій, згідно  з яким у селах, де були проведені  землевпоряджувальні роботи, земля  автоматично переходила у спадковоподвірне  землеволодіння.

Столипінська аграрна реформа збільшила масштаби переселення з українських земель. Протягом 1907—1912 pp. виїхало близько 1 млн осіб. Однак багато селян повернулося внаслідок погано організованої переселенської компанії. Так, у 1911 р. в Україну повернулося 68,5 % переселення. У 1914 р. в Сибіру і Далекому Сході проживало 2 млн українців.

Отже, столипінська аграрна реформа прискорила перехід датського села на індустріальну основу, створила сприятливі умови для розвитку приватного селянського земле'водіння, стимулювала розвиток агрономічних заходів. У 1909—1913 pp. продуктивність сільського господарства зросла в півтора раза.

РОЗДІЛ 2. Становище сільського господарства у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття.

 

 

Протягом другої половини XIX — на початку XX ст. начальним для сільського господарства України було зростання товарного, підприємницького виробництва. Посилилася спеціалізація. Степова Україна, Галицьке Поділля, Покуття стали районами торгового землеробства. У Степовій Україні розвивалося поміщицьке експортне зернове господарство, значні площі займав льон-кудряш, пізніше — соняшник. Правобережжя було районом бурякосіяння. Лівобережжя— вирощування тютюну. Торгове тваринництво було добре розвинене в підгірських районах, на Буковині та в Закарпатті, на території останнього успішно розвивалося торгове садівництво і виноградарство.

Провідна роль в сільському господарстві України належала зерновому виробництву. Розширювались орні землі та посіви. Середня врожайність у 1909—1913 pp. становила: озимої пшениці — 10,4 ц/га; озимого жита — 9,8; ярової пшениці — 7; ячменю — 10,7; вівса — 10,7; проса — 9,9; кукурудзи — 11,2. Найвищі врожаї були на Правобережжі, а найнижчі — в Степовій Україні. Виробництво зерна на душу населення зросло з б0-х до 90-х років у Степовій Україні в 2,5 раза. Правобережжі — на 30%, Лівобережжі — на 10%.

Вирощували багато картоплі, яка зайняла важливе місце в харчуванні, стала сировиною для промислового виробництва крохмалю. З 1870 по 1900 p. посіви картоплі збільшилися майже втроє (з 194 до 542 тис. десятин).

Швидко зростали посіви цукрового буряка, зокрема в Правобережних, Харківській, Чернігівській губерніях, і становили в 1900 p. 350 тис. десятин, або 78 % площі, зайнятої цукровими буряками в Російській державі. В цілому Україна давала 82 % валового збору в імперії.

Важливими технічними культурами в Україні залишалися льон і тютюн. Основним районом виробництва льону-кудряшу, що вирощувався для виробництва олії, була Степова Україна, де під цією культурою було зайнято 200 тис. десятин, а в інших губерніях — 57 тис. десятин. 2/3 льону збирали в поміщицьких господарствах. З 80—90-х років XIX ст. посіви скорочувались, а основною олійною культурою став соняшник. Перше місце у виробництві тютюну займали Чернігівська та Полтавська губернії, на які припадало 40—50 % виробництва махорки і тютюну в імперії.

Незважаючи на деяке піднесення, рослинництво в Східній Україні залишалося відсталим. Прогрес тут характеризувався переходом до багатопільної системи землеробства, розширенням площі озимини, застосуванням сівозмін з посівами кормових культур і травосіяння, використанням мінеральних добрив. Проте ці заходи стосувалися лише кращих поміщицьких маєтків, частини заможних селянських господарств, вони не набули масового характеру.

Повільніше, порівняно з рільництвом, розвивалося тваринництво. Наприкінці XIX ст. вартість його продукції дорівнювала 10 % вартості сільського господарства. Це було пов'язано зі скороченням площ сіножатей і пасовищ, однобічним зерновим розвитком сільськогосподарського виробництва. Переважна більшість худоби належала поміщикам, заможним селянам, проте половина сільських дворів була безкінними. Особливо погіршився стан тваринництва після неврожаїв 90-х років XIX ст. З 1897 по 1912р. зменшилося поголів'я, великої рогатої худоби на 7—9 %, свиней — на 9, овець грубошерстних — на 5—7, тонкорунних — на 70 %. Скоротилася кількість волів, їх місце зайняли коні. Кількість коней протягом другої половини XIX ст. збільшилася на 85 %.

Товарність сільського господарства Східної України забезпечували в основному поміщицькі та заможні селянські господарства. За 1909—1913 pp. середня щорічна валова продукція була оцінена приблизно в 2 млрд крб., а товарна продукція — 694,26 млн крб., що становило 1/3 валової продукції.

Отже, ріллі для рослинництва було мало. У структурі посівів провідна роль належала зерновим культурам, якими засівали 56—59 % ріллі. На відміну від Східної України в Галичині панував вівсяно-житній напрям, у Буковині та Закарпатті — вівсяно-кукурудзяний. Пшениця займала третє місце і вирощувалася в поміщицьких маєтках.

Тваринництво на західноукраїнських землях розвивалося краще, ніж на східних. В основному ним займалися селянські господарства, яким належало 82,5 % великої рогатої худоби, 85,7 % коней. Окремі селяни мали для продажу по 80—100 голів худоби. Напередодні першої світової війни поширилася тенденція зменшення поголів'я худоби, зокрема великої рогатої худоби і овець, проте кількість свиней і коней зростала. 
Відбувся перехід від трипільних до багатопільних сівозмін, збільшилися посіви пшениці, цукрових буряків, кормових трав.

Сільське господарство західноукраїнських земель дедалі більше набувало торгового характеру. Господарства землевласників були багатогалузевими і працювали на ринок. Продавали зернові культури, картоплю. В торговому балансі селянських господарств провідну роль у рослинництві відігравали льон, тютюн, картопля, цукровий буряк, хміль. Зерно продавали лише 15 % заможних селян, 65 % селян його закуповували. Успішно розвивалося торгове тваринництво, ціна на продукцію якого (масло, молоко, яйця) зросла у 2—3 рази. Селяни поставляли на внутрішній і зовнішній ринки велику рогату худобу, коней, свиней. Одночасно сільське господарство не забезпечувало потреби населення в продуктах харчування. Свого зерна не вистачало. Його споживали в 2 рази менше порівняно зі Східною Україною. За 1857—1900 pp. на душу населення споживання хліба зменшилось до 65,6 %, щорічний недобір пшениці становив 42 кг, жита — 21 кг. Щорічно Галичина ввозила 2 млн ц борошна з Угорщини.

На розвиток сільського господарства України негативно вплинула перша світова війна. В Східній Україні в армію було забрано половину працездатного чоловічого населення. Посівні площі скоротилися на 1880 тис. десятин, валовий збір зменшився на 16,8 %, зернових — на 200 млн пудів щорічно, врожайність — на 8 %, кількість коней — на 10,8 %. Погіршилося становище селян. На 1917 p. з 980 тис. господарств 16 % не мали посівів, 16,2 % мали до однієї десятини, 28,7 % не мали корів, 35 % були безкінними. Війна призвела до економічної розрухи також на західноукраїнських землях.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

 

Отже, визначальною подією аграрного розвитку України наприкінці XIX ст. було скасування кріпосного права в ході реформ 1848 і 1861 pp. на користь землевласників, збереження залишків кріпосництва. Як наслідок сільське господарство мало екстенсивний напрям з малими капіталовкладеннями, недостатньою сільськогосподарською технікою, низькою продуктивністю праці. Зберігалися поміщицькі землеволодіння (40 % земель належало великим поміщикам). Існувала велика кількість безземельних і малоземельних селян, які продовжували працювати на поміщиків та сплачували великі податки.