Особливості розвитку комізму. Види комізму

МІНЕСТЕРСТВО НАУКИ І ОСВІТИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩІЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«НАЦІОНАЛЬНИЙ ГІРНИЧІЙ УНІВЕРСИТЕТ»

 

 

 

Курсова робота

на тему:

«Особливості розвитку комізму. Види комізму.»

 

 

 

                                                                                             Виконала:

                                                                                       студентка 2-го курсу

                                                                                        групи Фл-12-2

                                                                                         Чабан Катерина

                                                                                          Прийняла:

                                                                                          Савина Ю. А.

 

 

 

м. Дніпропетровськ

2014 р.

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП 3

РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ «КОМІЧНЕ»  У СУЧАСНІЙ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІЙ НАЦІЇ ТА ЕСТЕТИЦІ ПОНЯТТЯ «КОМІЧНЕ» 5

1.1 Історія розвитку  комізму 5

1.2 Види, засоби та прийоми  комізму 8

1.3 Сучасне бачення комічного та його роль у літературознавчих

студіях 27

РОЗДІЛ ІІ. Категорія «комічне»: жанри комічного 29

2.1 Комічне в англійській  та американській літературі  IX-XX ст. 29

2.2 Особливості розвитку англійської комедії 32

ВИСНОВКИ 33

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 34

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Внутрішні взаємозв’язки категорій естетики набувають завершення у комічному, оскільки воно фіксує відсутність у явищах духовних підстав для піднесення та утвердження ідеї в образі. Категорія «комічне» відображає суперечності життя у формі естетичного піднесення над негативними його проявами та долання вад його носіїв сміхом. Сприймання явищ як комічних зумовлене такою їх внутрішньою суперечністю, за якої духовна обмеженість прагне маскуватися зовні ефектною формою. В історії естетичної думки комічне характеризується як наслідок суперечності потворного – прекрасному (Арістотель), низького – піднесеному (І. Кант), хибного – значущому (Г. Гегель), нікчемного – великому (Ліппс) тощо. Видається, що найбільш чітке визначення комічного належить М. Чернишевському. У дисертації «Естетичні відношення мистецтва до дійсності» філософ пише: «комічне – внутрішня пустота і нікчемність, що прикривається зовнішністю, яка претендує на зміст і реальне значення». У такий спосіб він розширює визначення німецького філософа, учня Г, Гегеля, Ф.-Т. Фішера («Естетика, або наука про прекрасне»), який пише: «Комічне – це перевага образу над ідеєю» [13, с. 87].

Питання комічного та його форм дотепер залишаються в центрі уваги літературознавства та суміжних наукових парадигм: філософії, етики, естетики, соціології. З великої кількості теорій комічного, які були започатковані Аристотелем, Т. Гоббсом, І. Кантом, З. Фрейдом,  
А. Шопенгауером та ін., релевантними для даного дослідження є теорія гри (Н. Арутюнова, Е. Берн, Л. Вітгенштейн, Т. Грідіна, М. Кронґауз,  
В. Санніков, Й. Хейзинга). Викликають інтерес загальні питання драматургічного тексту в історичній перспективі (В. Мізецька), композиційно-мовленнєва організація англомовних комедійних драматургічних текстів (І. Ступніков, Н. Тайц, I. Janicka, в окремі лінгвістичні особливості англомовного комедійного драматургічного тексту (Н.А. Олійник, R. Sharpe). Проте питання вивчення особливостей розвитку комічного та його видів, зокрема в англійській літературі потребує своїх уточнень. Щодо естетичної форми комічного та її духовної функції, М. Бахтін зауважує: «Сміх – не зовнішня, а суттєва внутрішня форма, котру не можна змінити на серйозну, не знищивши при цьому і не спотворивши самого змісту розкритої сміхом істини» [20, с. 105].

Актуальність теми зумовлена спрямованістю сучасних досліджень на вивчення різних аспектів текстів різних типів та важливою роллю комічного в англійській літературі; застосуванням комплексного, системного підходу до механізмів створення комічного в англійському комедійному тексті, що відповідає домінантним тенденціям сучасного літературознавства.

У колі нашого дослідження – особливість розвитку комічного в контексті англійської літератури.

Таким чином, метою курсової роботи є аналіз особливостей  розвитку комічного в контексті англійської літератури.

Для досягнення мети було поставлено ряд завдань:

– з’ясувати значення поняття «комічне»;

• подати загальну характеристику естетичної категорії «комічне»;
• проаналізувати види комічного;
• дослідити особливості розвитку комічного в контексті англійської літератури;
• розглянути особливості комедій У. Шекспіра.

Об’єкт дослідження − Комічне як категорія естетики.

Предмет дослідження – форми та засоби комічного.

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ І.

У СУЧАНІЙ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІЙ НАЦІЇ ТА ЕСТЕТИЦІ ПОНЯТТЯ «КОМІЧНЕ»

 

1.1. Історія розвитку  комізму.

Поняття комічне за літературознавчим словником-довідником − категорія естетики, що характеризує той аспект естетичного освоєння світу, який супроводжується сміхом без співчуття, страху і пригнічення. У комічній ситуації людина інтуїтивно осягає невідповідність між неповноцінним, недосконалим змістом явища і його формою, яка претендує на повноцінність і значущість, між високою метою і негідними засобами її досягнення [41, с. 104].

Дослідження категорії комічного бере свій початок у творчості Платона (трактати «Філеб», «Бенкет») та Арістотеля («Поетика»). У Давньому Римі дослідником комічного був Цицерон («Про оратора», «Про обов’язки»). У добу Середньовіччя сміх перебуває поза межами офіційних сфер ідеології. Раннє християнство засуджує сміх (Тертуліан, Кіпріан, Іоанн Златоуст, Климент Александрійський), вважаючи, що християнству подобає лише серйозність.

Розвиток жанру комедії у добу Відродження, а також переклад «Поетики» Арістотеля сприяли інтересу до теорії комічного (трактати Маджи «Про комічне», «Міркування про трагедію і комедію»). Питань комічного торкаються у своїх працях Р. Декарт, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Д. Юм у зв’язку з дослідженням природи афектів. Відмінності високого стилю (трагедія) та низького (комедія) розкриті у трактатах Буало «Про поетичне мистецтво» та Дюбо «Критичні міркування щодо поезії й живопису». Теорія комічного набуває всебічного осмислення в естетиці Просвітництва (Шефтсбері, Дідро, Лессінг, Вольтер) та романтизму (Шеллінг, Жан-Поль, Кант, Шлегель, Гегель, Гейне). Теорії сміху присвячені праці А. Бергсона «Про сміх»,  Фройда «Дотепність та її відношення до без свідомого».

З часів античності комічне ввійшло в сферу естетичного завдяки творчості Аристофана – видатного давньогрецького комедіографа. Він перший у світовій культурі ризикнув виставити у комічному світлі богів Олімпу (комедія «Хмари»). У новоєвропейську культуру комічне потрапляє з доби Відродження, створюючи багату скарбницю художніх форм вияву сміхового бачення світу. До всесвітньо відомих майстрів сміху належать Дж. Боккаччо (Італія), У. фон Гуттен (Німеччина), Е. Роттердамський (Голландія), В. Шекспір (Англія), М. Сервантес (Іспанія), Ф. Рабле (Франція). Саме у творчості названих митців складаються естетичні форми комічного: сатира, сарказм, іронія, гумор, жарт. (Щоправда, вже Цицерон у трактаті «Про оратора» визначає такі види смішного, як дотепність, гумор, колючість, іронія) [26, с. 43].

Естетична теорія розкрила виразність самовияву комічних явищ, наголосивши, що вона негативна. Формою естетичної реакції на обмеженість їх змісту є сміх. Сміхова реакція на негативне – спосіб творення відстані між ним і духовною позицією суб'єкта відношення. Тому сміх над негативним має катарсичну дію. Його мета – загострити увагу на недоліках, суперечностях та кричущих вадах явища. Засобами сміху негативне відкривається настільки яскраво, що його вади стають очевидними і маскувати їх стає надзвичайно складно. Сміх є своєрідним «лікарем» життя: ефект катарсису має очисну дію, звільняючи свідомість від тягаря негативних виявів життя, що народжують відчуття безвиході. Скидаючи з п'єдесталу явища та осіб, що посіли його безпідставно, сміх розвінчує удавані цінності, формуючи натомість естетично виважений свідомий підхід до дійсності. Сміхова реакція на негативне означає, що особа не розчинилася у негативному, не сприйняла його, а піднеслася над ним і з позицій вищості сміхом реагує на негативне. Багатство естетичних якостей дійсності відображається в амбівалентності сприйняття їх суб'єктом [41, с. 135].

Варто зазначити, що сміхова реакція не поширюється на фізичні вади людини – на людську біду. Моральне почуття накладає заборони на негативну реакцію і переводить її в духовну взаємодію – щире співчуття. Вболівання, прагнення допомогти – це естетичне реагування на названі явища. Більш того, якщо особа, незважаючи на фізичну неміч, каліцтво, не скорилася обставинам і живе духовно багатим життям, наше реагування набуває характеру піднесеного схиляння перед силою волі, мужністю.

Виборювання поля краси і добра естетично визначеними засобами означає витіснення сміхом злого й анти-естетичного, тобто має морально виважений характер. Комічне виявляє слабкі сторони явищ і в естетично визначений спосіб – з допомогою адекватної міри сміху – сприяє їх удосконаленню. Тобто, сміх не перешкоджає повному самоздійсненню явища. Він ранить, часом дуже боляче, і цим допомагає подолати негативні прояви дійсності, негативні риси об’єкта. Якщо ж явище не здатне змінитися на краще, сміх виявляє цю нездатність, тобто засвідчує естетичну вичерпність його якостей. Саме тому явища, що відживають, виявляють таку вразливість до сміху. Цінність сміху в цьому випадку – в його очисній дії [38, с. 84].

Форми, в яких здійснювалося реагування на негативні явища, утворювали певний асоціативний ряд, тобто мали не прямий, а прихований характер. Відтак, естетичне реагування виникало як об’єктивний наслідок сприйняття форми прояву явища, і лише згодом, у процесі роздумів над формою, відкривався прихований глибинний сміховий пласт змісту. Однак у таких формах прихований глибокий зміст, що відображав не сприйняття насильства влади над людиною. Карнавальні, блазнівські форми – це ще і спосіб продукування спорідненості естетичного реагування на явища, які небезпечно виставляти у комічному світлі «від себе», тобто надавати реагуванню індивідуалізованих форм. Але оскільки об’єктом сміху найчастіше були сильні світу цього – правителі, можновладці, представники духовної та світської гілок влади, потрібна неабияка мужність, щоби бодай у такий спосіб виголосити правду. Сміхом заперечуються не соціальні структури як такі, а спроби влади вдатися до примусу, погроз, застрашування та насильства.

За Середньовіччя поширеними формами народної сміхової культури, окрім всенародного карнавального сміху, були фабліо (у Франції), шванки (у Німеччині), фарс, тваринний епос (на Русі) та ін. Гостросатиричний зміст творів пом'якшували сміховою формою та традиційними прийомами висміювання. Професійне мистецтво створило багату сміхову культуру, надавши її виявам градацій і нюансів у різних формах комічного – від найгостріших (сарказм, сатира) до доброзичливих (гумор, жарт) та «перехідної» (іронія).

Відомі теоретики естетики такі як Шіллер, Шеллінг, Гегель, Бєлінський, неодноразово зазначали, що уміння бачити недоліки у собі самому і сміятися над ними – це найвища форма естетичної освіченості. Йдеться не лише про певну особистість, а й про духовне здоров’я народу, здатного сміятися над собою.

Отже, комічне – категорія, що характеризує той аспект естетичного освоєння світу, який супроводжується сміхом без співчуття, страху і пригнічення. У комічній ситуації людина інтуїтивно осягає невідповідність між неповноцінним, недосконалим змістом явища і його формою, яка претендує на повноцінність і значущість, між високою метою і негідними засобами її досягнення, зазначає Л.А Чередник в своїх працях.

Комічне − це одна з форм перебування людини у свободі. Це спосіб позбутися серйозності, що властива буденній свідомості, схильній зводити дріб'язкові цінності у ранг вищих, надавати їм глобального значення [24, с. 830].

 

 

1.2. Види, засоби  та прийоми  комізму.

Основними формами комічного, що склалися в історичному досвіді реагування людства на негативні явища дійсності, є: сарказм, сатира, іронія, гумор, жарт, які до того ж можуть використовуватись як і засоби комічного. Вони є градацією здатності сміхової реакції на негативні явища.

Нижче ми роздивились види комізму, які найчастіше використовуються в літературі [28, с. 43-53].

Філологи і мистецтвознавці більше цікавилися прийомами комічного, ніж його засобами (Ю. Борев, А. Н. Лук).

Перші спроби класифікувати комізм сходять до античної давнини: вони були зроблені Цицероном і Квінтиліаном. Цицерон дав першу формальну класифікацію і розділив весь комізм на два основних типи [18, с. 83]:

1. Смішне виникає з самого змісту предмета .

2 . Словесна форма дотепності, яка включає в себе:

А) двозначність;

Б) несподівані умовиводи;

В) каламбури;

Г) незвичайні тлумачення власних імен ;

Д) прислів'я;

Е) алегорію;

Ж) метафори;

З) іронію.

Квінтіліан, в свою чергу, розділив всі причини, що викликають сміх на 6 груп: вишуканість, граціозність, пікантність, жарт, гострота і добродушне жартування [36, с. 85].

Безумовно, засоби і прийоми комічного з'являються не відразу, поступово з розвитком літератури збільшується їх число, збагачується зміст. Ю. Борев, кажучи про засоби класичної сатири, вважає за необхідне особливо відзначити «... самовикриття і взаємовикриття сатиричних персонажів, поширене порівняння їх з тваринами, комедійний контраст, мовні комедійні засоби (каламбур, комедійна характеристика, сатиричне іномовлення і алегорія)» [18, c. 200]. Цей перелік, в основному, зберігається Ю. Боревим і згодом [19, c. 113]. Однак слід зазначити, що даний перелік не складає порядку одного класу. Тут явно змішуються засоби і прийоми комічного, скажімо, техніка гіперболізації являє собою один з найбільш активних способів деформації фактів і явищ; або ж викриття себе і один одного пов'язано зі структурою твору та його сюжетом [19, с. 140]. Багатозначність, омонімія, каламбур, іномовлення, комічний контраст і т. д. є мовними засобами комічного. Неправомірно ставити в один ряд фактори одного порядку: насмішку, іномовлення, гіперболізацію (і її види − гротеск, карикатуру, пародію, фантастику), комічну деталь, комічну інтригу, комічну ситуацію, комічний характер, контраст, каламбур і т. д. Деякі з них – іномовлення, контраст, каламбур, алегорія та ін. розглядаються як «особливі засоби». Ця думка  Ю. Борева справедлива, проте вона не отримує подальшого розвитку. Без мовного матеріалу неможливо самовикриття і порівняння, втілення і гіперболізація, створення комічних характерів і т. п. Більшість з них пов'язана з вживанням в комічному в якості видів метафори.