Детская художественная иллюстрация на Украине

Ілюстрував  “Ифіку...” Никодим Зубрицький, але  він також, як і автори віршованого  тексту, не пішов шляхом сліпого  копіювання. Гравер творчо переосмислив зразки західних гравюр, сюжети яких були запозичені з античної історії, міфології, Біблії, суттєво доповнивши їх образами вітчизняної літератури (“Нове небо”, “Ключ розумінія” І. Галятовського, “Патерик Печерський” 1661 р.) та українського фольклору. “Ифіка...” була видана на честь гетьмана Скоропадського, у  зв’язку з чим на звороті титулу бачимо герб родини Скоропадських, виконаний  у техніці ксилографії. Під ним  – панегірична присвята гетьманові на декілька сторінок. Далі йдуть графічні зображення з пояснювальними силабічними  віршами. 

У графічному циклі “Ифіки...” простежується  кілька тематичних ліній. Наприклад, тему моральних цінностей розкриває  ряд гравюр: “Стидіниє”, де зображено  дівчину, що закриває обличчя серпанком. На гравюрі “Дружество” відтворено два крилатих серця. На гравюрі “Щедрість” бачимо джерело води. Тут людська  риса характеру порівнюється з джерелом. Доводиться думка, що матеріальний статок щедрої людини ніколи не зменшиться, як і вода в джерелі. Далі “Ифіка...”  розвиває тему прославлення освіти і  вченості в гравюрах “Академія” і  “Книг чтеніє”. Темі картання суспільних вад присвячені гравюри “Хищение”, “Зависть”, “Осужденіє”. Остання  з них ілюструє біблійну притчу про  людину, яка бачить в оці ближнього  соломинку, а в своєму і колоди не помічає. Про вимоги підкорення владі  йдеться в гравюрах “Подчиненіє  властям” і “Властелин благоугодный”. В мідериті “Властелин благоугодный”  відповідальний володар порівнюється з вожаком журавлів, який чатує  спокійний сон усієї зграї. Тему взаємної любові батьків і дітей  відтворено у гравюрах “Любовь родителей”, “Почитание родителей”, ”Воздаяние родителям”. У мідериті “Любовь родителей” Н. Зубрицький вдало змальовує епізод грецького міфу про царя Егея, який, побачивши на кораблях чорні вітрила, в розпачі кинувся в море. Любов до Бога Н. Зубрицький ілюструє гравюрами “Любовь к Богу”, “Чин любви к Богу”, “Благодать Божа”. На одній з них (“Чин любви к Богу”) відтворено ангела, що тримає в руках полум’яніюче серце. 

Гравюри “Ифіки...”  цікаві ще й тим, що в них Н. Зубрицький застосував змішану техніку виконання. Він поєднав роботу штихелем з  офортом. Таке комбінування двох технік надало можливість граверові проробити  найменші елементи гравюр. Однак Н. Зубрицький не зупинився на детальній  проробці обсягів, а вільною, дещо грубуватою, часом переривчастою лінією побудував  виразні композиції, від чого його мідерити стали схожими на ксилогравюри. 

Високий професіоналізм та вміння Н. Зубрицького органічно  поєднувати західні тенденції з  національними особливостями справили значний вплив на подальший розвиток українського образотворчого мистецтва.

3. МИСТЕЦТВО КНИЖКОВОІ ГРАФІКИ УКРАЇНИ У ХІХ – ХХ ст.

У ХІХ ст. значний внесок в розвиток української ілюстрації зробили видатні українські художники — Т. Шевченко, К. Трутовський, О. Сластьон.

Костянтин Олександрович Трутовський (*1826 — †1893) — український художник-живописець і графік. 
Трутовський народився у Курську, вихований у родинному маєтку в селі Попівці на Харківщині, 1845—1849 учився в Петербурзькій Академії Мистецтв, з 1860 — академік. Художник належав до панівного в другій половині 19 століття реалістично-академічного напрямку.

Найкращими полотнами Костянтина Трутовського, є картини: «Весільний викуп» 1881-го року (зберігається у Національному художньому музеї України в Києві), «Дівчина зі снопами», «Повінь», ілюстрація до твору Марка Вовчка «Чумак». Крім творів Марка Вовчка ілюструє Трутовський також українські твори Миколи Гоголя, Тараса Шевченка. Цікавить художника і етнічна межа між зонами розселення українського і російського народів, яка проходить саме повз його Курську губернію. Цій темі присвячені дві його картини – «Переселенці в Курській губернії» і «Хоровод в Курській губернії». На першій картині зображені російські селяни, які за наказом уряду переселяються на українські землі. З собою вони несуть убозтво і злиденність у цей, веселий і квітучий колись край. На другому полотні – люди у російському народному вбранні танцюють танок біля українських біленьких хат. Так, на думку художника, одна національна культура вбирає у себе елементи іншої національної культури.

Сластіон, Опанас Георгійович (Сластьон, Сластіонов; 1855—1933) — український живописець, графік, архітектор, мистецтвознавець, етнограф, громадський діяч і педагог.

Після закінчення академії мандрував по Україні, замальовував краєвиди, пам'ятки, сільські типи у  характерному народному вбранні, речі селян, побуту, зразки різьблення та ін. 

У 1883—1885 рр. проілюстрував поему Т. Г. Шевченка "Гайдамаки", у 1894—1895 створив серію  літографій до альбому "Старовина  українська і запорізька", у 1875—1928 — галерею портретів українських  кобзарів. Досліджував і популяризував  кобзарське мистецтво, народну творчість, кустарні промисли.

У ХХ ст. ілюстрації відомих українських художників І. Їжакевича, В. Касіяна, М. Дерегуса, О. Кульчицької, В. Литвиненка, С. Адамовича, О. Данченка, Г. Якутовича та багатьох інших митців відзначалися різноманітністю художніх стилів, органічним взаємозв'язком з літературними текстами.

У розвитку української графіки початку XX ст. провідне місце посідає Г. Нарбут (1886—1920).

Нарбут Георгій  Іванович - художник-графік, викладач. Фундатор українського книжкового мистецтва.

Народився у родині збіднілого поміщика. Художню освіту здобув самотужки, переписуючи  книжки старовинними шрифтами та копіюючи гравюри з Біблії. Ранні твори  були виконані під впливом художників з «Мира искусства», зокрема І. Білібіна і М. Добужинського, яких можна  вважати Нарбутовими наставниками. Це ілюстрації та оформлення казок  «Горошеня», «Снігуронька», «Кощій безсмертний». Згодом Нарбут починає студіювати техніку  гравюр А. Дюрера та середньовічних майстрів ксилографії, виїздить до Мюнхена, де уважно вивчає твори німецьких художників. У графічних роботах Нарбута, виконаних в Мюнхені, з’являються  нові риси, народжені прагненням оновити  техніку, характер композиції, саму манеру виконання. Будинки, ліхтарі, вузенькі вулиці Мюнхена, а над ними — чорне  небо, навпіл розрізане кометою, що вразила уяву митця, будуть потім  траплятися у творах Нарбута, зокрема  в ілюстраціях до казки Г. Х. Андерсена  «Старий вуличний ліхтар».

Повернувшись додому, Г. Нарбут заглиблюється  у вивчення українських стародруків, народного декоративного мистецтва. Митця дедалі більше захоплює геральдика, українська старовина, він неначе поринає  у XVII — початок XIX ст., коли панував  стиль ампір. Силуетні композиції, характерні для ампіру, надихають Нарбута  на створення силуетних портретів  та ілюстрацій, зокрема силуетними картинками він ілюструє байки І. Крилова та казки Г. — К. Андерсена. Слідом за стилем ампір увагу митця  привертає культура українського бароко і він стає одним із перших дослідників  української художньої старовини, яку майстерно відтворює у  таких виданнях, як «Малоросійський  гербовник», «Герби гетьманів Малоросії», «Стародавні садиби Харківської  губернії». Творчим підсумком цих  варіацій на тему українського бароко стала «Українська абетка» —  фантастична і весела.

Революційні події та громадянська війна спонукали Г. Нарбута до активної громадської праці —  з березня 1917 р. він живе у Києві, ініціює заснування Української  академії мистецтва, стає її ректором.

Водночас виконує ескізи для  українських карбованців, оформлює нові журнали «Мистецтво», «Зорі», «Сонце праці», де використовує створений  ним шрифт та систему комплексного оформлення видань, що стали взірцем  для наступних поколінь художників книги.

Газета "Україна молода": " Художник української держави —  так можна назвати одного з  найвидатніших графіків ХХ століття, який називав себе «мазепинцем полку  Чернігівського, Глухівської сотні». Георгій Нарбут творив зоровий імідж відновленої України: Герб і Печатку, зразки цінних паперів і монет, поштових марок. Його творчість живилася давнім українським малярством, рукописними книгами й стародруками, геральдикою українських родів. Орнаменти вишивок і гаптувань, ткацтва й писанкарства, різьблення і вибійок у творчій праці Нарбута виявлялися у цілком сучасних, професійних роботах. Розмаїття народного трансформувалося через серце і руки майстра в нове, національне українське мистецтво".

Їжакевич Іван Сидорович (Ісидорович) - український художник-ілюстратор.

У 1876 - 1782 рр. навчався у Києво-Печерській лаврі в іконописній майстерні, у 1882 - 1884 рр. в Київській художнійній школі М. Мурашка. Протягом двох років, не залишаючи навчання, брав участь у реставрації фресок ХІІ ст. Кирилівської церкви. Наприкінці 1884 р. Їжакевич вступає вільним слухачем в Санкт-Петербурзькій Академії мистецтв. У 1888 р. залишає Академію. Протягом двадцяти дев`яти років працював в журналі "Нива", зробивши кілька сот ілюстрацій.

У 1905 р. був прийнятий на посаду викладача в іконописну школу  Києво-Печерської лаври, де разом з  учнями розписував храми монастиря - церкву Всіх Святих (1906), Трапезну палату (1903) та Трапезну церкву (1903). Ескізи всіх розписів розробляв особисто І. Їжакевич.

У 1937 р. виконав ілюстрації до "Лісової  пісні" Лесі Українки, "Fata Morgana" М. Коцюбинського та ін. Пише станкові картини - "Кий, Щек, Хорив і сестра Либідь" (1907), "Повстання гайдамаків" (1939) та ін.

Василь Ілліч Касіян народився 1 січня 1896 року в багатодітній родишні Ілаша та Євдокії Касіянів у селі Микулинці, що мальовничо розташувалося вздовж лівого берега Прута (тепер це південне передмістя старовинного міста Снятина). 

Початкову освіту отримав у Снятинській  семирічній (1903), виділовій (1905) та цісарсько-королівській реальній (1908-1915) школах, виявивши неабиякі здібності до малювання. Після Першої світової війни - студент Празької Академії образотворчих мистецтв. Празький період (1920-1926) став одним з найяскравіших  у творчості художника, приніс йому європейське визнання та утвердження  в професійному мистецтві.

Повернувшись в Україну (лютий 1927) і розпочавши свою педагогічну працю  на посаді професора Київського художнього інституту, Василь Касіян став засновником  цілої мистецької школи української  графіки ХХст., що грунтувалася на засадах  реалізму, народності та демократизму.

Дбаючи про книжкову справу, підготовку кваліфікованих кадрів, майстрів видавничого  мистецтва, в 1930р. В.Касіян переїхав до Харкова для організації Українського поліграфічного інституту. В Харкові  художник жив до 1941 р., початку Другої світової війни. У 1944р. художник повернувся із Середньої Азії (м.Самарканд), де перебував в евакуації, до Києва  і продовжив плідно працювати  на посаді професора Київського художнього інституту (до 1976р.).

Олена Львівна Кульчицька належала до справжніх митців-енциклопедистів; яскраво й повнокровно виявила свої численні обдарування, зокрема у живописі, акварелі, всіх видах і техніках гравюри, килимарстві, художній кераміці, ковальстві, ювелірній справі, проектуванні архітектурного декору, емалі, етнографії.

Саме з  ім'ям Олени Кульчицької пов'язане  відродження гравюри в Західній Україні після понад сторічної  перерви. До тонкощів оволодівши майстерністю різних графічних технік: деревориту і ліногравюри (чорно-білої та кольорової), офорта, акватинти, вона з першого  ж свого дебюту на виставці у Львові (1909) здобула загальне визнання. Її гравюри  захоплюють лаконізмом і простотою, багатством, емоційністю художнього вислову, глибиною задуму та змісту, гострою  політичною спрямованістю, актуальністю тематики. Народне життя в минулому та сучасному художниця широко відбила  у циклах гравюр: "Страхіття війни" (1915-1916), "Історія княжих часів" (1918), "Портрети українських письменників" (1920), "Лихоліття українського народу" (1930), "Народна архітектура" (1931), "Славні жінки минулого" (1934), "Гуцульщина" (1935), "Легенди гір і лісів" (1936), "Архітектура старого Львова" (1939).

Чимало творів Олени Львівни, які  увійшли до золотого фонду українського графічного мистецтва, виконані рідко  вживаною у наш час технікою меццо-тинто. Як і в кожній іншій техніці, рука Кульчицької і в цьому механічному  способі відтворення задуму не знала  перепон, а її творча уява - обмежень. Контрастністю чорно-білих відношень, м'якістю тональних переходів художниця  будувала завершену цілість, надихала твори емоціональною силою, із властивим  тільки їй умінням підпорядковувала засоби меті. 
Художниця створила безліч графічних перлин, які розійшлися по світу, переступили межі часу й простору, несли, несуть і нестимуть людям радість і насолоду.

У галузі української книжкової  графіки постать Георгія Якутовича, народного художника України, дійсного члена Академії мистецтв України, лауреата Національної премії України імені  Т. Г. Шевченка — явище унікальне  і самобутнє. Це була високо інтелігентна, шляхетна людина. Його творчість завжди відповідала високим художнім і  моральним критеріям, не втрачала свого  народного призначення у найвищому  розумінні цього слова. 
 
Георгій Якутович народився 1930 року в Києві. Закінчив Київську художню школу, графічний факультет Київського художнього інституту, де згодом викладав композицію та книжкову графіку. Академік Георгій Якутович присвятив свій талант Україні, її історії і кращим зразкам української літератури. Уже перші невеликі книжки, проілюстровані Г. Якутовичем («Про бідного парубка й Марка багатого», «Казка про липку і зажерливу бабу») і видані дитячим видавництвом «Веселка» у 1960–1962 рр., позначені першими знахідками майстра. У них створено цілісний графічний образ книги, в основі якого лежать по-новому переосмислені прийоми українського народного мистецтва й старовинної гравюри. 
 
Співпраця Г.В. Якутовича з видавництвом «Веселка» була тривалою і плідною. Роботи його з’являлися не часто, але кожна з них була найвищого рівня книжкової культури, розуміння тексту, фахової майстерності.  
 
У 70–90-х роках ХХ ст. Георгій Якутович ілюстрував народні казки, твори відомих українських письменників «Золоторогий олень» Д. Павличка, «Карби. Чічка. Злодія зловили» М. Черемшини, «Козак Голота» М. Пригари, «Ярослав Мудрий» і «Свіччине весілля» І. Кочерги, «Захар Беркут» І. Франка, «Кленові листки» В. Стефаника, «Слово про Ігорів похід», «Повість минулих літ», «Слово про Ігорів похід та його доба» Б. Яценка та інші.