Розвиток комунікативних якостей учнів на заняттях з хореографії

 

                                  ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………………………....3

Розділ 1  Комунікація як спосіб міжособистісної взаємодії………...............5

1. Зміст поняття «комунікація» та його структура...................................9
2. Комунікативні якості педагогічного мовлення, їх вплив на становлення особистості та формування характеру учнів ...............10

Розділ 2 Розвиток комунікативних якостей учнів на заняттях  з хореографії.……………………………………………………………………...20

2.1 Розвиток вербальної комунікації………………………………….…20

2.2 Розвиток невербальної комунікації …………………………………22

Висновки………………………………………………………………………...27

Список  використаних джерел………………………………………………...29

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                           ВСТУП        

Актуальність. Проблема розвитку творчих здібностей учня є однією з центральних в педагогіці, оскільки прогрес суспільства – це шлях постійної творчості, долання стереотипів і вироблення нових, нестандартних, часто несподіваних ідей, оригінальних підходів і шляхів до їх втілення. Одним з головних педагогічних завдань при цьому є виховання людини, здатної творчо переосмислювати набутий досвід, досягнення людства в науці, культурі, мистецтві. Це завдання відображене в Національній доктрині розвитку освіти в України, в якій підкреслюється необхідність застосовувати нові педагогічні технології особистісного зорієнтованого виховання для формування творчих здібностей учнів.

Сьогодні хореографічне  мистецтво розглядається як важлива  художня цінність, що виконує численні функції – пізнавальну, комунікаційну, естетичну та інші. Виховання у дітей комунікативних якостей є не лише актуальною проблемою сучасної педагогічної науки, але й соціальною необхідністю. Саме комунікативні якості забезпечують готовність дитини до процесу спілкування, вони є підґрунтям формування комунікативних вмінь і навичок, та за їх допомогою варіюється процес спілкування. Спілкування є одним з визначальних чинників формування особистості дитини. Формування комунікативних якостей дітей відбувається в процесі оволодіння ними специфічними методами та засобами хореографічної діяльності. Ефективність формування комунікативних якостей дітей залежить від виховного впливу соціального середовища, де творчість створює оптимальні умови для найбільш продуктивної реалізації їхнього комунікативного потенціалу.

Мета роботи полягає у тому, щоб розкрити поняття  комунікації, визначити її форми та методи, визначити комунікативні якості педагогічного мовлення, і їх розвиток в учнів на заняттях з хореографії.        

Завдання:

1. Розкрити поняття «комунікації», її форми та методи;
2. Визначити комунікативні якості педагога;
3. Розглянути основні умови розвитку комунікативних якостей учні на заняттях з хореографії.

Об’єктом роботи є педагогічний процесс розвитку комунікативних здібностей учнів на заняттях з хореографії.

Предметом роботи є зміст, форми та методи комунікації, умови розвитку комунікативних якостей учнів на заняттях з хореографії.

Структура роботи: робота складається зі вступу, трьох розділів з підрозділами, висновку та списку використаних джерел.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

КОМУНІКАЦІЯ ЯК СПОСІБ МІЖОСОБИСТІСНОЇ ВЗАЄМОДІЇ

1. Зміст поняття «комунікація» та його структура

Поняття комунікація як науковий термін і галузь дослідження виникла в XX ст. Термін походить від латинського communication – повідомлення, передача, бесіда, розмова. Більш того, словники свідчать, що вивчення проблем комунікації започатковано ще за часів Платона. Як завжди, різні автори абсолютно по – різному тлумачать зміст цього питання. Соціологи розуміють під комунікацією взаємодію, тобто передачу соціальної інформації. Психологи – процеси обміну продуктами психологічної діяльності, насамперед спілкування [2. C.25 ].

Ми живемо в світі комунікації, 70 відсотків свого часу людини витрачає саме на комунікацію. Комунікація – передача значення шляхом пересилання сигналів.    Комунікація є смисловим аспектом соціальної взаємодії, однією з найбільших загальних характеристик будь-якої діяльності. ЇЇ можна визначати як форму зв’язку, як один із проявів інформаційного обміну або обміну інформацією між людьми у процесі їх безпосереднього спілкування за допомогою технічних засобів.

  Комунікація – це всепронікаючий і складний процес, який включає людей, що розмовляють під час особистого спілкування або в групах, на зборах, ведуть розмову по телефону чи читають і складають службові записки, листи і звіти. Таким чином комунікація розглядається як спілкування за допомогою слів, букв, символів, жестів і як спосіб, за допомогою якого висловлюється відношення одного працівника до знань і розумінь іншого, досягається довіра, взаємоприйняття поглядів тощо.

          Комунікація має кілька значень. По-перше, це шлях повідомлення (наприклад, повітряні чи водяні комунікації), по-друге, це форма зв’язку (наприклад, радіо, телеграф тощо), по-третє, це процес повідомлення інформації за допомогою технічних засобів масової комунікації (газети, радіо, кінематограф, телебачення та ін.), нарешті, по-четверте, комунікація виражає акт спілкування, зв’язок між двома чи більше індивідами, повідомлення інформації однією особою іншій. Це словникове визначення терміна показує, що найбільш близьким за значенням є останній випадок.

Отже, комунікація  — це не спілкування в усьому його комплексі та багатогранності, а лише складова спілкування. Природно, що ця складова також має соціальну природу й соціальний статус. Міжособистісну комунікацію можна охарактеризувати як взаємний обмін суб’єктивним досвідом людей, що знаходяться в просторовій близькості, що мають можливість бачити, чути, торкатися один одного, легко здійснювати зворотній зв’язок.

Визначення  терміна «комунікація» починається  з характеристики множинних інформаційних  систем передачі людської мови, сигналів і зображень. Відповідно до цього  термін «комунікація» означає буквально  міру «участі» (чи «співучасті») у процесі споживання, обміну й використання інформації. Але разом з цим перебувати в стані комунікації — це не просто передавати й одержувати інформацію. Це означає наявність ще деяких граней комунікації: 1) координація з приводу прийняття й передачі інформації; 2) узгодження цінностей, оцінок і процесів розуміння; 3) організація процесу зв’язку між індивідами. Таким чином, комунікація як акт спілкування має свої особливості. У більш вузькому, соціально-психологічному смислі комунікація — це процес передачі інформації від відправника до одержувача. Відправник, мета якого полягає в тому, щоб певним чином вплинути на одержувача, передає те чи інше повідомлення. Це повідомлення може бути передане за допомогою деякого коду (системи змістів, значень). Щоб зрозуміти це повідомлення, одержувач має його декодувати. Комунікація має певні «складові частини». Найпростіше уявлення про структуру комунікації дає схема на рис. 1. [ 3. C.37 ].

Рис. 1. Структура комунікації

 

Наступна характеристика процесу комунікації — цільова. Характер спілкування (передача інформації, обмін діяльністю, уміннями, навичками, взаємодія тощо) визначає особливість акту спілкування — комунікації. Тоді схема комунікації буде такою, як на рис. 2. [3. C.39 ]

 

Рис. 2. Схема комунікації

 

В комунікації  варто відрізняти мету від спонукального  мотиву. Мета — це ясний і чіткий (часто раціонально обґрунтований) намір. Спонукальний мотив — прихований намір. Найчастіше цей намір є  прихованим тому, що він може бути не загальнозначущим, не схвалюваним співтовариством.

Виділяють чотири групи комунікації:

• Перцептивна. Перцепція - процес сприйняття, що сприяє взаєморозумінню учасників спілкування. Перцептивна сторона спілкування - це процес сприйняття і розуміння людьми один одного. (позитивні сторони: повага до інших, впевненість у собі, самоконтроль, автентичність; негативні риси: самозакоханість, егоїзм, ворожість, заздрість, злопам'ятність, недовіра до людей, образливість, надмірна сором'язливість, замкненість);
• Когнітивна. Когнітивний (пізнавальний) - пов'язаний з процесом прийому та передачі інформації, що здійснюється знаковими (в   тому  числі   вербальними)   засобами; (позитивні сторони: високий інтелект, допитливість, уважність, швидка реакція, здатність висловити думку, вміння логічно мислити, багата уява, кмітливість; негативні риси: розсіяність, нестійкість інтересів, вузькі інтелектуальні інтереси, уповільнена реакція, нездатність висловити свою думку, бідна уява);
• Морально-емотивна. Відтворює спілкування як процес обміну та регуляції на емоційному рівні (позитивні сторони: відвертість, веселість, доброзичливість, милосердя, почуття гумору, визнання та дотримання правил суспільної поведінки; негативні риси: нездатність дотримуватися суспільних норм поведінки, тривожність, емоційна недисциплінованість, зажуреність, інфантильність);
• Інтеракційна. Пов'язана з процесом взаємної регуляції дій, поведінки партнерів по взаємодії (позитивні сторони: вміння пристосовуватися, стриманість, сміливість, ініціативність, відповідальність, тактовність, активна участь у громадському житті, здатність постояти за себе; негативні риси: конфліктність, неврівноваженість, боязкість, страх перед спілкуванням, агресивність, зухвалість, грубість, мовчазність).

Комунікація може бути усною чи письмовою:

• До усної комунікації належать: телефонні розмови, публічні виступи, наради, безпосереднє спілкування тощо. (Позитивним аспектом таких комунікацій є економія часу, забезпечення глибшого взаєморозуміння. Недоліки: проблема не точності, використання недоречних слів, у процесі спілкування можуть бути випущені суттєві деталі).
• Письмова комунікація не допускає найменших не точностей і представлена у формах планової та звітної документації, пам’ятних записок, доповідей, оголошень, рефератів, повідомлень тощо. (Переваги: якісне збереження інформації, можливість вивчення, багаторазове перечитування інформації, ґрунтовність підготовки, можливість доведення інформації до багатьох людей. Недоліки: складність поновлення, об’ємність інформації).

Усі види спілкування  можна умовно поділити на вербальне, не вербальне:

• Вербальна комунікація – це наше звичне використання мови. Вона має системніший, структуровані ший характер.

Види вербальної комунікації:

1. Контакт масок – формальне спілкування, коли відсутнє прагнення зрозуміти і враховувати особливості особистості співрозмовника. Використовуються звичні маски (ввічливості, чемності, байдужості, скромності тощо.) – набір виразів обличчя, жестів, стандартних фраз, що дозволять приховати дійсні емоції, відношення до співрозмовника.
2. Світське спілкування – його суть у безпредметності, тобто люди кажуть не те, що думають, а те, що належить говорити в подібних випадках.
3. Формально – рольове спілкування – це такий вид спілкування, при якому його зміст, засоби регламентовані соціальними ролями партнерів по спілкуванню: вчитель і учень, хлопець та дівчина, тощо.
4. Ділове спілкування – це процес взаємодії в спілкуванні, при якому відбувається обмін інформацією для досягнення певного результату. Тобто це спілкування цілеспрямоване.
5. Духовне міжособистісне спілкування – розкривається глибинні структури особистості.

• Невербальна комунікація – обмін інформацією через зміну виразу обличчя, жести і рухи тіла. Невербальне спілкування цінне тим, що воно як правило спонтанне і виявляється не свідомо. Будь – який з цих невербальних елементів спілкування може допомогти людині переконатися в правильності того, що сказано словами, або, як це іноді буває, поставити сказане під сумнів.  Невербальна комунікація не є такою чіткою. Хоча вона й несе в собі досить інформації. До засобів невербальної комунікації належать:

1. Мова тіла: а) статична експресія – фізіогноміка (експресія обличчя й фігури, зумовлена будовою тіла);  артефакти (прикраси, манера одягатися, зачіска, косметика); система запахів ( природні, штучні). б) динамічна експресія – текесика (система дотиків, потиску руки, поплескування); просодика (характеристика голосу, темп,тембр, висота, гучність, наголошування, акценти); екстра лінгвістика (використання пауз, сміху, плачу); кінетика (комунікативно-значущі рухи); виражальні рухи (міміка, жести, поза, хода) і т .д.
2. Міжособистісний простір: дистанція, взаємне розміщення під час спілкування.
3. Часові характеристики: час спілкування, запізнення, затримка дії.

Не всі з  цих засобів рівнозначні, проте  кожен з них легко зчитується учням, підсилюючи або нейтралізуючи  враження від слів і дій педагога. [5. C.56 ].

 

1.2 Комунікативні якості  педагогічного мовлення, їх вплив  на становлення особистості та формування характеру учнів

  Формування педагогічних умінь, зокрема, комунікативних – це безперервний процес, який триває від початкового ознайомлення з ними до оволодіння уміннями на рівні педагогічної майстерності. Процес мовлення не лише відбиває власну свідомість тих, хто спілкується, а й робить її зміст доступним іншим людям. Крім того, мовлення — це головний засіб організації уваги слухачів і співрозмовників: у цьому плані воно однаковою мірою необхідне і для діяльності і для спілкування [3. C. 89]

  Під професійними комунікативними якостями педагога розуміється сукупність індивідуальних особливостей особистості, які впливають на ефективність професійної діяльності, відповідають за встановлення продуктивної взаємодії суб'єктів освітнього простору та визначаються стійкістю, суттєвістю, кінцевістю (тобто їх не можна розкласти на інші властивості), й спостережливістю (рівень їх розвитку може бути продіагностований, досліджений).  В підсистему комунікативних якостей викладача більшість науковців включають: емпатію і професійну рефлексію (Деркач А.О.); контактність, вміння вислухати (Воропаєва Т.С.); тактовність, реактивність, сугестивність (Єрастов М.П.); справедливість, пильність, чуйність (Сластьонін В.О.); гнучкість і делікатність, спрямованість на відкрите й активне спілкування, здатність швидко встановлювати контакт, візуальність та красномовність (Галагузова М.А.); соціальну сміливість (Келасьєв В.М.), комунікабельність, толерантінсть (В.О. Кан-Калік) [5. C.128]. 
 Комунікативні якості відповідають за продуктивність процесу взаємодії суб'єктів, і залежно від своїх часткових функцій, що реалізують дані характеристики особистості педагога в комунікативній діяльності, можуть бути віднесені до таких підгруп: управлінські (організація навчальновиховного процесу, здатність стимулювати студента на розвиток власних сил і здібностей й ін.); інформативні (відповідають за безпосередньо передані знання); емотивні (емпатійність, чуйність, тактовність, делікатність); фактичні (якості, які відповідають за встановлення і підтримку взаємодії). Комунікативні якості спеціаліста сфери «суб'єкт -суб'єкт» залежно від виду комунікативної діяльності також поділяють на вербальні, що характеризують мовну культуру спеціаліста та невербальні, що характеризують вміння використовувати немовні засоби, емоційну культуру, вміння управляти своїм «м'язовим» темпераментом та ін. Проте всі дані комунікативні якості реалізуються на основі актуалізації базових характеристик - механізмів міжособистісного сприйняття, від успішності відтворення яких, насамперед з боку педагога як головного суб'єкта процесу взаємодії, залежить результат професійного спілкування. Тому такі професійні комунікативні якості як рефлексія, емпатія, ідентифікація і децентрація розуміються як рівнозначні, базисні суб'єктивні характеристики, що відповідають за встановлення особливого стану суб'єкта, без якого неможливе спілкування - розуміння між викладачем і студентом. Саме вони можуть характеризуватися кінцевістю, суттєвістю, спостережливістю, рівноцінністю [9. C.138 ].