Особливості перекладу іншомовного гумору з англійської мови на українську та російську (на прикладі телесеріалу «Теорія Великого Вибуху»

1. розрядження енергії витіснення пов’язане з дотепністю;
2. розрядження розумової енергії здійснюється за допомогою комічного;
3. розрядження емоційної енергії відповідає власне гумору.

Гумор, як один із способів розрядки, перетворює негативні почуття у щось прямо  протилежне – в джерело сміху. Роль гумору в цьому випадку зводиться до захисту людського Я, оскільки дозволяє зберегти самовладання, гідність і самоконтроль у виняткових (екстремальних) умовах.

Ідеї  Фрейда знайшли послідовників. Д. Флагел: вивільнення енергії, яке поєднане з гумором і сміхом, пов’язане з руйнуванням соціальних заборон. М. Чойс: сміх – захисна реакція проти страху заборони. Як він вважає, людина за допомогою сміху долає страх перед батьком, матір’ю, владою, сексуальністю, агресією тощо. Таким чином, за своїм соціальним значенням сміх прирівнюється до мистецтва, неврозів, алкоголізму. Е. Кріс вважав комізм не лише засобом звільнення енергії, але також поверненням до дитячого досвіду. Розглянута класифікація заснована на виділенні одного аспекту комічного, але при створенні теорій учені рідко обмежуються використанням лише одного критерію.

Семантична теорія гумору. Ця теорія була запропонована Віктором Раскіним і розвинена слідом за ним Сальваторе Аттардо.

Згідно  з ідеями цих авторів гумористичний  ефект виникає при раптовому  перетині двох незалежних контекстів в точці бісоціаціі, коли два абсолютно різні контексти, починають здаватися нам асоційованими – так виникає когнітивний дисонанс, який компенсується реакцією сміху.

Згідно  когнітивним теоріям наша пам’ять  зберігає відомості у вигляді  структур, які В. Раскін і С. Аттард назвали скриптами. Скрипт – це структурований опис типових ознак об’єкта. Раскін вважає, що в основі гумористичного ефекту лежить зіткнення контекстів, а не простого мовного сенсу. Відповідно до цієї теорії гумористичний ефект виникає, якщо присутні такі умови: а) тексту властива несумісність, часткова або повна; б) дві частини тексту протилежні в певному сенсі. Раскін вважав, що будь-який гумористичний текст включає в себе елемент несумісності і елемент вирішення. Відмінність теорії Раскіна від попередніх полягає в тому, що він надав поняттю протилежності універсальний семантичний зміст.

Класифікація теорій гумору Б. Дземідок. Ще одну класифікацію філософських теорій комічного запропонував Б. Дземідок. По-перше, він поділяє теорії комічного за значимістю для них ролі суб’єкта або об’єкта комічного. Всі концепції поділяються на:

1. об’єктивістські (в центрі уваги знаходяться об’єктивні властивості комічного об’єкта);
2. суб’єктивістські (визначають комічне як результат суб’єктивних здібностей особистості);
3. реляціоністські (розглядають комічне як наслідок взаємовідносин об’єктивних властивостей об’єкта і суб’єктивних особливостей особистості).

Таким чином, якщо класифікувати теорії гумору, роблячи акцент на якій-небудь одній рисі, то залишиться низка теорій, які будуть підходити до декількох категорій. Тобто більшість філософів не обмежуються виділенням єдиного критерію, а роблять більш-менш повний аналіз різних характеристик і властивостей комічного. Тому при виділенні в теорії лише ведучого принципу пояснення комічного великий обсяг найцікавіших ідей залишається без уваги.

1. Особливості гумору в цілому.

Якщо  серйозна людина посміє стверджувати, що сміх так само необхідний для  існування людства, як інстинкт самозбереження, він ризикує виявитися об’єктом насмішок. Жарти, анекдоти, карикатури прийнято вважати чимось другорядним, що не має суттєвого впливу на наше життя або шляхи історичного розвитку. Але якщо неупереджений читач піддасть це питання критичному розгляду, він без сумніву виявить помилковість цієї думки.

Скільки часу людина може прожити без їжі  або пиття? Проміжки між уживанням їжі становлять кілька годин, але можуть бути збільшені до десятків днів без суттєвої ​​шкоди для здоров’я. Людина може не пити тривалий час. Але чи можна знайти людей, які жодного разу в житті не сміялися? Навряд чи такі люди є. Як часто ми сміємося? Раз на місяць? Раз на тиждень? Люди стикаються зі смішним або самі придумують щось забавне щодня, кілька разів на день, а частіше – десятки разів на день. Ми приділяємо смішному набагато більше часу, ніж уживанню їжі або сексу. Ми глузуємо, як дихаємо – постійно. Але дослідженням смішного людство приділило значно меншу увагу, ніж написанням книг з кулінарії, або з приготування освіжаючих напоїв, або посібниками із сексу. Кількість, втім, сповна компенсується якістю. Практично всі великі філософи минулого, деякі з яких вже зазначались, досліджували питання смішного. Вони присвятили розшифровці сміху незліченні години роздумів.

Гумор – це позитивний душевний стан, який виникає, коли яка-небудь людина говорить або робить щось безглузде, несподіване або абсурдне, або з іншої причини, в результаті чого люди починають сміятися. Знаходячи що-небудь кумедним, вони відчувають певну радість, ось чому дана здібність важлива для щастя. Гумор сприяє створенню позитивного душевного настрою. Розглянуте нами явище зовсім не рідке: воно помічається приблизно 18 разів на день, частіше за все як безпосередні реакції на різноманітні ситуації в присутності інших людей. Гумор – один із стандартних методів, що дозволяють створити позитивний душевний настрій. Чимала частка радіо- і телепрограм спрямована на те, щоб розсмішити людей. Схоже, бажання бути щасливим або, принаймні, перебувати в гарному настрої – дуже поширене явище, і засоби масової інформації охоче вдаються до допомоги гумору для досягнення такої мети. Про що б не йшла мова в телевізійних передачах, вони повинні бути цікавими і розважальними.

Слід  враховувати кілька аспектів гумору: його сприйняття, створення і використання для подолання проблемних ситуацій. Всі три аспекти можна виміряти за допомогою відповідних тестів. Вони є складовими гарного почуття гумору, яке часто потрібно в оголошеннях про знайомства. Жарти бувають різних видів, але важко створити загальноприйняту класифікацію як таку. Відомі етнічний гумор, різноманітний чорний гумор, жарти на сексуальну тематику, абсурдні анекдоти, каламбури та інші види словесного гумору, до яких ще можна віднести фарс тощо.

Як відомо, гумор – це така якість дії або мови, яка обов’язково збуджує почуття смішного. Гумор – явище психологічного характеру. Гумор може використовувати іронію як один зі своїх прийомів, і в цьому випадку іронія, природно, буде викликати сміх. Але гумор не слід змішувати з іронією. Смішне зазвичай є результатом невиправданого очікування, деякого зіткнення позитивного і негативного. І лише в цьому сенсі іронія як мовний прийом має багато спільного з гумором.

Як показує  практика, між гумором і щастям є ​​чіткий взаємозв’язок: щасливі люди більше сміються і володіють кращим почуттям гумору. Екстраверти та інші люди з добре розвиненими соціальними навичками багато сміються і дивляться на речі з гумором. Існує досить сильна кореляція між щастям та екстраверсією. Не дивно, чому такі люди більше сміються: частота сміху є частиною шкали екстраверсії. Ми прийшли до висновку, що екстраверти та інші люди з розвиненими соціальними навичками щасливі завдяки соціальним відносинам, які доставляють їм задоволення.

РОЗДІЛ 2. СПЕЦИФІКА ПЕРЕКЛАДУ  ГУМОРУ (НА ПРИКЛАДІ ТЕЛЕСЕРІАЛУ «ТЕОРІЯ  ВЕЛИКОГО ВИБУХУ»)

1. Проблема еквівалентності при перекладі.

Специфіка перекладу, що відрізняє його від  всіх інших видів мовного посередництва, полягає в тому, що він призначений  для повноправної заміни оригіналу і що мовці перекладу вважають його повністю тотожним вихідному тексту. Разом з тим, є очевидним те, що абсолютна тотожність перекладу оригіналу недосяжна і що це аж ніяк не перешкоджає здійсненню міжмовної комунікації.

Внаслідок відсутності тотожності між змістом  оригіналу та перекладу був введений термін «еквівалентність», що позначає спільність змісту, тобто смислову близькість оригіналу і перекладу. Оскільки важливість максимального збігу між цими текстами здається очевидною, еквівалентність зазвичай розглядається як основна ознака і умова існування перекладу.

З цього  можна зробити три висновки. По-перше, умова еквівалентності має включатися в саме визначення перекладу. По-друге, поняття «еквівалентність» набуває оціночний характер: переклад визнається «хорошим» або «правильним» лише за наявності еквівалентності. По-третє, оскільки еквівалентність є умовою перекладу, завдання полягає в тому, щоб визначити цю умову, вказавши, в чому полягає перекладацька еквівалентність, що має бути обов’язково збережено при перекладі.

Перекладач-професіонал  завжди доб’ється практичної інформаційної еквівалентності перекладу оригіналу, але в теоретичному плані вона, ця еквівалентність, може сильно відрізнятись. Можна заздалегідь стверджувати, що будь-який переклад ніколи не буде абсолютно ідентичний канонічному тексту оригіналу. Еквівалентність перекладу оригіналу завжди поняття відносне. І рівень відносності може бути дуже різним. Ступінь зближення з оригіналом залежить від багатьох факторів: від майстерності перекладача, від особливостей мов і культур, які є об’єктами зіставлення, від епохи створення оригіналу і перекладу, від способу перекладу, від характеру перекладних текстів тощо. Щоб все це осмислити, варто для початку розібратися в термінах.

В теорії та практиці перекладу оперують такими подібними поняттями, як еквівалентність, адекватність і тотожність. У широкому плані еквівалентність розуміється  як щось рівноцінне, рівнозначне чому-небудь, адекватність – як щось цілком рівне, а тотожність – як щось, що має повний збіг, схожість з чим-небудь. Мабуть, ця менша семантична категоричність слова «еквівалентність» і зробило його кращим у сучасному перекладознавстві. Хоча, звичайно, поняття адекватності, тотожності, повноцінності і навіть аналогічності залишаються в тому ж семантичному полі, що і термін «еквівалентність» і іноді дублюють один одного. Таким чином, під еквівалентністю, у теорії перекладу слід розуміти збереження відносної рівності змістовної, смислової, семантичної, стилістичної і функціонально-комунікативної інформації, яка міститься в оригіналі і перекладі. Слід особливо підкреслити, що еквівалентність оригіналу і перекладу – це насамперед спільність розуміння інформації, яка міститься в тексті, включаючи і ту, яка впливає не тільки на розум, але й на почуття мовця і яка не тільки експліцитно виражена в тексті, але й імпліцитно віднесена до підтексту. Еквівалентність перекладу залежить також від ситуації породження тексту оригіналу і його відтворення в мові перекладу. Таке трактування еквівалентності показує повноту і багаторівневість цього поняття, пов’язаного із семантичними, структурними, функціональними, комунікативними, прагматичними, жанровими та іншими характеристиками. Причому всі зазначені в дефініції параметри повинні зберігатися в перекладі, але ступінь їх реалізації буде відрізнятися в залежності від тексту, умов і способу перекладу.

У перекладознавстві  можна зустріти тезу про те, що головним визначальним принципом еквівалентності тексту є комунікативно-функціональна ознака, яка складається з рівності комунікативного ефекту, який справляється на мовців оригіналу та перекладу. З цим постулатом можна частково погодиться, однак при трактуванні комунікативно-функціональної еквівалентності стверджується, що, створюючи текст мовою-реципієнтом, перекладач будує його таким чином, щоб мовець перекладу сприйняв його так само, як і мовець оригіналу. Тобто в ідеалі сам перекладач не повинен привносити в текст повідомлення елемент свого власного сприйняття, який є відмінним від сприйняття цього повідомлення тим одержувачем, якому воно було адресовано. Насправді сприйняття перекладача і кожного з одержувачів мовлення ні у якому разі не може бути однаковим через різні особистісні, культурні та соціальні причини. Перекладач, наприклад, художньої літератури, сприймає текст не як якийсь невідомий середньостатистичний носій мови, а як конкретний служитель «високого мистецтва» перекладу. І, звичайно ж, він не підганяє свій переклад під сприйняття двох абстрактних істот: закордонного читача та вітчизняного книголюба. Тому що у цих мовців оригіналу та перекладу сприйняття не може бути клонованим. Воно обов’язково відрізняється хоча б у чомусь. І до того ж справжній сенс, наприклад, художнього твору ніколи не вичерпується повністю і наближення до нього – нескінченний процес.

Мета  перекладу полягає не в переробці тексту під чиєсь сприйняття, а в збереженні змісту, функцій, стильових, стилістичних, комунікативних та художніх цінностей оригіналу. І якщо ця мета буде досягнута, то і сприйняття перекладу в мовному середовищі перекладу буде відносно рівним сприйняттю оригіналу в мовному середовищі оригіналу. Перебільшення ролі комунікативно-функціонального фактора в перекладі призводить до розмивання внутрішнього змісту, інформативної суті самого тексту, оригіналу та перекладу, до заміщення сутності об’єкта реакцією на нього з боку сприймаючого суб’єкта. Визначальним стає не сам текст, а його комунікативна функція і умови реалізації.

2. Особливості перекладу гумору.

2.2.1 Переклад каламбуру.

«Неперекладна гра слів» – це розписка перекладача у власному безсиллі. [15, с. 90] Яким би унікальним не був каламбур, рішення для його перекладу має існувати – адже шляхи цього рішення так чи інакше збігаються з вивченими в значній мірі каналами людського мислення. При перекладі каламбуру, трансформації підлягає і сама форма оригіналу – фонетична та/або графічна. Більш того, нерідко доводиться навіть змінювати зміст на новий, якщо неможливо зберегти старий, так як план вираження може виявитись важливіше плану змісту. Неважко зрозуміти, що у даному випадку досягти вірного перекладу, не змінюючи при цьому і форму, вдається доволі рідко, так як між словами (фразеологізмами) іноземної мови, які обіграються, та співвідносними одиницями мови перекладу повинні існувати не просто еквівалентні відносини, а повна еквівалентність з охопленням двох (або більше) значень. Однак навіть при такому положенні не завжди можна розраховувати на стовідсотково вдалий переклад: між еквівалентами часто зовсім несподівано виявляються непомітні за інших обставин розбіжності – в сполучуваності, частотності або вживаності, в стилістичному забарвленні або емоційному заряді, в наборі синонімів або антонімів, в етимології або словотворчих можливостях. А іноді досить навіть незначної на вигляд відмінності, щоб перешкодити правильному відтворенню гри слів на мові перекладу і змусити перекладача шукати для цього нові шляхи.

Висновок  зі сказаного лише один: абсолютно точного перекладу (тобто передачі змісту і форми), до якого ми прагнемо як до ідеалу при перекладі каламбуру, можна досягти лише за деяких винятків; як правило, у даному випадку без втрат не обійтись. Ось чому перекладач повинен в першу чергу поставити собі питання: чим жертвувати? Передати зміст, відмовившись від гри слів, або ж зберегти каламбур за рахунок заміни образу, відхилення від точного значення, а то і взагалі зосередитися лише на грі, повністю абстрагувавшись від змісту?