Припинення права власності

План:

Вступ ……………………………………………………………………….2

1. Поняття права власності………………………………………………5
1. Поняття та зміст права власності………………………………….5
2. Класифікації права власності…………………………………….10
2. Набуття права власності……………………………………………..13

3. Припинення права власності………………………………………….24

          3.1.  Підстави припинення права власності…………………………....24

         3.2. Класифікація підстав припинення права власності………………26        

         Висновок………………………………………………………………….34

         Список використаної літератури……………………………………….37

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Власність є тією фундаментальною основою, що забезпечує існування будь-якого суспільства. Інститут права власності посідає центральне місце в системі цивільного права будь-якої правової системи, в тому числі правової системи України.

Захист і охорона власності є однією з найголовніших функцій держави. Принцип охорони власності закріплений в Україні конституційно. Держава забезпечує захист прав та свобод усіх суб'єктів права власності. Кожен  має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Утвердження в Україні відкритого, демократичного, соціально - орієнтованого суспільства не можливе без всебічного зміцнення інституту приватної власності. У цьому головна особливість впроваджувальних реформ, а відповідно, і визначальний принцип політики – утвердження права кожного громадянина на володіння, користування та розпорядження приватною власністю.

Власність притаманна майже всім епохам розвитку людства, є одним з найважливіших об'єктивних економічних чинників буття суспільства. Виділяють п'ять типів власності: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний та соціалістичний із різними їх класифікаціями. Кожному економічному типові власності притаманна відповідна панівна форма права власності.

Економічні відносини власності отримують юридичне закріплення у праві власності, що виникає внаслідок правового регулювання певних економічних відносин. За допомогою права держава регулює належність тих або інших об'єктів власності певному суб'єкту – громадянину, колективу, державі; обсяг і зміст суб'єктивних повноважень власника, порядок та форми їхньої реалізації щодо різноманітних об'єктів; засоби правової охорони відносин власності.

Право власності є найважливішим речовим правом, з яким пов’язуються всі інші речові права. Тому правове регулювання відносин власності є одним з найважливіших напрямків нормативної діяльності держави.

У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності. Його регламентація визначає характер інших інститутів цивільного права.

Метою даної курсової роботи є на основі опрацьованої літератури скласти теоретичний огляд підстав набуття і припинення права власності в Україні. Виходячи з мети були поставлені наступні завдання:

– дати загальну характеристику права власності в Україні;

– розглянути класифікацію підстав набуття права власності;

– визначити категорії підстав набуття права власності;

– дати загальну характеристику підставам припинення права власності;

– визначити класифікацію підстав припинення права власності.

Об’єктом дослідження є право власності.

Предметом дослідження є підстави набуття і припинення права власності в Україні.

Актуальність досліджуваної теми зумовлюється розповсюдженістю відносин з приводу набуття та припинення права власності у повсякденному житті.

При написанні роботи використані дослідження визнаних авторитетів у галузі цивільного права: Ч.Н. Азімова, І.А. Бірюкова, З.В. Ромовської, Ю.О. Заїки, Є.О. Харитонова, О.В. Старцева. 

       Структура роботи складається з вступу, трьох розділів: “ Загальні положення про право власності”, “ Набуття права власності”, “Припинення права власності”, висновку та списку використаної літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Поняття права власності
1. Поняття та зміст права власності

Право власності – система правових відносин, які закріплюють і охороняють належність матеріальних та духовних (інтелектуальних) благ певним особам чи колективам передбачають обсяг і зміст прав власника по відношенню до належного майна або іншого блага, способи і межі здійснення цих прав [11; 68].

Право власності — центральний інститут будь-якої цивільно-правової системи, оскільки саме існування суспільства неможливе без виробництва матеріальних благ. Саме його норми так чи інакше впливають на зобов'язальне, сімейне та спадкове право. Як економічна категорія власність властива суспільству протягом всієї історії його розвитку [12; 96].

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Право власності — це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і у своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов'язки власника не порушувати прав та інтересів інших осіб [9; 151].

Економічні відносини власності закріплюються в нормах права, що складають право власності в об'єктивному розумінні. Цими нормами регулюються порядок набуття права власності, його здійснення через повноваження по володінню, користуванню та розпорядженню, припиненню та захисту. Зазначені норми становлять правовий інститут. Більшість з них є нормами цивільного права, але до складу цього правового інституту входять і норми інших галузей права, що регулюють та захищають приналежність матеріальних благ конкретним особам, — конституційного, кримінального, фінансового, адміністративного права та ін.

Категорії права власності у суб'єктивному розумінні передбачають розгляд його змісту як суб'єктивного цивільного права. При виявленні сутності такого права слід проаналізувати правомочності, що надаються законом суб'єкту права власності та обов'язки, що покладаються законом як на третіх осіб, так і на самого носія права власності.

Право володіння — право фактичного, фізичного та господарського панування особи над річчю, поєднане з правом захисту свого володіння від будь-якого порушення. Володіння за національним законодавством не становить особливого речового права, окремого правового інституту, а є складовим елементом різних правових інститутів, у першу чергу власності. Володіння може бути передане за договором іншим особам — орендареві, зберігачеві , заставодержателю. При цьому особа виступає не як носій особливого самостійного суб'єктивного права володіння, а як носій певного суб'єктивного права, одним з елементів якого є правомочність володіння. Тобто володіння за українським законодавством завжди спирається на якесь-то право, а не існує самостійно. Володіння може спиратися на право власності, виникати з договору оренди, зберігання і т. ін. Воно завжди іменується не правом володіння, а правомочністю володіння, що підкреслює його несамостійний, похідний характер. Ця правомочність має речовий характер і так само, як і право власності, є абсолютною в зв'язку з тим, що законом встановлений обов'язок усіх інших осіб утримуватися від її порушень [10; 194-195]

Володіння може бути фактичним і юридичним, законним і незаконним (добросовісним і недобросовісним), давнішнім.

Фактичне володіння може виникнути як на загальній підставі (наприклад, за договором оренди), так і внаслідок протиправного заволодіння (розбій, крадіжка). Тому наявності лише фактичного володіння недостатньо для того, щоб визнати його законним. Потрібні юридичні підстави такого володіння, його юридичний статус. Саме це дає привід іменувати законне володіння титульним володінням.

Незаконне володіння, яке не спирається на правову основу і є безтитульним, у свою чергу поділяють на добросовісне і недобросовісне. Добросовісним є володіння, за якого власник не знав і не повинен був знати про його незаконність (особа придбала в комісійному магазині річ, яка перед тим була викрадена у законного  власника). Різновидом добросовісного володіння є володіння за набувальною давністю. Цивільний кодекс України встановив, що фізична чи юридична особа, що не є власником майна, але добросовісно, відкрито, безперервно і беззаперечно володіє нерухомим майном як власним протягом 15 років або рухомим майном — протягом п'яти років, набуває права власності на це майно. [3]

Якщо власник майна знав або повинен був знати про незаконність володіння, він називається незаконним недобросовісним власником. Недобросовісне володіння може бути самовільним, насильницьким, підробним (фальшивим).

Виникнення права власності у набувача закон пов'язує з моментом передачі-отримання речі. Отримання є початком володіння.

Право користування — юридично забезпечена можливість власника здобувати з майна, що йому належить, його корисні властивості для задоволення своїх особистих та майнових потреб. Користування майном може виявлятися по-різному. Так, власник земельної ділянки, обробляючи землю, користується нею. Власник може використовувати своє майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності. Користуючись майном, власник зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати прав та інтересів інших осіб, що охороняються законом, дотримуватись моральних засад суспільства.

Право користування, як і право володіння, може належати не лише власникові, а й іншим особам на підставі, зокрема, цивільно-правових договорів або адміністративних актів.

Право розпорядження — право власника визначити юридичну долю речі — встановити різні конкретні правовідносини з третіми особами з приводу речей, які йому належать, припинити чи обмежити своє право власності. Поширеним засобом здійснення власником своєї правомочності по розпорядженню річчю є відчуження майна, що йому належить, під яким розуміється здійснення різного роду угод (продажу, дарування). Якщо правомочності по володінню та користуванню власник може передати іншій особі, то правомочність по розпорядженню, за загальним правилом, може здійснювати тільки власник. Винятки становлять випадки примусового продажу майна на задоволення вимог кредиторів (за договором застави, при банкрутстві). Однак здійснення розпорядження не власником, не означає передачу йому власником своєї правомочності, а виходить з того права, яке надається за законом чи самим власником.

Мають місце випадки обмеження розпорядження майном, які стосуються відчуження майна, виключеного з обороту, а також об'єктів права державної власності. Так, відчуження державного майна потребує дотримання механізму приватизації, способів приватизації та інших вимог, закріплених в законах України «Про приватизацію державного майна», «Про приватизацію майна невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», а також в Державній програмі приватизації на відповідний рік.

Правомочності по користуванню та розпорядженню річчю тісно пов'язані між собою. Часто, користуючись річчю, власник тим самим і розпоряджається нею, тому що у процесі використання речі може відбуватися зміна її юридичного становища.

Відмінність між правомочностями по користуванню та розпорядженню річчю полягає в тому, що до останнього належать усі види зміни юридичного становища речей, здійснювані, як правило, з волі власника, а у виняткових випадках — з волі інших осіб. Розпорядженням у такому регулюванні є не тільки відчуження речі, а й передача її в заставу, оренду і т. ін. [13; 196 - 197].

Якщо правомочність володіння є початком права власності, то з правом розпорядження пов'язується початок припинення права власності назавжди або відокремлення власника від майна на певний час.

Отже, зміст права власності становлять права володіння, користування і розпорядження майном, а також обов'язки, пов'язані з утриманням, ризиком розорення та випадковою загибеллю речей. Саме сполучення прав та обов'язків робить відносини власності правовідносинами, з усіма правовими наслідками, що виникають із цього [14; 150].

1.2. Класифікації права власності

Традиційно поділ права власності на види проводиться за формами власності або за суб'єктами права власності (що фактично є модифікованим різновидом класифікації за формами).

Конституція передбачає 3 економічні форми власності: приватну, державну, комунальну. Відповідні економічні відносини власності мали б опосередковуватися правом приватної власності, правом державної власності, правом комунальної власності. Проте різновидів права власності у Конституції згадується більше: право власності Українського народу (ст. 13); право державної власності (ст. 14); право приватної власності як невід'ємне право людини (ст. 41); право власності Автономної Республіки Крим (АРК) (ст. 138); право комунальної власності, як власність територіальних громад (ст. 142 Конституції). [1]

У розділі 1 книги З ЦК "Право власності" також не міститься спеціального правила про поділ права власності на види. Проте як і в Конституції в ньому йдеться про право власності Українського народу (ст. 324), право приватної власності (ст. 325), право державної власності (ст. 326) та право комунальної власності (ст. 327). [3]