Вчення Гегеля про державу та право

Міністерство  Внутрішніх Справ

Харківський Національній Університет Внутрішніх Справ

Інститут  права та масових комунікацій

         

 

Реферат

З дисципліни «Історія вчень  про право»

 

 

на тему: «Вчення Гегеля про державу та право»

 

 

 

 

 

 

 

Виконала:                                                                                      Студентка

                                                                                                        Групи  ПЗдср 11.2

                                                                                                        Каратаєва Юлія

 

 

Перевірв:                                                                                        Головко Б.Г.

 

 

 

 

 

 

 

 

Харків 2013

 

Зміст

ВСТУП

1. Методологічна основа  вчення Гегеля про державу та право…………..

2. Особливості методологічного  підходу Гегеля до визначення  сутності права держави і порівнянні  з підходами Канта ……………………………….

3. Основні етапи розвитку  ідеї свободи та їх характеристика, сутність права. Основні ключові  поняття кожного з етапів розвитку  ідеї свободи (особистість, власність,  договір, неправо, покарання, вина, умисел, намір, благо, добро, зло,  держава та їх характеристика) ……………………………

4. Сутність держави та  її відношення до особистості  суспільства. Суб’єктивна та  об’єктивна сторони держави та  їх характеристика …………

ВИСНОВОК……………………………………………………………………

Використана література……………………………………………………...

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Під впливом Великої Французької  буржуазної революції у соціально-політичному  кліматі відбулися кардинальні  зміни. Спалахнули селянські повстання  в Бадені, Саксонії, Пфальці. Міщани відкрито виявили незадоволення  своїм станом. Весною 1793 року відбулося  повстання ткачів у гірських районах  Сізелії; в Майнці була проголошена  республика.

Народні маси і передові представники німецької культури з  захопленням вітали революційні  події у Франції. Серед німецької  інтелігенції вирізнялася група  письменників і публіцистів, яка  змогла у доступній, яскравій формі  відбити політичне пробудження  народу, прославити республіканські  ідеали, висловити гарячі симпатії до якобинців. Однак повторити у  себе в країні французький досвід прогресивні елементи Німеччини  об'єктивно все ж таки не були у змозі.

Три кординальні проблеми чекали вирішення на німецьких землях:

- створення національної  єдності; 

- демократизація державно-правового  устрою;

- відміна кріпацтва. 

Німецьку буржуазію —  в ту пору лідера опозиції старому  феодальному режиму — як і раніше приводили до страху радикальні акції, вона боялася грунтовно спертися на широкі маси робітників.

Її ідеологи віддавали  перевагу революційній ідеї століття на малодоступну мову спекулятивної  філософії і вишкуляти гострий  практично- політичний зміст насущних питань часу. Вищою цінністю вони проголосили  свідомість, свободу розуму. Все  це було своєрідною духовною концепцією фактичної безпорадності німецьких  буржуа, яких непокоїла турбота про  те, як би не розгнівити уряд, не розгнівити державну владу.

Звістка про французьку революцію  зустрічалася в Німеччині ,по-різному. Якщо плебеї і бюргерство раділо, то у пануючого класу вона викликала  роздратування і ненависть. Найбільші  відверті неподобства до державних  і законодавчих перетворень французької  буржуазної революції відбулися у виступах представників так званої школи права і інших приєднаних до неї консервативних течій, які прямо протиставили себе.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Методологічна  основа вчення Гегеля про державу  та право

Георг-Вільгельм-Фрідріх  Гегель (1770-1831) - один із найбільш відомих  представників німецької класичної  філософії. Його праці, зокрема «Конституція Німеччини», «Феноменологія духу», «Філософія права», «Філософія історії», мали великий  вплив на розвиток політичної думки. У них містилися геніальні  для свого часу, хоч іноді непослідовні й суперечливі, ідеї та концепції  про закони суспільного розвитку, громадянське суспільство, національну  державу, націю, право тощо.

Гегелева філософія дуже складна, і необхідно визнати, що він-найважчий для розуміння з  усіх видатних філософів. Тому перш ніж  докладно пояснювати його систему, вельми корисною може видатися її загальна характеристика.

Система філософії мислителя  побудована на його основному положенні  про тотожність мислення та буття, яке  виражено у формулі: «Все дійсне - розумне, все розумне - дійсне». Ця формула  породжувала ту різноманітність  думок, які викликали непорозуміння  навіть серед освічених людей. Філософові докоряли в тому, що він у такий  спосіб виправдовує будь-який державний  режим, закликає до релігійного смирення.

Як вважають дослідники вчення Гегеля, ці докори не були справедливими. Філософ вкладав вельми своєрідний сенс у поняття «дійсний» і  «розумний». «Дійсним» він вважав все те, в чому явище збігається з суттю, що має силу дії. «Розумним» називав він останню основу всіх речей, щось на зразок «ідеї» Платона.

Наведена теза, отже, означала, що в кожній існуючій державі, добрій чи поганій, міститься відображення вічної ідеї держави, яка перебуває  не в якомусь захмарному світі, а  лежить у самих речах. Присутність  її в речах не робить їх добрими  чи поганими, кожна держава, навіть якщо вона погана, містить цю ідею і, отже, в цьому і тільки в цьому  смислі вона - розумна. Кажучи про «розумність» держави, ми не даємо їй оцінки, а  тільки констатуємо ставлення будь-якої держави до загального поняття про  неї, до її ідеї.

Можна також сказати, що у  формулі: «що розумне, те дійсне, а  що дійсне, то розумне» Гегель висловив глибоку і вірну думку про  те, що людський розум пізнає закони дійсності, а сама дійсність у  практичній діяльності являє собою  здійснення того, що пізнано розумом. Але філософ зробив із цього хибний висновок, що мислення є не тільки властивістю  людського розуму і відображенням  буття, а й сутністю самого буття. Тому, за Регелем, усе буття розглядається  як діяльність якогось розумного  мислячого начала, яке він називав  абсолютним. Природа, суспільство людей  та їхня духовна діяльність в усіх своїх проявах є виявленням цього абсолютного начала, яке тому й називається ним абсолютним, що лежить в основі всього буття.

У праці «Феноменологія духу»  Гегель зобразив шлях розвитку людського  мислення. Першою стадією розвитку абсолютного начала є ідея, що являє  собою найбільш загальний та абстрактний  вираз у процесі мислення всього буття. Вона проминає у своєму розвитку два етапи: «в собі буття» і «для себе буття», і стає в результаті цього розвитку абсолютною ідеєю. Друга  стадія - виявлення ідеї у просторі й часі. Ця стадія, за Гегелем - «відчуження  ідеї», тобто здійснення її в чомусь для неї чужому (в матеріальному  світі). Третя стадія в розвитку абсолютного  начала означає перехід у галузь духу, тобто повернення ідеї до самої  себе (до мислення самої себе) в людському  дусі.

Для нас є важливою якраз  третя завершальна стадія руху ідеї, яка має справу з людиною та людським суспільством. Вона, своєю  чергою, теж складається з трьох  фаз, які послідовно змішуються, і  які містять: суб'єктивний дух (індивідуальна  людська свідомість); об'єктивний дух (право, мораль, моральність); абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія). З  цього схематичного опису системи  гегелівської філософії стає зрозуміло, чому в подальшому безпосередній  інтерес представлятиме в основному  лише друга з перелічених фаз. Об'єктивний дух - це, за Гегелем, та фаза розвитку духу (і всесвітньої історії), коли свобода вперше набуває форму  реальності, тобто наявного буття  у вигляді державно-правових формоутворень. Дух виходить з форми своєї  суб'єктивності, пізнає та об'єктивує  зовнішню реальність своєї свободи: об'єктивність духу входить у свої права.

Отже, абсолютне начало реальності у вченні Гегеля називається ідеєю; до неї належать поняття, які є  взірцями для окремих галузей  реальності. Ідея, твердив філософ, постійно розвивається, відчуває еволюцію. Однак цей рух, властивий ідеї, доходить до людської свідомості лише після того, як він зовсім з'ясувався. Свідома «мудрість» цього світу, в якому ми живемо, є рефлексом, що передує рухові речей.

Але для Гегеля процес розвитку не був процесом безболісним, мирним, бо мав моменти боротьби, моменти  страждання - негативний момент, як казали згодом гегельянці. Всякий ступінь  розвитку досягається «запереченням» попереднього, з якого щось зберігається, огортається новою дійсністю, інша ж частина підлягає знищенню.

Найскладнішим питанням для  Гегеля було питання про конечність та безконечність процесу розвитку ідеї взагалі та державної ідеї зокрема. Безконечний розвиток він заперечував, називав «нерозумною безконечністю». Ідея, на його думку, повинна знайти себе, а саме: припинити свій рух і впертися в якусь вищу непорушну точку, в досконалу істоту чи Бога, у світовому масштабі, в досконалу державу - в масштабі політичному. Гегель вважав, що найвищого розвитку ідея держави досягла у прусській становій монархії початку XIX ст.

У «Філософії права» Гегель висвітлив форми виявлення об'єктивного  духу у вигляді здійснення суспільства, права, моралі та моральності, з'ясовуючи при цьому предмет філософії  історії.

Єдина думка, яку несе з  собою філософія - просте уявлення про  розум; про те, що розум панує над  світом; про те, що світова історія, отже, є розумним процесом. Розум - це безконечна сила, його власний безконечний  матеріал лежить в основі всього природного і духовного життя, яке він  породжує; а ще - безконечна форма, що спонукає цей матеріал до змін. Філософ  твердив, що розум - це субстанція всесвіту; що ця «ідея» або «розум» є і  спинною вічною абсолютною всемогутньою субстанцією, що вона сама виявляє себе у світі; що в цьому світі нічого більше не виявляється, як тільки вона та її велич і слава - це теза, що її вже доведено у філософії, і ми теж тут вважаємо її доведеною.

2. Особливості методологічного  підходу Гегеля до визначення  сутності права держави і порівнянні  з підходами Канта.

Право передбачає свободу  індивідів (свободу їхньої волі) та пов'язану з цією свободою можливість (і необхідність) свавілля, зіткнення  і колізію рівних і свавільних дій і т. д.; право і є загальне для всіх правило (сукупність правил) погодження свавільних, колізійних дій  вільних людей. Іншими словами, сутність права полягає в тому, щоб поєднати свободу однієї людини зі свободою іншої, щоб люди не заходили в суперечність між собою.

Для Канта норми права  як і моралі мали значення лише в  тому випадку, коли вони прагнули підвести поведінку людини до того, щоб її вчинки відповідали вимогам категоричного  імперативу. Але якщо категоричний імператив стосується до внутрішньої  галузі (моральності) людини, то право  складає зовнішній практичний аспект її життя. Право для кожної людини визначає певні рамки її діяльності. Воно вступає в дію лише тоді, коли людина виходить за його рамки  і заходить у суперечність з іншою  людиною.

Право, за вченням Канта - це категорія об'єктивна, що стоїть над людьми і державою. Саму ж  державу він визначав через право: «Держава - це об'єднання багатьох людей, підпорядкованих правовим законам», суто правова організація. В цьому  розумінні Кант виступав одним із попередників теорії правової держави. Саме підкорення праву, вважав філософ, відрізняє державу від інших спільнот, які теж мають соціальний характер, але засновані не на праві, а на законах доброчинності в чистому вигляді. Останні він називав етичними, або етично-громадянськими спільнотами. ₍

У питанні про походження держави Кант дотримувався договірної теорії, широко розповсюдженої за часів  боротьби буржуазії за владу. Згідно з Кантовою теорією, люди відмовляються  від своєї свободи природного стану, щоб набути свободу як члени  суспільства. Людина залишає дику, не засновану на законі, природу, набуваючи  свободу в правовому стані, заснованому  на законі в усьому його обсязі.

На відміну від приватного (природного), позитивне право є  результат діяльності законодавця, тому воно - публічне право. Але і  те, і інше право завжди зв'язано  з категоричним імперативом.

Здійснення права вимагає, щоб воно було загальнообов'язковим, а загальнообов'язковість досягається  наділенням його примусовою силою: інакше право не виконає визначеної йому в суспільстві ролі. Надати ж праву  таку необхідну йому властивість  здатна тільки держава - споконвічний і первинний носій примусу.

Водночас Кант неодноразово підкреслював важливу необхідність для самої держави спиратися  на право, орієнтуватись у своїй  діяльності на нього, погоджувати з  ним свої акції. Відхід від цієї вимоги може коштувати державі дуже дорого. Держава, яка ухиляється від дотримання прав і свобод, не забезпечує охорони  позитивних законів, ризикує втратити довір'я і повагу у своїх громадян. її заходи можуть і не знаходити  в них внутрішнього відгуку і  підтримки. Люди свідомо займатимуть  позицію відчуження від такої  держави.

У вченні про державну владу  Кант сприйняв ідеї Руссо про народний суверенітет, але не відмовився й  від теорії поділу влади Монтеск'є, вносячи до останньої суттєві  поправки. Зокрема, замість рівноваги  гілок влада він вимагав пріоритету законодавчої влади перед виконавчою. Йдучи за Монтеск'є, філософ відзначав, що в кожній державі існують три  влади, які складають єдину волю, але виступають у трьох особах, це: 1) верховна влада в особі законодавця, який здійснює суверенітет; 2) влада  виконавча, що управляє згідно з законами; 3) влада судова.