Використання інноваційних технологій на уроках історії

 

Говорячи про сполучення традиційних та сучасних технологій навчання необхідно позначити таку особливість, як взаємоперетворення інновації й традиції. Співіснування норми й інновації, які динамічно взаємодіють, розвиваються, є істотним для педагогічної інноватики. Норма зберігає те, що існує, а інноваційна діяльність його змінює.

Варіанти взаємодії інновації й норми, можуть перебувати в рамках сприйняття нового, як патології до перетворення норми в безрезультатність. Нове може означати як відходження від норми, порушення її, так і незвичайне використання. Часто відбувається виведення інновації з норми.

Передове часто зберігає в собі багато елементів традиційного, що яскраво проявляється в педагогіці. Це свідчить про необхідність бережливого ставлення до традиції, у якій зароджується й формується, функціонує нове.

Пізнання особливостей зародження, розвитку, функціонування, а також істотних ознак таких феноменів як норма, нове, новизна, удосконалення, займається інноватика, покликана забезпечувати ефективний розвиток суспільства залежно від потреб практики. Її пошуковий потенціал може бути використаний у слабкій сфері людської діяльності, зокрема й педагогічній.

Говорячи про сполучення традиційного і інноваційного, необхідно згадати й інноваційні освітні процеси, які і є процесами створення, освоєння й використанні сучасних навчальних технологій.

І інноваційні процеси відрізняються від стабільних або традиційних. Основу й зміст інноваційних процесів становить інноваційна діяльність, сутність якої складається у відновленні педагогічного процесу, внесення новостворень у традиційну систему, це передбачає вищий щабель педагогічної творчості й, насамперед педагогів новаторів.

У широкому змісті розуміння до новаторів належать всі педагоги, які працюють творчо, прагнуть до відновлення своїх навчальних і виховних способів. Таким чином, про сполучення інноваційно-нового й традиційного способів можна сказати, що вони дуже тісно співіснують, відбувається взаємоперетворення інновації в традицію, а із традиції зароджується нова інновація. Часте сполучення цих форм виражається в невеликій модифікації традиційного інноваційним.

Але необхідно відзначити, що існування одного без іншого можливо. Інновація народжується із традиції, а потім знову ця ж інновація згодом перетворюється в традицію.

Інновація - означає нововведення. Головним показником інновації є прогресивний початок у розвитку шкільної системи в порівнянні зі сформованими традиціями, тому інновації в системі освіти пов'язані із внесенням змін:

- у меті, змісті, методі  й технології, форми організації;

- у стилі педагогічної  діяльності й організації навчально-пізнавального  процесу;

- у систему контролю  й оцінки рівня утворення;

- у навчальний план  і навчальні програми

Новизна носить конкретно історичний характер, тобто може виникати і раніше свого часу, потім згодом стати нормою й застаріти. [7: с. 147]

Типи нововведень у школі групуються по різним критеріям.

Перша класифікація нововведення заснована на співвідношенні нового до педагогічного процесу, що протікає в загальноосвітніх закладах. Виділяють наступні типи нововведень: З метою й змістами утворення, у методах, засобах принципах, технології педагогічного процесу, у формах і способах організації навчання й виховання.

Друга класифікація нововведень у системі утворення заснована на застосуванні ознаки обміну. Тут виділяють наступні перетворення:

- локальні й одиничні, не зв'язані зв'язки,

- комплексні взаємозв'язки  між собою,

- системні,

Третя класифікація здійснюється за принципом інноваційного:

Виділяють:

- модифікації відомого  й прийнятого пов'язані з вдосконаленням  освітньої програми й навчального  плану.

- комбінаторні нововведення,

- радикальні перетворення,

Класифікація нововведень заснована на угрупованні ознак стосовно свого попередника. При такому підході нововведення відносять заміщення, скасування.

 

1.3 Ідеї гуманізму в  науці і освіті: Історія та  сучасні технології

 

Одним з принципів реалізації Державної Національної програми “Освіта” (Україна – ХХІ ст..) є гуманізація освіти, що полягає в утвердженні людини як найвищої соціальної цінності, у найповнішому розкритті її здібностей та задоволенні різноманітних освітніх потреб.

Прагнення до возвеличення людини. Найбільш повного втілення в ній людської суті складає гуманістичну традицію і своїм корінням сягає глибинних витоків людської культури, зокрема філософії Протагора (“Людина – міра всіх речей”) і Сократа (“Людино, пізнай себе і ти пізнаєш увесь світ”). Уся після сократівська філософія спрямована на вивчення людини, її життя. Перенесення людини, як основної цінності, в центр всесвіту і філософії активно відбувається в епоху Відродження. Саме цей час пов’язують із розквітом гуманізму. В культуру відродження здійснюється радикальне повернення до людини: акцент світовідношень переноситься з абсолютної особистості (Бога) на реальну людину, окремого індивіда в його людському існуванні.

Якості людини, притаманні їй як неповторному індивіду, в значній мірі завуальовані попередніми відносинами і не затребувані колишнім суспільством як першочергові і головні, виходять якби на перший план людської життєдіяльності і стають головними, вирішальними. “Тепер завдання саморозвитку себе як індивіда, своїх якостей і властивостей стає для людини не допоміжною метою, а головним напрямком його життєвих зусиль”[2: c.220].

В певній мірі тільки Відродження стало надзвичайною епохою, що підняла людину на небувалу висоту. По-своєму інтерпретуючи античний погляд на людину, гуманізм Відродження суттєво вплинув на розгляд специфіки людини в Новому часі. На питання: “Що таке людина?”, філософи Нового часу дають такі відповіді:

єство розумне і діюче за законами розуму (Локк, Кант);

раціонально тлумачить людину Декарт у своєму відомому вислові: “Я міркую, значить я існую”;

людина – прояв суспільних відношень (по К.Марксу);

єство вольове і пристрасне (Ніцше).

Філософія ХХ ст. продовжує пошук істинності людини. Таким чином, проблема людини, як практична проблема, завжди стояла і буде стояти перед кожним із нас: в певні моменти життя людина проблематизує своє існування, визначає сенс свого життя, обирає напрямок життєвого шляху.

Ще в 1928 році один із засновників філософської антропології Макс Шелер (другим родоначальником цієї течії є Гельмут Плеснер) у своїй праці “Положення людини у космосі” підкреслював необхідність створення філософської антропології як основоположної науки про сутність людини. Він висунув п’ять “ідеальних типів” філософського само сприйняття людини, які і складають “простір вибору” себе, яке представлене окремій людині всією історією філософії. Усі вони мають право на існування і в наш час, усі вони знаходять відгук у душі людини і до теперішнього часу.

Перша “ідея людини”, на думку Шелера, це ідея релігійної віри як сутності людини.

Другий ідеальний тип – тип homosapiens, людини як носія розуму.

Тертя ідея людини – це уявлення про людину як про homofaber, “людину працюючу”, уявлення які розвиваються в межах натуралізму, позитивізму, прагматизму.

Четверта ідея людини знаходиться в опозиції до всіх попередніх, оскільки передбачає неминучу деградацію людини і вбачає в ній її сутність.

П’ятий “ідеальний тип” людини Шелер складно назвав “постулатним атеїзмом серйозності і відповідальності”. Це погляд на людину як на вільне, моральне єство – “особистість”.

В п’яти ідеальних типах людини, виділених М.Шелером, втілено прагнення вловити субстанцію людяності, що розуміється або як сукупність природних якостей, або як розум, або як зв’язок з божественною першопричиною. Людина залучена або до прогресивної лінії розвитку, або до регресивної.

Зміни, що відбулися у суспільній свідомості та бутті в середині ХХ ст., спонукають стикатися у свідомості людини різні “ідеї людини”, при цьому актуальною стає проблема людини – як проблема теоретична і практична.

Становлення творчої і гармонійно розвинутої особистості включає в себе як передумову засвоєння кожним індивідом досвіду попередніх поколінь і утворення як нових форм буття, так і самої людини.

В руслі філософської антропології працював відомий соціолог і психолог ХХ століття Еріх Фромм. Філософська і соціологічна спадщина Е.Фромма значно вплинула на свідомість людей у ХХ столітті, відзначає П.С. Гуревич, аналізуючи праці Е.Фромма. Звертаючись до різноманітних філософських течій та існуючих культур, Е.Фромм висуває думку, що сутність людини слід шукати не в яких-небудь конкретних якостях, не в субстанції, а в історичному протиріччі, яке відображує унікальність людини як живої істоти. Фромм справедливо вважає, що потрібно позбавитися ізольованого аналізу тільки психічного або тільки соціального в людині. Головні пристрасті і бажання людини, відмічає він, виникають з його загального існування, тобто з тієї унікальної ситуації, в якій, взагалі, опинилася людина. Сутність людини в тому, що вона унікальна, належить одночасно природі і культурі [8: c.85].

І для того, щоб не припинився розвиток не тільки людини, а й суспільства в цілому, неможливо обмежитись тільки пристосуванням людини до існуючих видів діяльності. Саме на цьому акцентував увагу видатний український мислитель ХІХ ст. Памфіл Данилович Юркевич. Підкреслюючи значимість у виховній ідеї гуманності, П.Юркевич вважав, що вона пов’язана з ідеєю загальнолюдських цінностей культури. Гуманна освіта досягається поєднанням історичного і раціонального методів виховання. Історичний підхід не сумісний з таким поглядом на ідеал освіти, який нехтує духом певної народності і релігії. Педагогічна спроба створити людину без індивідуальних характеристик, яка не має в собі ні духу певної народності, ні духу певної релігії, нагадує спробу садівника, який, вирощуючи яблука, груші і вишні, намагається виростити ще й овоч взагалі. [9: c. 154-155].

Ідеал освіти, за П.Юркевичем, пов’язаний з певними вимогами до вчителя. Як кожен митець, учитель повинен любити істину, добро, дітей. Виховання повинно бути підготовкою самовиховання. При цьому повинно переважати почуття свободи. Людина вільна: вона мусить жити усередині своїх власних суджень про добро і зло. Педагогічна концепція П.Юркевича націлює на творчу діяльність як вихователя, так і вихованця. В цьому випадку творчість – це така діяльність, в процесі якої світ відкривається суб’єкту, особистості як створений ним самим. В такому випадку життя набуває найвищого сенсу, гармонії і визначеності, а індивід стає справжнім суб’єктом історичного процесу.

Принцип гуманізму – один із фундаментальних принципів на яких базується національне виховання як цілісна система. Принцип гуманізму утверджує високе суспільне визнання людини, її гідності, цінностей як особистості, право на свободу і вияв своїх здібностей, гармонізацію відносин між людиною і суспільством, людиною і природою тощо.

У навчальному процесі впровадження цього принципу передбачає перехід від монологу викладача до його діалогу з учнем, рівноправне доброзичливе спілкування всіх його учасників, максимальне врахування можливостей і природних задатків дитини, визнання її гідності, створення умов для самопізнання й самореалізації кожного індивіда.

Новатор в галузі дидактики Я.А.Коменський вважає школу “майстернею гуманності”. Високо оцінюючи внесок Я.Коменського в розвиток педагогічної думки, К.Ушинський виявив свій, цілком оригінальний підхід, у трактуванні самої педагогіки. Педагогіка належить до унікальних явищ людського суспільства, яка інтегрує в собі доблесті науки й мистецтва, що включає ремісництво. Причому педагогіка, як визначив К.Ушинський, є “першим вищим із мистецтв, бо вона прагне задовольнити найбільшу з потреб людини й людства – їхнє прагнення до вдосконалення у самій людській природі; не до вираження самої природи людини – її душі й тіла; а вічно передуючий ідеал цього мистецтва є довершена людина”. [7: c. 193-194].

К.Ушинський вимагає будувати навчання й виховання з урахуванням природи дитини, її національної приналежності. Тому педагогіка має спиратися на широке коло антропологічних наук, до який видатний педагог відносив: анатомію, фізіологію і патологію людини, психологію, логіку, філософію, географію, статистику, економіку, історію. Із зазначеного кола антропологічних наук особливого значення Ушинський надавав психології.,

Дидактика К.Ушинського глибинна, розмаїта й оригінальна. Він вимагав будувати навчання на основі врахування національних вікових, статевих і психологічних особливостей дітей, наголошував на значенні повторення в процесі навчання, обґрунтовував дидактичні принципи свідомості, наочності, систематичності, міцності засвоєння знань.

Вагоме місце в дидактичній системі К.Д. Ушинського займає висвітлення проблем оптимізації пізнавальної активності школярів, емоційності навчання, розвитку мислення і мовлення учнів, забезпечення наступності у навчанні й належної організації самостійної роботи й творчості школярів. К. Ушинський дав глибоке наукове обґрунтування своїй дидактиці та класичний взірець втілення на практиці.

Виховна система К.Ушинського базується на мудрості народної педагогіки й висунених них теоретичних положень педагогічної науки. Виховання він визначає як певний цілеспрямований і систематичний вплив на тіло, душу й розум дитини з метою прищеплення їй якостей здорової, розумної, моральної, релігійної, національно свідомої, творчо ініціативної, культурної, освіченої людини.