Розвиток комунікативних якостей учнів на заняттях з хореографії

Слухання відповіді  учня може відбуватися як у рефлексивній, так і в нерефлексивній формі. І. Атватер зазначає, що нерефлексивне слухання полягає в умінні уважно мовчати, не втручаючись у мовлення співрозмовника своїми зауваженнями. Проте це мовчання активне, тому що потребує великого зосередження на предметі розмови, вияву розуміння, схвалення і підтримки того, хто говорить [29. C.159].

  Педагог може використовувати нерефлексивне слухання насамперед стосовно сором’язливих і не впевнених у собі учнів. Нерефлексивне слухання, яке супроводжується прийомами невербального спілкування (наприклад, торкання руки, зміна дистанції спілкування), виражає розуміння й співчуття учневі значно краще, ніж вербальне. Нерефлексивне слухання доцільно використовувати в ситуаціях, коли учень бажає висловити свій погляд або своє ставлення, пережитий ним емоційний стан з приводу питання, яке обговорюється на уроці. Нерефлексивне слухання застосовується також у ситуаціях, коли учень відчуває труднощі у висловлюванні своїх наболілівших проблем. У цьому разі використання нерефлексивного слухання дає змогу мінімально втручатися в розмову, що полегшує самовираження того, хто говорить. Прийоми відповідей педагога в умовах нерефлексивного слухання учня можуть бути найрізноманітнішими, важливо лише, щоб вони були короткими й нейтральними і поставали природно. Найуживанішими мінімальними відповідями можуть бути такі: «Розумію»; «Продовжуй»; «Це цікаво» та ін. [29. C.168].

  Рефлексивне слухання використовується для контролю точності сприйняття почутого. Нерідко рефлексивне слухання називають активним, тому що той, хто слухає, активніше, ніж під час не рефлексивного слухання, використовує вербальну форму для підтвердження розуміння повідомлення. Уміння рефлексивного слухання необхідно вчителю на етапі перевірки знань, бо дає змогу розкрити зміст повідомлень учня, з’ясувати їхнє реальне значення, виявити причини помилок ускладнень учня під час засвоєння конкретної навчальної теми. Як правило, виокремлюють чотири види рефлексивних відповідей: з’ясування, перефразування, відображення почуттів та резюмування [29. C.173]

1. З’ясування — це звернення до того, хто говорить, за уточненням. З’ясування допомагає зробити повідомлення зрозумілішим і сприяє точнішому його сприйманню тим, хто слухає. Для цього можна використовувати фрази: «Поясніть, будь ласка, свою думку», «Будь ласка, уточніть це», «Чи не повторите ще раз?» та ін.
2. Перефразування — це формулювання висловленого повідомлення поіншому. Під час опитування перефразування полягає в передачі учневі його ж висловлювань, але словами вчителя. Мета перефразування — перевірка точності сприйнятої інформації. Перефразування можна розпочати словами: «На вашу думку…», «Як я зрозумів…», «Ви гадаєте…», «Інакше кажучи, ви вважаєте…» та ін. Для перефразування слід вибирати лише головні, істотні моменти повідомлення. Перефразування стосується лише змісту ідеї того, хто говорить, а не його почуттів і ставлення до цієї ідеї.
3. Навпаки, під час використання відображення почуттів наголошують на сприйнятті й відображенні почуттів того, хто говорить, його установок й емоційного стану. Відображаючи почуття учня, вчитель демонструє йому розуміння його стану, забезпечує психологічну підтримку його особистості, чим зміцнює контакт з ним. Для вираження почуттів можна вживати певні вступні фрази, наприклад: «Ви відчуваєте…», «Мені здається, що…», «Я розумію ваш стан зараз…» та ін.
4. Резюмуючи відповідь, підсумовують головні ідеї і почуття того, хто говорить. Резюмуючи висловлення, допомагають поєднати фрагменти відповідей кількох учнів у смислову єдність. Типовими вступними фразами можуть бути такі: «Якщо тепер підсумувати сказане вами, то…», «Вашими головними ідеями, таким чином, були…» та ін.

Діалог викладача з учнем асиметричний, тому що викладач перебуває на більш авторитарній рольовій позиції. Однак необхідність опановувати прийоми організації діалогічної взаємодії дає можливість організовувати безпосереднє спілкування таким чином, щоб рольова нерівність компенсувалася особистою рівністю сторін, що спілкуються [34. C. 324].

Отже педагогічне мовлення педагога повинно бути правильним, повинні розвиватися наступні якості педагога: толерантність, комунікативна спрямованість, психологічна підготовленість, товариськість, колективізм, контактність, сугестивність для ефективного комунікативного впливу на учнів.

                                          РОЗДІЛ 2      РОЗВИТОК КОМУНІКАТИВНИХ ЯКОСТЕЙ УЧНІВ НА ЗАНЯТТЯХ З ХОРЕОГРАФІЇ.

2.1 Розвиток  вербальної комунікації

У сучасних умовах провідною комунікацією є мовне спілкування або вербальна комунікація, що реалізується за допомогою мовлення. Відомий спеціаліст, що вивчав особливості спілкування між людьми, Л. Виготський писав: «Спілкування, не опосередковане мовою чи якоюсь іншою системою знаків або засобів, як воно спостерігається серед тварин, робить можливим спілкування лише найбільш примітивного типу та в найбільш обмежених розмірах... Щоб передати якесь переживання чи зміст свідомості іншій людині, немає іншого шляху, окрім віднесення цього змісту до певного класу, до певної групи явищ, а це потребує узагальнення. Таким чином, вищі, властиві людині форми психологічного спілкування можливі лише завдяки тому, що людина за допомогою мислення узагальнено відображає дійсність» [27. C. 237].

Вербальна  комунікація  – це діалог, що складається з  промовляння та слухання. Вміння промовляти є давнім предметом дослідження. Існує спеціальна наука – риторика, викладається спеціальна дисципліна –  ораторське мистецтво. Мова та мовлення людини виконують кілька функцій:

• По-перше, вони є знаряддям мислення та інтелектуальної діяльності, забезпечують орієнтування в умовах завдання, вироблення та виконання плану дій, порівняння одержаного результату з наміченою метою. Специфіка інтелектуальної діяльності людини дуже виразно змальована К. Марксом в його відомих словах про вищість найгіршого архітектора над найкращою бджолою.
• Друга функція — оволодіння суспільно-історичним досвідом людства, окремого народу, нації, спільності. Щоб здійснювати інтелектуальну діяльність, людина повинна володіти певною сукупністю знань, що вже накопичені попередніми поколіннями. Знання стають надбанням окремого індивіда за допомогою мови. У ній також відображаються та закріплюються поняття і реалії, здобуті історичним досвідом даного народу, які існують завдяки специфічним умовам його трудового, суспільного, культурного життя.
• І, нарешті, мова — знаряддя пізнання. Ми можемо здобувати нові (не для окремої людини, як у першому випадку) для людства знання, відомості про оточуючу нас дійсність, у цілому ряді випадків лише за допомогою теоретичних викладок, не звертаючись безпосередньо до практичної (трудової, експериментальної) діяльності.

У процесі історичного  розвитку виникли дві форми мови — зовнішня та внутрішня, причому перша включає в себе усну (діалог та монолог) та письмову. [16. C. 175].

Діалог — безпосереднє спілкування двох та більше суб'єктів. Для нього характерні: 1) згорнутість мови — деякі її елементи лише припускаються, але не вимовляються уголос завдяки знанню ситуації співбесідником, тому розмова може бути малозрозумілою для стороннього слухача. 2) довільність — висловлювання можуть бути реакцією на репліку партнера, зміст якої «нав'язаний» попередніми словами. 3) слабка організованість — бесіда розвивається не за планом, вільно, залежить від ситуації.

Монолог — говорить одна людина, інші слухають та сприймають. Така мова організована, структурована, розгорнута, окремі фрази завершені, мають пояснювальний характер. Різновидом монологічної мови є письмова. Історично вона з'явилась пізніше усної як засіб передачі інформації про певні події та явища і спочатку мала форму малюнків (ідеографічне письмо), які ставали все більш схематичними та абстрактними (піктографічне письмо). Подальший відхід від зображення конкретних предметів привів до ієрогліфічного письма, причому ієрогліфи означали не лише окремі предмети, а й цілі думки. І, нарешті, повне абстрагування знака від змісту ознаменувало останній, сучасний етап писемності — алфабетичне (алфавітне) письмо, в якому кожна окрема буква-знак не має самостійного значення, але з них складаються слова. Разом з тим, деякі звуки можуть мати емоційне забарвлення, Наприклад, вимовлені з різною інтонацією звуки «а», «о», «у» несуть певну інформацію.

Різновидом монологічної мови є письмова. Історично вона з'явилась пізніше усної як засіб передачі інформації про певні події та явища і спочатку мала форму малюнків (ідеографічне письмо), які ставали все більш схематичними та абстрактними (піктографічне письмо). Подальший відхід від зображення конкретних предметів привів до ієрогліфічного письма, причому ієрогліфи означали не лише окремі предмети, а й цілі думки. І, нарешті, повне абстрагування знака від змісту ознаменувало останній, сучасний етап писемності — алфабетичне (алфавітне) письмо, в якому кожна окрема буква-знак не має самостійного значення, але з них складаються слова. Разом з тим, деякі звуки можуть мати емоційне забарвлення, Наприклад, вимовлені з різною інтонацією звуки «а», «о», «у» несуть певну інформацію [10. C. 235].

Письмова мова в порівнянні з усною має певні  психологічні особливості: вона звернута до відсутнього співбесідника і  здійснюється без контакту з ним, тому у ній немає таких виражальних  засобів, як інтонація, міміка, жести. Вона потребує розгорнутого, послідовного та повного викладення думок, дотримання правил граматики та синтаксису і т. ін.

2.2 Розвиток  невербальної комунікації

Паралельно  з мовою як засобом спілкування  за допомогою слова широко використовуються немовні засоби — жести, міміка, інтонація, паузи, манери, зовнішність. Спілкування як живий процес безпосередньої комунікації суб’єктів закономірно виявляє емоції тих, хто спілкується, утворюючи невербальний аспект обміну інформацією. Засоби невербальної комунікації як “мова почуттів” є продуктом суспільного розвитку людей, вони значно посилюють смисловий ефект вербальної комунікації, а за певних обставин можуть її замінювати [25. C. 148].

Найдинамічніше  зовнішній бік невербального  спілкування виявляється в жестах, міміці. Жест — це соціально сформований та усталений рух, що передає певний психічний стан. Маючи соціальне походження, міміка та жести за біологічною природою містять елементи природженого характеру. Міміка та жести у процесі вербального спілкування дають можливість посилювати смислові наголоси інформації, що передається, посилювати емоційний ефект від усвідомлення її значущості. Як особливий різновид невербального спілкування виокремлюють тактильно-м’язову чутливість. Генетично вона є одним з найпотужніших каналів одержання життєво важливої інформації. За допомогою тактильно-м’язової чутливості можна пізнати досить широкий спектр характеристик іншої людини: її фізичну силу, деякі особливості особистісного плану, стосунки, психічний стан тощо.

Немовні засоби спілкування, які супроводжують вербальне повідомлення, створюють підтекст, котрий полегшує, збагачує й поглиблює сприймання інформації, що передається. Відповідність невербальних засобів спілкування цілям і завданням, змісту словесної комунікації — важливий елемент культури спілкування. Така відповідність надзвичайно важлива в роботі педагога та всіх, для кого засоби вербальної та невербальної комунікації є інструментом їхньої професійної діяльності [16. C.158].

Якщо звернутися до танцювальних джерел, то танець – це самий давній засіб невербальної комунікації (коли не було мови – були рухи), для первісних людей – це спосіб передачі знань про світ, це засіб входу в різні змінені стани свідомості, це спосіб зняття напруги, лікування від недуг. Танцювали всі й завжди, і в радості,і в сумі, і перед полюванням, і після нього, і в день весілля, народження, і в день смерті. Групові танці вчили розуміти один одного без слів і давали почуття єдності й гармонії. Магічними танцями викликали дощ і сонце, розмовляли з богами. І тільки у 18 ст. танець здобуває статус мистецтва. З’являються школи й вчителі танців, а вміння танцювати стає ознакою певного соціального стану. У танцях зникають природність і спонтанність, емоційність і відкритість, з’являються гра, правила, манерність. З погляду психології відбувається нарощування масок соціальних осіб, спілкування стає формальним, щирі почуття ховаються й не проявляються (тому що це непристойно), певна послідовність рухів закриває шлях до творчості. У ХХ ст. танець одержав новий і досить потужній імпульс до розвитку. Починаючи з Айседори Дункан, багато відомих танцівників танцю модерн (Мері Вігман, Рут Сен-Дені й Тедді Шоун, Доріс Хамфрі) прийшли до нового розуміння танцю – вони вважали його головним вираженням неповторної індивідуальності танцівника, безпосереднього емоційного життя людини. Танець стрімко повертається до своїх первісних функцій: комунікабельна, гедоністична, катарсична, терапевтична. Сьогодні ми можемо вибрати будь-який вид або напрямок танцю. Наприклад, кому подобаються щирі спілкування й різні тілесні контакти – контактна імпровізація, хастл; кому подобається бути сексуальними й привабливими – білліденс (танець живота), танцювальні фітнес-програми; подобається бути активним й впевненішим – латинські танці, сальса та ін.; якщо людина втомилася від стресів і напруг сучасного життя – клубні танці або трансові дискотеки. Це перший аспект, для чого потрібні танці. Другий аспект. Усім відомо, що кожній людині властиві певна хода, жести, міміка. Ці особливості індивідуальні й рідко змінюються з роками. Також у кожної людини є свій танець, набір рухів, манера танцювати й пересуватися у просторі. У танці не усвідомлено відображається особистість людини і якщо уважно придивитися, то можна багато чого розповісти про характер танцюючого, його звички, страхи, особливості взаємодії з різними людьми й із самим собою, його фантазії, відношення до себе й навколишнього світу. І третій аспект про «танцюючі» частини тіла. Якщо уважно придивитися до танцюючої людини, то можна помітити, що постійно рухаються тільки певні частини тіла, найчастіше це руки й ноги, рідше – стегна й голова, майже ніколи – спина, шия, плечі. Сюди ж можна віднести погодженість частин тіла у танці. Якщо зробити символічну розшифровку, то руки – це здатність до соціальних контактів й їхній характер (куркулі – агресивність, долоні – доброзичливість); ноги – стійкість соціального стану; стегна – здатність одержувати сексуальне задоволення, незалежність; голова – раціональність, критичність; шия – контроль у всіх змінах (за собою, людьми, емоціями й поводженням); спина – щирість, перевантаження; плечі – відповідальність (особливо за інших). Якщо більш рухлива права частина тіла – це свідчить про виявлення чоловічого початку й таких якостей як наполегливість, агресивність, цілеспрямованість, активність, твердість, логічність. Якщо ліва – то це жіночий початок, який проявляється у таких якостях як гнучкість, терпимість, підпорядкованість, м’якість, інтуїтивність. Необхідно відзначити, що людина завжди може змінити свій танець, а таким чином, й свій характер, коли придбає нові рухи, тільки це буде вже вольовий процес. Таким чином, по-перше, танцювати або рухатися може кожна людина, незалежно від віку, статі, соціального стану, рівня освіти, цінностей, установок і навіть здоров’я (не вважаючи випадки нерухомості). По-друге, за допомогою танцю можна провести діагностику особистості, (виявити стереотипи руху, м’язові затиски, проблемні зони). По-третє, зняти напругу, зменшити тривожність, агресивність, визволити стримування, що придушують почуття й емоції, у тому числі соціально небажані. Найчастіше, саме цей аспект танцю приводить до зниження ваги. По-четверте, придбати нові рухи, що сприяють: а) ефективній взаємодії із собою, світом, людьми; б) зміні стилю комунікацій з оточуючими; в) формуванню вміння усвідомлювати свої й чужі бажання, почуття, вчинки, за допомогою аналізу рухів. По-п’яте, танець сприяє прояву індивідуальності, щирості, спонтанності, сприйняттю себе. І як наслідок, відбувається зміна установок, стереотипів, комунікацій. Підвищується самооцінка, з’являється впевненість у собі. Людина стає більш успішною, привабливою, задоволеною. Таким чином, танець є взаємодією, історією людських взаємовідносин. Ми маємо стійкі та обмежені уявлення про себе. І це природно створює неусвідомлені переваги й стереотипи у взаєминах з іншими людьми. Тому через танець ми можемо: [20. C. 173].

• більш відкрито глянути на світ людських взаємин;

• виразити ті почуття, які ми не вміємо й боїмося  виражати;

• реалізувати  ті бажання, які нам поки що страшно, або ніяково втілити;

• знайти взаєморозуміння, якого не вистачає в повсякденному  житті.

Виховна робота в художньому колективі - процес складний, багатогранний. ЇЇ специфіка в хореографічному колективі обумовлена ​​органічним поєднанням художньо-виконавських, загальнопедагогічих та соціальних моментів в її проведенні та забезпеченні. Зусилля педагога спрямовані на формування у дітей світогляду, на виховання високої моральної культури, на художній, естетичний та комунікативний  розвиток. Ці завдання вирішуються з залученням дітей у художньо-виконавську діяльність, з організацією навчально-творчої роботи. Тому перший рівень виховання дитини в хореографічному колективі - це освіта і навчання його як виконавця. Другий рівень виховання - це формування дитини як особистості, розвитку в ньому громадянських, морально-естетичних, комунікативних якостей, загальної культури. Батьки віддають дітей у хореографічні колективи для занять, щоб зміцнюють здоров'я, розширювати загальний культурний і художній кругозір,  які є формою задоволення духовних потреб дитини, засобом розвитку естетичного смаку.  Дитина сприймає, запам'ятовує і виконує те, що його цікавить, приваблює.  Виховна робота повинна проводитися систематично, тільки тоді вона призведе до позитивних результатів. Складність виховної роботи визначається тим, що діти в колективі зустрічаються різного рівня культури й виховання. Зосередити їх інтереси деколи непросто. При цьому педагогу-керівнику доводиться виявляти такт, чуйність, застосовувати індивідуальний підхід до дітей. Він повинен зацікавити дітей, використовувати в роботі можливості кожної дитини, її перспективи. У спілкувані з дітьми необхідно проявляти  симпатії, шанобливого інтересу до їх радощів і разачарувань, до їх складнощів у житті. Тому педагогу необхідно розуміти взаємини дітей, їх внутрішній світ. Дитина, вступаючи в світ знань з хореографії, повина знати, що кожне заняття обов'язкове. Все це викликає позитивні емоції у дітей, розвиває здібності впливає на моральний настрой і розвиток їх естетичної культури, розвиток естетичних та комунікативний якостей [5. C. 194].  
 Хореографічний колектив у певному сенсі і в певних умовах сприяє вирішенню виникаючих проблем у дітей: знімає негативні фактори (закомплексованість у русі, в ході, поведінці на дискотеках тощо); виховує відповідальність (необхідна риса в характері маленької дитини, так як безвідповідальне ставлення одних часом дратує і розслабляє інших); прибирає тенденцію «винятковості» деяких дітей (це негативно впливає на весь колектив); береже дитину від нездорового суперництва, зловтіхи, «зоряної хвороби», що є важливим завданням у вихованні дітей, розвиває комунікативні здібності дитини. Викладач повинен навчити дітей співпереживати чужій біді, вмінню захищати, можливо, всупереч всьому колективу. Висловити свою точку зору, відстояти її дитина навчається в колективі [25. C. 185].