Поняття і зміст категорії «інтелектуальна власність» і суміжних категорій

Зрозуміло, згодом система патентного права була багато в чому удосконалена. Але, як ми бачимо, уже на початку XVII століття були закладені його основи. Патенти як вид інтелектуальної (промислової) власності використо¬вуються дотепер як інструмент, що регулює створення і передачу нових технологій.

Іншим об'єктом промислової власності, історія якого виходить з глибини століть, є торговельні марки. Такі зна¬ки у вигляді символів зображувалися ремісниками на то¬варах, що виготовлялися ними чи ставилися скотарями як "клейма" на тварині в давні часи. Однак, незважаючи на поважний вік, вони реалізували важливий елемент зако¬нодавства про товарні знаки, що діє донині, а саме: фіксу¬вали зв'язок між товаром і виробником.

Термін "товарні знаки" (торговельні марки) почали вживати тільки в XIX столітті. З цього ж часу вони стали виконувати нинішню роль у поширенні товарів, доведенні їх до покупця, розширенні торгівлі. Однак чим ширше за¬стосовували торговельні марки, тим більше було випадків їхнього незаконного копіювання. Тому в середині минулого століття англійськими судами були вироблені засоби захи¬сту проти таких порушень. Так народилася знаменита за¬борона на ведення справи під іншим ім'ям: ніхто не мав права видавати свої товари за товари іншої особи.

У 30-40-х роках XX століття було в основному заве¬ршено розвиток законодавства про торговельні марки (Ні¬меччина, 1936 рік; Британія, 1938 рік; США, 1946 рік). Ці закони в основних рисах не втратили чинності і на сього¬дні.

Ключовим моментом у розвитку авторського права став винахід друкувального верстата винахідником Гуттенбергом у XV столітті, що уможливило копіювання літератури механічним способом, а не переписуванням від руки. Однак це вимагало великих додаткових витрат. У цих умовах знадобився захист від конкуренції з боку виготов¬лювачів і продавців незаконних копій. Королі в Англії і Франції і курфюрсти в Німеччині стали надавати підприєм¬цям привілею у вигляді виключних прав на відтворення друкованих копій і їхнє поширення протягом обмеженого терміну. У випадку порушення цих прав здійснювалися примусові міри захисту через накладення штрафів, ареш¬ти, конфіскації незаконних копій і вимоги відшкодувати можливий збиток.

Із впровадженням друкарства різко виріс обсяг про¬дажів, а отже, і дохід друкарів і продавців. Тому автори книг порушили питання про захист своїх прав. Унаслідок цього в Англії в 1709 році парламентом було прийнято ві¬домий Статут королеви Анни - перший закон про авторсь¬ке право (копірайт - від англ. соруright - право копіювати) - "Про заохочення утворення шляхом закріплення за авторами чи набувачами копій друкованих книг прав на останній час, що встановлюється відте¬пер". Закон забезпечував автору виключне право друкува¬ти і публікувати книгу протягом 14 років від дати першої публікації, а також передавати це право торговцю. Зако¬ном передбачалося подвоєння цього терміну ще на 14 ро¬ків, якщо автор був живий.

У 1791 і в 1793 роках був закладений фундамент французької системи авторського права. На відміну від англійської системи у французькій права автора інтерпре¬туються як авторські права, якими автор користується все життя. Однак і в Англії, і у Франції авторські права розгля¬далися, по суті, як права власності, що мають економічну цінність, тобто як матеріальні права.

Наступний імпульс розвитку авторського права дали філософи Німеччини, зокрема Еммануїл Кант. Вони бачили в копірайті не просто форму власності, що забез¬печує економічну вигоду для автора, а щось більше - як частину своєї особистості. Зрештою, ця ідея привела до вироблення системи неекономічних або моральних прав.

Пріоритетне значення інтелектуальної власності серед інших об'єктів власності було втілене в законодав¬стві деяких штатів США. Наприклад, у законі штату Масачусетс від 17 березня 1789 р. відзначено, що "немає влас¬ності, яка належить людині більше, ніж та, котра є резуль¬татом її розумової праці".

Сучасна форма закону про копірайт закріплена в законі Сполучених Штатів Америки 1976 року, що передбачає захист здобутків протягом усього життя автора і 50 років після його смерті.

Зазначимо, що існує концептуальне розходження у відношенні до копірайту в країнах загального права і краї¬нах з кодифікованим цивільним законодавством. У перших ставляться до копірайту як до форми власності, що може бути створена індивідуальним чи колективним автором і, будучи створеною, підлягає комерційній експлуатації, так само, як будь-яка інша власність. При цьому складові пра¬ва копірайту спрямовані винятково на здобуття економіч¬ної вигоди. У країнах з кодифікованим цивільним законо¬давством авторське право також має характеристики вла¬сності й закон спрямований на захист економічного змісту цієї власності. Однак у цьому випадку авторське право втілює також ідею про те, що твір автора є вираженням його особистості, що вимагає такого ж захисту, як і еконо¬мічний потенціал твору.

До 1991 року в Україні, як і у всьому колишньому Радянському Союзі внаслідок переваги суспільної форми власності та панівної соціалістичної ідеології були відсут¬ні спеціальні закони про охорону інтелектуальної власнос¬ті, а правове регулювання відносин у цій сфері забезпечу¬валося в основному підзаконними актами. Винятками були розділ IV - "Авторське право" і розділ VI "Винахідни¬цьке право" Цивільного кодексу УРСР, а також "Положен¬ня про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропози¬ції”, затверджене Постановою РМ СРСР від 21.03.1973 р.

Загальне законодавство закріплювало можливість широкого використання результатів творчої праці громадян в інтересах держави і суспільства. Наприклад, основ¬ною формою охорони винаходів був не патент, а авторсь¬ке свідоцтво, що давало виключне право на використання об'єкта Інтелектуальної власності не їхнім творцям, а дер¬жаві. Авторське законодавство містило істотне вилучення зі сфери виняткових авторських прав. Воно дозволяло ві¬льно використовувати випущені у світ твори на телеба¬ченні, радіо, у кіно і газетах. І авторське право, і патентне право допускали примусовий викуп суб'єктивних прав на творчі досягнення у власників таких прав, можливість ви¬дачі примусових дозволів на їхнє використання.

У той самий час механізм захисту порушених прав не був ефективним. Передбачені законодавством санкції бу¬ли незначні, а судова процедура — складною. У результаті при масових порушеннях прав кількість судових справ бу¬ла мізерною.

Після проголошення незалежності й державотво¬рення України 24 серпня 1991 року почалося формування спеціального законодавства, що регулює правовідносини у сфері інтелектуальної власності.

Початком становлення законодавства України про інтелектуальну власність вважається день прийняття Закону України "Про власність", тобто 7 лютого 1991 року. Цим Законом результати інтелектуальної власності впер¬ше були визнані об'єктами права власності. Деякі норми, що відносяться до інтелектуальної власності, знайшли своє відображення в інших законах України.

Першим нормативним актом на шляху створення спеціального законодавства про промислову власність бу¬ло "Тимчасове положення про правовий захист об'єктів промислової власності і раціоналізаторських пропозицій", затверджене Указом Президента України 18 вересня 1992 року. Відтепер ця дата стала професійним святом винахід¬ників і раціоналізаторів України.

Однак основними джерелами права промислової власності, що складали основу спеціального законодавст¬ва про інтелектуальну власність, стали закони України: "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі", "Про охорону прав на промислові зразки", "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", які набули чинності 15 грудня 1993 року.

У той самий період були прийняті закони України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросо¬вісної конкуренції у підприємницькій діяльності" (18 грудня 1992  року), "Про охорону прав на сорти рослин" (21 квітня 1993  року, "Про захист від недобросовісної конкуренції" (7 червня 1996 року), "Про охорону прав на топографії інтег¬ральних мікросхем"     (5 листопада 1997 року).

Для розвитку зазначеного законодавства про промислову власність Державним патентним відомством України було розроблено і прийнято понад 70 підзаконних актів, що регулюють відносини у сфері набуття прав на об'єкти промислової власності.

Основним законом, що регулює правовідносини в сфері авторських і суміжних прав, став Закон України "Про авторське право і суміжні права" (23 грудня     1993 року). Питання правової охорони прав авторів знайшли своє ві¬дображення також у постановах Кабінету Міністрів Украї¬ни, серед яких: "Про мінімальні ставки авторської винаго¬роди за використання творів літератури і мистецтва" та "Про державну реєстрацію прав автора на добутки науки, літератури і мистецтва" (2003), а також у нормативних ак¬тах Державного підприємства "Українське агентство з ав¬торських і суміжних правах".

Принциповим моментом у розбудові законодавства про інтелектуальну власність стало прийняття у 1996 році Конституції України, яка проголосила: "Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власніс¬тю, результатами інтелектуальної, творчої діяльності".

Завершальним акордом у розбудові законодавства України у сфері інтелектуальної власності стало прийняття у 2003 році Верховною Радою України Цивільного кодексу України, Книга IV якого має назву "Право інтелектуальної власності".

Важливим джерелом права інтелектуальної власності також є міжнародні конвенції і договори, до яких при¬єдналася Україна.

Таким чином, в Україні вже створена законодавча база, що регулює правовідносини у сфері інтелектуальної власності. Але попереду чекає велика робота щодо її вдоско¬налення та гармонізації з міжнародним законодавством.

Місце і роль інтелектуальної власності в економічному і соціальному розвитку держави

Людина за своєю природою прагне до найбільш повного задоволення своїх матеріальних і духовних потреб, своєї безпеки. І чим більше задовольняються ці по¬треби, тим щасливішою вона себе відчуває.

Історія свідчить, що найбільших успіхів досягають країни, в деяких інтереси держави збігаються з інтересами громадян. Тому держави, що прагнуть стати процвітаючи¬ми, стратегічними задачами вважають підвищення культу¬ри громадян, розвиток економіки країни, зміцнення націо¬нальної безпеки.

Відомо, що яскраві сплески в розвитку цивілізації спостерігалися тоді, коли держава ефективно заохочувала творчу діяльність своїх громадян. Прикладом може бу¬ти історія Стародавньої Греції, Римської імперії або епоха Відродження у Європі.

Сьогодні як державні діячі, так і прості громадяни все частіше приходять до розуміння того, що першоосновою економічного і культурного розвитку суспільства є резуль¬тати інтелектуальної діяльності людини - науково-технічної і художньої творчості. Тому держава, що прагне до лідер¬ства, повинна забезпечувати своїм громадянам максима¬льно сприятливі умови для творчої роботи.

У сучасному світі країни, що процвітають, підносять до рангу державної політики розвиток творчого потенці¬алу нації. Так, у США і Японії працюють ретельно проду¬мані програми розвитку творчості громадян, починаючи з дошкільного віку.

Таким чином, інтелектуальна власність є необхідною умовою процвітання тих культур, де її важливість є повністю зрозумілою і сприйнятою та ефективно захища¬ється законами, виконання яких гарантується державою.

На відміну від природних ресурсів: землі, нафти, ву¬гілля тощо, запаси яких мають певну межу, інтелектуальна власність є невичерпним ресурсом, тому останніми десяти¬річчями вона швидко замінює традиційні матеріальні активи і стає рушійною силою економічного і культурного розвитку суспільства.

Ми живемо в епоху технологічних суспільств, тобто суспільств, у яких визначальною ланкою у виробництві ма¬теріальних благ є технології. Щоб вижити в конкурентній боротьбі, потрібно виробляти конкурентоспроможні товари. Цього можна досягти, якщо безупинно вдосконалювати технологічні процеси для їхнього виробництва. А це мож¬ливо здійснити тільки за рахунок використання результатів інтелектуальної діяльності, а саме науково-технічної твор¬чості, тобто об'єктів промислової власності: винаходів, ко¬рисних моделей, промислових зразків, ноу-хау тощо. Безперечно, результати такої діяльності будуть більш ваго¬мими, особливо у сфері оборони, якщо вони отримані сво¬їми громадянами.

Необхідною умовою для ефективного створення і використання об'єктів промислової власності є наявність в країні патентної системи. Тому країни, у яких відсутня па¬тентна система, створюють її, а країни, де такі системи, будучи успадкованими з минулого, уже не відповідають новим потребам і викликам часу, намагаються удоскона¬лити їх.

Створення національної патентної системи промислової власності має подвійну мету. З одного боку, необхідно законним чином оформити економічні і моральні права авторів і власників об'єктів промислової власності, а з іншого - стимулювати в рамках державної політики творчу активність громадян, сприяти поширенню і застосу¬ванню її результатів, заохочувати чесну торгівлю.

Так, право на одержання патенту на винахід стимулює вкладення грошей і зосередження людських ресурсів у галузі досліджень і розробок. Видача патенту стимулює інвестиції в промислове використання винаходу. Публіка¬ція патенту робить доступною інформацію про нього ши¬рокому колу людей і стимулює тим самим створення но¬вих винаходів і, отже, сприяє науково-технічному прогресу. У свою чергу, право на торговельну марку захищає під¬приємство від недобросовісної конкуренції.

Серед об'єктів промислової власності великий вплив на науково-технічний і економічний розвиток мають, безумовно, винаходи. Відбита в патентній документації технічна, технологічна і правова інформація дає можли¬вість заощаджувати час, гроші і сили в процесі науково-дослідної діяльності, не повторювати роботу, уже викона¬ну іншими.

Патентна документація дозволяє виявляти альтернативні технології, якими можна замінити менш сучасні існуючі технології. На основі аналізу патентної документа¬ції можна дати оцінку конкретній технології, розглянути її на предмет впровадження чи ліцензування.

Патентна документація використовується також для виявлення підприємств, що діють у тій чи іншій сфері техноло¬гії, зокрема конкурентів. Нарешті, вивчення патентної до¬кументації допомагає знаходити рішення технічних про¬блем, виявляти сучасний рівень розвитку технології, про¬водити експертизу науково-технічних програм, визначати пріоритетні напрямки розвитку галузей промисловості й окремих виробництв.