Аграрні реформи та розвиток сільського господарства на українських земляху другій половині ХІХ – на початку ХХ століття

 

 

Міністерство освіти і науки України

Український державний університет фінансів та міжнародної торгівлі

Кафедра економічної теорії

 

 

 

Індивідуальне завдання з дисципліни історія економіки та економічної думки на тему : «Аграрні реформи та розвиток сільського господарства на українських земляху другій половині ХІХ – на початку ХХ століття»

 

 

 

 

 

Виконала:

Студентка групи БДМ-1-12

Романюк Світлана Олегівна

Перевірив:

к.е.н.доц.Поліванов В.Є.

 

________________________

 

 

 

 

 

 

Київ 2014

Зміст

 

Вступ……………………………………………………………………….…3

 

РОЗДІЛ 1. Аграрні реформи та їхній вплив на господарський розвиток українських земель……………………………………………………………….4

 

1.1 Реформи 1848–1849 рр. в Австро-Угорській та Російській імперії 1861 р., їх вплив на систему землеволодіння..…………………..………………4

 

1.2 Столипінська аграрна реформа………………………………......12

 

РОЗДІЛ 2. Становище сільського господарства у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття………………………………………………………….14

 

Висновки……………………………………………………………………18

 

Список використаної літератури………………………………………….20

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

 

 

 Перша половина ХІХ століття в економічному житті України позначилася значними змінами як у розвитку сільського господарства, так і в розвитку промисловості. Перш за все це були прояви достатньо гострої кризи феодального господарства як у західних регіонах, що входили до Австро-Угорської імперії, так і в східних, які були складовою Російської імперії.

Навесні 1848 р. більшу частину Європи охопили революційні рухи, котрі завдали нищівного удару і консервативній багатонаціональній Австрійській імперії. Ці рухи були породжені не лише вимогами політичних та соціально-економічних реформ, а також — і це особливо стосувалося Центральної Європи — прагненням народів до національного суверенітету. Саме питання про національну незалежність постало як основне для всіх підданих Габсбургів. Боротьбу за національну незалежність розпочали німці, італійці, мадяри. Знову виступили за відновлення втраченої державності поляки. Запанував хаос і, здавалося, імперія опинилась на грані розпаду.

Загострення внутрішніх суперечностей та активізації революційних рухів у зв'язку з так званою весною народів 1848 р. спричинили проведення в обох імперіях, до яких належали українські землі, соціально-економічних і правових реформ. Так як сільське господарство було основним сектором економіки, то стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку.

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. Аграрні реформи та їхній вплив на господарський розвиток українських земель.

 

1.1 Реформи 1848–1849 рр. в Австро-Угорській та Російській імперії 1861 р., їх вплив на систему землеволодіння.

 

Панщинно-кріпосницька система господарства була гальмом економічного розвитку України. В середині XIX ст. гостро стало питання про реформування аграрних відносин.

У 1846 p. почалося повстання галицьких селян проти шляхти. Розгромлено понад 200 поміщицьких маєтків, перебито майже 1500 землевласників, управителів і дрібних шляхтичів. Великі заворушення селян відбулися в Буковині та Закарпатті. За цих умов уряд взяв на себе ініціативу розв'язання селянського питання, створюючи різні проекти.

Кріпосне право в Австрійській імперії було скасовано в ході революції 1848 p. 18 березня 1848 p. угорський сейм видав закон про скасування панщини в країні, в тому числі і в Закарпатті. 17 квітня 1848 p. австрійський уряд оголосив про скасування панщини в Галичині. Рішенням уряду від 1 липня 1848 p. цей закон було поширено на Буковину. 7 вересня 1848 p. було видано закон про скасування кріпосного права в Австрії.

Законом від 17 квітня 1848 p. у Галичині панщинні та інші кріпосні повинності скасовувалися з 15 травня 1848 p. за винагороду поміщикам за рахунок держави. Існуючі сервітути (ліси, пасовища, луки), якими користувалися спільно землевласники і селяни, залишалися недоторканими. Селяни могли ними користуватися за відповідну плату, що визначалася спільною угодою між ними та поміщиками. Землевласники звільнялися від "опікунських обов'язків": надавати допомогу селянам, сплачувати витрати, пов'язані з доставкою рекрутів у місця набору, епідеміями при захворюванні худоби, обов'язку представляти підданих у правових суперечках, оплати урбаніального податку. Було передбачено повне відшкодування земельним власникам вартості кріпосних повинностей. 2/3 вартості мала виплатити державна скарбниця, а 1/3 вважали компенсацією за звільнення земельних власників від "опікунських обов'язків".

Закон від 7 вересня 1848 p. уточнював окремі положення закону від 17 квітня 1848 p. Землевласники втрачали верховну владу над селянами, які оголошувалися громадянами держави. Скасовувалася різниця між домінікальними і рустикальними землями. Селянин, як і поміщик, ставав власником землі. Регулювалося проведення індемнізації (викуп підданських обов'язків). За користування сервітутами необхідно було платити. Селяни мали змогу лише збирати квіти і випасати худобу на стерні безоплатно. Скасовувалася практика примусової купівлі горілки і пива, але право на пропінацію збереглося.

Отже, внаслідок аграрної реформи шляхта втратила владу над селянами, проте були збережені шляхетські маєтки та грошові доходи у вигляді викупних платежів, щорічне отримання яких гарантував уряд. 
При визначенні вартості феодальних повинностей в основу було покладено їхню річну ціну, що була прийнята за 5% річних з капіталу мінус 30% вартості скасованих "опікунських повинностей" шляхти щодо селян.

За описами кріпосних повинностей було підраховано, що в Східній Галичині кількість зобов'язаних підданих становила 3749 тис. осіб, загальна вартість повинностей — 2,3 млн флоринів, капіталізована вартість повинностей — 46,5 млн флоринів. На одне господарство припадало 124 флорини, на один морг землі  —  12 флоринів, тоді як річний доход від морга селянської землі становив близько 1,3 флорина.

Суму платежів виплачували поміщикам у вигляді 5% облігацій з погашенням протягом 40 років починаючи з 1858 p. Селяни повинні були разом з процентами за облігації виплатити 224 млн флоринів, по 5-6 млн на рік, причому землевласники отримували індемнізацію незалежно від того, оброблялася їхня земля чи ні.

Австрійський уряд відмовився від сплати індемнізаційного боргу. Його сплачували селяни як додаток до постійних державних податків. До 1898 p. вони виплатили свій "борг" земельним власникам, проте заборгували 100 млн флоринів державній скарбниці. Цей борг вони мали виплачувати до 1943 p.

Під час проведення реформ землевласники позбавляли селян лісів, сіножатей. Лише патентом 1853 p. було встановлено викуп чи регуляцію сервітутів. Більшість судових сервітутних процесів (було подано більше 30 тис. справ) селяни програли, витративши на їх ведення 15-20 млн флоринів. 
У 70-х роках XIX ст. селяни були змушені викупити право на пропінацію, яке давало поміщикам щорічно 5 млн флоринів чистого прибутку. Крайовій адміністрації воно обійшлося в 66 млн флоринів, які були сплачені податками всіх громадян краю.

У Буковині селяни повинні були платити 4 млн флоринів. У Закарпатті від панщини було звільнено лише частину селян.

На користь землевласників було розв'язано земельне питання. За селянами зберігалися ті землі, якими вони користувалися до реформи. Проте під час наділення селян землею землевласники відбирали у них землі. Селяни отримали менше землі, ніж мали до реформи, і гіршу. Близько 70-80% закарпатських селян мали менше половини дореформеного наділу.

Таким чином, реформа, яка відмінила кріпацтво в західноукраїнських землях, не поліпшила становища селянства, вони втратили частину земель, якими користувалися раніше, а також повинні були сплачувати значні кошти на індемнізацію. Але при цьому вони ставали власниками своїх наділів, отримували право вільного розпорядження ними, що відкривало шлях до більш ефективного їх використання, зростання товарного виробництва.

У Російській державі підготовка до селянської реформи тривала майже 5 років. З метою забезпечення економічних інтересів землевласників створювалися губернські дворянські комітети, скликалися повітові та губернські з'їзди, наради дворян, на яких обговорювалися умови реформи. Більшість землевласників України були прихильниками звільнення селян або без землі, або з клаптиком землі, щоб перетворити селянське господарство на додаток до поміщицького. Вони пропонували обов'язковий викуп не лише вартості землі, а й особистої волі селян.

Головні положення селянської реформи були викладені у царському маніфесті від 19 лютого 1861 p. та Загальному положенні про селян, звільнених з кріпосної залежності. Документи вирішували такі основні питання:

1) ліквідація особистої  залежності селян від землевласників  і надання їм прав вільних  громадян;

2) наділення селян землею  і визначення повинностей за  неї;

3) викуп селянських наділів.

Згідно з цими документами було скасовано кріпосне право. Селяни і дворові люди ставали вільними. Вони могли купувати, володіти і продавати рухоме та нерухоме майно, вільно торгувати, записуватися в цехи і гільдії, займатися підприємницькою діяльністю, найматися на різні роботи, без дозволу поміщика одружуватися, віддавати дітей у навчальні заклади, переходити в інші стани. Із землевласників знімались їхні зобов'язання щодо постачання продовольства та опікування селян, відповідальність за внесення селянами державних податків, виконання ними грошових і натуральних повинностей, зобов'язання клопотатися за селян у справах цивільних, кримінальних, у всіх казенних стягненнях.

Разом з тим зберігались обмеження, що залишали селян нижчим станом. Вони отримували паспорт лише на рік, платили подушну подать, несли рекрутську повинність, їх могли карати різками, зберігалися окремі селянські суди. Створювалися сільські та волосні органи селянського управління, що мали поліцейсько-фіскальний характер. Рішення їх залежали від дворянства й чиновників. Землевласники вважалися попечителями сільської громади. Свій вплив на селянське управління вони здійснювали до 1874 p. через інститут мирових посередників із дворян, повітові мирові з'їзди, потім до 1889 p. через губернські в селянських справах "присутствія", а з 1889 p. нагляд за селянами та їх обмеженим самоуправлінням здійснювали земські начальники, яких призначав губернатор із дворян. У цих інстанціях розглядали скарги між поміщиками і селянами. Там, де існувала община, зберігалася кругова порука при сплаті податків і виконанні повинностей. Без дозволу общини селяни не могли вільно залишити село.

Землевласники зберігали власність на всі землі, що їм належали. Вони були зобов'язані надати, а селяни взяти в постійне користування садибу і наділ польової землі. Селянам надавалося право викупу садиби. Наділ можна було викупити лише за згодою поміщика. До укладання викупної угоди селяни вважалися тимчасовозобов'язаними, після оформлення її — селянами-власниками. За користування садибою селяни, як правило, платили оброк, за користування польовим наділом — або оброк, або відбували панщину. Розміри повинностей і польового наділу визначались уставними грамотами, що складалися між поміщиками і сільською громадою протягом двох років.

Якщо селянин мав до реформи 1861 p. більше землі, ніж передбачалося нормами вищого наділу, то поміщик міг відрізати лишок. Він також мав право зменшити селянські наділи, якщо після наділення селян землею у нього залишалося менше третини усієї землі в Лівобережжі, а в степовій смузі — менше половини. Селянин міг безплатно отримати дарчий наділ розміром в 1/4 вищого або указного наділу. Дрібнопомісні землевласники могли звільняти селян зовсім без землі, або не нарізати її, якщо наділи були меншими за норму.

Дворові селяни (173 тис. осіб) і ті, хто працював на поміщицьких підприємствах, ставали особисто вільними, проте протягом двох років мали служити своїм власникам або платити оброк. За положенням вони отримували лише ті землі, що мали до реформи, але фактично більшість з них землі не мала.

Удільні та державні селяни були звільнені законами 1863 і 1866 pp. Усі землі, угіддя і надалі залишалися власністю держави, їх закріплювали за селянами або давали у безстрокове користування за так звані щорічні державні оброчні податки (до 1913 p.) або передавали у власність з правом викупу протягом 6 років.

Внаслідок земельної реформи з 48,1 млн га земельного фонду в дев'яти українських губерніях селяни отримали 21,9 млн га землі (45,7 %), поміщикам залишалося 22,5 млн га (46,6 %), церкві та державі належало 3,7 млн га (7,7 %).

Селянська реформа 1861 p. визначала аграрні відносини і стан сільського господарства в другій половині XIX ст. — на початку XX ст. Відбулися докорінні зрушення в розподілі земельної власності. Після реформи поміщицьке землеволодіння було збережено і розширено за рахунок селянських наділів. Протягом 60-х років XIX ст. — на початку XX ст. у Східній Україні відбувався процес поступового його зменшення. В дев'яти українських губерніях, за земельним переписом 1877 p., поміщицьке землеволодіння зменшилося до 16 млн десятин, в 1905 p. — до 10,9 млн десятин, або приблизно на 41 % проти 1862 p.

Високим був рівень концентрації землі. На початку XX ст. налічувалося 32,5 тис. поміщицьких маєтків, розміри яких в середньому становили 334 десятини землі.