Вчення Гегеля про державу та право

І лише тепер повернімося  до наступної важливої проблеми -як ставився Кант до революції. Він був  переконаний, що проти законодавчого  глави держави не може бути правомірного опору народу. Опір народу законодавчій владі філософ розглядав як щось протизаконне, таке, що руйнує законний державний устрій. Правового стану суспільства, підкреслював мислитель, неможливо досягти протиправними засобами. Він закликав домогтися перетворень у державному ладі мирним шляхом, за допомоги поступових мирних реформ.

«Філософія права» в розділі  про державу подає цю саму теорію трохи повніше. Держава, вважав Гегель - це реальність моральної ідеї, моральний  дух, як видима субстанціональна воля, очевидна сама собі, що мислить про  себе і виконує те, що пізнає, мірою  того, як пізнає. Держава - це розумне  в собі та для себе. Якби держава  існувала лише задля інтересів індивіда (як вважають ліберали), то індивід міг  би бути або й не бути членом держави. Проте стосунок держави до індивіда зовсім інший: оскільки держава - це об'єктивний дух, індивід має об'єктивність, істину, мораль тільки тоді, коли він є членом держави, правдивий зміст і мета якої - єдність як така. Філософ припускав, що можуть бути погані держави, але  вони просто існують і не мають  справжньої реальності, тоді як розумна  держава - це безконечне в самому собі.

У Гегеля ми не знаходимо  жодного філософського принципу, який визначав би міждержавні відносини. Він гадав, що в зовнішніх зносинах держава є індивідом і вона незалежна від усіх інших держав. Оскільки в цій незалежності виявляється  буття для себе реального духу, держава є першою свободою і найвищою честю народу. Звідси мислитель заперечував  будь-яке об'єднання на кшталт Ліги націй, яке могло б обмежити незалежність окремих держав. Міжнародні конфлікти  може розв'язати тільки війна; держави  одна щодо одної перебувають у  природному стані, їхні зносини не визначає закон або мораль; їхні права виявляються  в їхніх конкретних прагненнях, інтерес  кожної держави - її найвищий закон. Не існує ніяких суперечностей між  політикою та мораллю, оскільки держави  не підлягають звичайним моральним  законам.

Філософ, як бачимо, повторював поділ влади Монтеск'є, з тією різницею, що замість судової влади  ввів владу князівську (нагадаймо, що судова влада, за Регелем, належить до інститутів громадянського суспільства  неполітичної держави). Водночас він  вважав концепцію самостійності  гілок влади та їх взаємного обмеження  невірною, оскільки за такого підходу  ніби вже припускається ворожнеча  кожної з властей до інших, їхні взаємні  побоювання і протидії. Мислитель  виступав за таку органічну єдність  різних гілок влади, за якої всі гілки  виходять із могутності цілого та є  його органічними частинами.

І все ж таки Гегель віддавав перевагу князівській владі, значення якої вбачав у тому, що це є влада  останніх рішень, які спираються на самосвідому волю однієї особи. Абсолютно  необхідно, щоб у державі був  такий елемент, який своїм останнім «хочу» ставив крапку над «і». Це не означає, за Регелем, що монарх владарює необмежено свавільно. Він мусить спиратися на закон, який має в собі момент розумності, саме він має поважати індивіда як вільну суб'єктивність і розуміти цих індивідів. А коли в державі є міцна конституція, то правителеві часто нічого робити, крім як давати свій підпис. Але цей підпис - важливий, він символізує очолення, вище якого не можна піднятися. Оце й є основою принципу єдиновладдя. Тому мислитель відкидав усякі можливі аргументи проти начала єдиновладдя. Монарх необхідний для того, щоб доходити до остаточних рішень у випадках, що автоматично не випливають з приписів і законів, на які спирається діяльність державної адміністрації.

Законодавча влада, за вченням  Регеля, повинна виражати не інтереси народу, який сам не знає, чого хоче, а інтереси станів. Сама ж законодавча  установа повинна представляти стани, а не народ. Вона складається з  двох палат, до яких входять представники вищих станів, окрім представників  від народу. Отже, Гегель був прихильником організації станово-професійного представництва в державі.

Особливе місце в державі  має посідати і другий елемент - виконавчої та урядової влади. Виконавча влада  здійснюється монархом і чиновниками. Досконала держава, вважав філософ, вимагає, щоб громадянське суспільство  було залучено до управління державою. З нього держава повинна вибрати  найбільш здібних і талановитих, які утворюють особливий клас слуг держави. Гегель називав цей  клас «середнім станом», в якому  втілено освіченість і народну  правосвідомість. Середній стан є переважно  носієм державної самосвідомості, тому він ніби складає головну опору  держави. Твердження про те, що кожен  зокрема повинен бути закликаний до виявлення своєї думки в  державних справах, мислитель називав  «демократизмом, позбавленим будь-якої розумної форми».

Ось таке у стислім викладі  філософсько-правове вчення Регеля. Попри деякі небезспірні положення, воно справило значний вплив на подальшу історію політико-правової думки. Філософія  Регеля, як і вся німецька класична філософія, являє собою значний  внесок у культурну спадщину людства.

3. Основні етапи  розвитку ідеї свободи та їх  характеристика, сутність права.  Основні ключові поняття кожного  з етапів розвитку ідеї свободи  (особистість, власність, договір,  неправо, покарання, вина, умисел, намір, благо, добро, зло, держава  та їх характеристика).

Основним предметом філософії  історії є дух у процесі  розвитку. Сама ж історія є «розвитком духу в часі», мається на увазі, що історія «світового духу» має  свою мету. Ця мета - розвиток свободи, свободи громадянина в громадянському суспільстві. Свобода, за вченням Гегеля, є сама в собі метою, яка реалізується та є єдиною метою духу. Світова історія була спрямована до тієї остаточної мети, якій протягом багатьох століть приносяться жертви на олтарі світу. Тільки ця остання мета втілюється й реалізується, тільки вона є у змінах усіх подій і відносин тим, що в них воістину дієве. Оскільки реалізація свободи за Гегелем із необхідністю містить і те, що дух сам усвідомлює себе вільним, історія є також і прогресом в усвідомленні свободи.

Людська свобода - результат  тривалої роботи духу. Історичний розвиток духу обіймає три головні фази: східну, греко-римську та німецьку. Схід знав і донині знає, що вільний  тільки один; греко-римський світ - що вільні декотрі, а німецький світ знає, що вільні всі. Можна було б сподіватися, що демократію буде проголошено найкращою  формою правління, коли всі користуються свободою, але насправді цього  не сталося. І демократія, аристократія належать до тих форм держави, в яких свободою користуються не всі, а тільки декотрі, за деспотизму має свободу  один, а за монархії вільні всі. Це пов'язано  з тим, що слову «свобода» Гегель надавав незвичайного значення. Для  нього не було свободи без закону; проте, він намагався перевернути  це твердження й виголошував, що там, де закон, там і свобода. Отже, свобода  для нього означала не більше, ніж  право коритися закону.

Розвиток світового духу відбувається не автоматично, він не може обійтися без практичної участі людей, без людської активності взагалі. Людська активність мотивована відокремленими егоїстичними потребами, інтересами, навіть пристрастями індивідів, утворює, за Гегелем, єдиний адекватний засіб чи інструмент, за допомоги якого історія реалізує свою внутрішню найбажанішу мету.

Принципом історичного розвитку, вважав мислитель, є національний дух. Як і можна було сподіватися, найвищу  роль у земному розвитку духу він  визначав німцям. «Німецький дух - це дух  нового світу. Його мета - реалізація абсолютної істини і необмежене самовизначення свободи - тієї свободи, змістом якої є її власний абсолют». Нації в  Гегеля відігравали ту саму роль, яку  в Маркса надано класам. На додачу до націй ми, твердив філософ, повинні  також зважати й на видатні  історичні постаті, дії яких сприяють реалізації загальної волі світового  духу. Для прикладу названо Олександра Македонського, Цезаря, Наполеона І.

Прогрес в усвідомленні свободи, який утворює внутрішній сенс свободи, не повинен, на думку Гегеля, розумітися в суто суб'єктивному значенні, тобто  як адекватна рефлексія свободи. Внутрішній характер ідеї у нього  завжди повинен стати реальністю.

Але перш ніж перейти до з'ясування основних формоутворень  вільної волі, зупинімося на гегелівському  понятті права взагалі.

Право мислитель розумів  як царство реалізованої свободи, наявне буття вільної волі. Мова при цьому  йшла про розвинену розумну волю, яка вільна. Водночас поняття «право»  вживалося в його філософії права  в таких основних значеннях: 1) право  як свобода («ідея права»), 2) право  як певний ступінь і форма свободи (особливе право), 3) право як закон (позитивне  право). На ступені об'єктивного духу, де весь розвиток визначається ідеєю  свободи, «свобода і право» виражають  єдиний сенс.

Система права як царство  здійсненої свободи являє собою  ієрархію «особливих прав», даних історично  і хронологічно; вони обмежені та можуть вступати у взаємні колізії. На вершині  ієрархії «особливих прав» стоїть право  держави.

Гегель розрізняв право  і закон, але водночас прагнув  у своїй конструкції унеможливити їх протиставлення. Як велике непорозуміння  розцінював філософ перетворення відміни  природного або філософського права  від позитивного у протилежність  і суперечність між ними. Мислитель  визнав, що зміст права може бути перекручений у процесі законодавства: не все, дане у формі закону, є  правом, оскільки лише закономірне  в позитивному праві - законне  і правомірне.

Гегель, як і Монтеск'є, вирізняв історичний момент у позитивному  праві. Він твердив, що в законах  відображається національний характер народу, ступінь його історичного  розвитку, природні умови його життя  та ін. Водночас філософ застерігав, що не всі обставини історичного  розвитку права і держави безпосередньо  стосуються до їхньої сутності, а лише ті, що розкриваються як момент розвитку філософського поняття.

У гегелівському вченні трьома головними формоутвореннями вільної  волі та відповідно трьома основними  ступенями розвитку поняття права  є: абстрактне право, мораль і моральність.

Абстрактне право виступає лише як абстрактна і гола можливість усіх наступних більш конкретних визначень права і свободи. Відзначмо  два вузлові його моменти. По-перше, основною заповіддю абстрактного права, що являє собою сукупність відносин індивідів як приватних власників, Гегель оголосив заклик: «Будь собою  і поважай інших як осіб». Легко  вловити антифеодальний сенс цього  заклику, що утверджував гідність людської особи, яка нехтувалася в умовах кріпосних порядків. По-друге, свою реалізацію свобода абстрактної  особи знаходить, вважав мислитель, у праві приватної власності. Власність, в якій він убачав тільки ставлення людей до речей, породжена  необхідністю для окремого індивіда виявити свою свободу в зовнішньому світі. Завдяки власності людина стає особою. «Лише у власності особа є як розум», На думку Гегеля, свобода приватної власності - видатне завоювання нового часу. Водночас вимога майнової рівності розцінювалася ним як нерозумна позиція, пусте і поверхове розумування.

Наступний момент вчення про  абстрактне право - гегелівські міркування про неправду (обман, примус, злочин). Одним із видів неправди є злочин. Злочин - це свідоме порушення права, що вимагає його відновлення через  покарання. З погляду філософа, сам  злочинець повинен вимагати собі покарання. Гегель твердив, що покарання - це право злочинця, оскільки воно є  актом його власної волі, яка заперечує  право, що тягне заперечення, тобто  поновлення права через покарання.

Абстрактне право торкається зовнішніх вчинків людини. У ньому  вільні індивіди взаємодіють один з  одним як особи, що керуються у  своїй поведінці заборонами і  веліннями юридичних норм. Суб'єктивна  сторона поведінки тут до уваги  не береться і не досліджується. Але  на другій стадії розвитку об'єктивного  духу, у сфері моралі, вона набуває  вирішального значення. На цій стадії, коли особа абстрактного права стає моральним суб'єктом, вперше набувають  значення мотиви і цілі вчинків суб'єктів.

Усякий проступок, писав  Гегель, являє собою єдність суб'єктивного  і об'єктивного в діях конкретної особи. Розмежування цих аспектів, розкриття  їхньої діалектики необхідне філософу для того, щоб довести тезу про  обов'язки оцінювати людину за її поведінкою. Звідси випливав важливий висновок про  право карати людей тільки за скоєні ними злочинні дії. Настання кримінальної відповідальності мислитель обумовлював  наявністю умислу в проступках індивіда.

У своєму вченні Гегель характеризував мораль як суб'єктивне розуміння  добра і зла. Але щоб суб'єктивне  розуміння не перетворилося в  голий суб'єктивізм, йому потрібна об'єктивна  основа. Так намічається перехід  об'єктивного руху в третю, вищу стадію свого розвитку - моральність.

4. Сутність держави  та її відношення до особистості  суспільства. Суб’єктивна та  об’єктивна сторони держави та  їх характеристика

Гегеля можна віднести до прихильників органічної теорії держави. Він просто називав державу організмом, будівничим якої є історія. Як й інші прихильники цієї теорії, філософ  відкидав договірне походження держави.

Державний механізм - організм духовний, втілення об'єктивного духу, в якому знайшла свій вираз  моральність, що піднялася від суб'єктивного  її стану в окремій душі до об'єктивного  існування політичних установ. Не в  суб'єктивній самосвідомості окремої людини, а в об'єктивних установах держави вбачав Гегель ту сферу, де повинно бути орієнтовано поняття добра і зла, правди і неправди. Ось чому свої етичні погляди філософ викладав у «Філософії права», а вищим ступенем цієї філософії вважав вчення про державу.