Речові докази

а) особисті немайнові блага,

б) речі,

в) дії, в тому числі послуги,

г) результати духовної та інтелектуальної творчості.

Зміст цивільних правовідносин утворюють суб'єктивне право і суб'єктивний обов'язок.

Суб'єктивне цивільне право — це вид і міра можливої (дозволеної) поведінки уповноваженої особи, яка забезпечується виконанням обов'язків іншими суб'єктами і можливістю застосування до них державного примусу. Суб'єктивному праву уповноваженої особи притаманна своя структура, яка складається з трьох прав (повноважень):

право (повноваження) на власні дії;

право (повноваження) на чужі дії;

право (повноваження) вимагати застосування засобів примусу до зобов'язаних осіб, які не виконали чи неналежним чином виконали зобов'язання.

Наприклад, власник речі вправі володіти, користуватись і розпоряджатися нею. Він також вправі вимагати від усіх осіб і держави утримуватися від порушення його права власності, а при порушенні, наприклад, подати позов про витребування майна з чужого незаконного володіння. Власник також може вимагати усунення будь-яких інших порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням права володіння.

Суб'єктивне право пов'язане із суб'єктивним обов'язком, оскільки здійснення цього права залежить від поведінки зобов'язаних осіб. Суб'єктивний цивільний обов'язок — це міра необхідної поведінки зобов'язаної особи для задоволення інтересів уповноваженої особи. Зміст цивільно-правового обов'язку полягає в тому, що закон (договір) зобов'язує особу до певної поведінки (здійснити певні дії чи утриматися від певних дій). Тобто це заснована на законі міра відповідної (щодо задоволення інтересів певної особи) поведінки зобов'язаної особи. Наприклад, за договором перевезення вантажу, транспортна організація (перевізник) зобов'язана доставити ввірений їй відправником вантаж до пункту призначення і видати його отримувачу.

Класифікація  цивільно-правові відносин.

Класифікація цивільно-правових відносин має не тільки виключно теоретичне, а й практичне значення, оскільки дає змогу правильно застосувати норми цивільного права в кожному конкретному випадку. Цивільні правовідносини класифікують за їхніми ознаками.

Отже, цивільно-правові відносини можна поділити так:

За змістом: немайнові цивільно-правові відносини щодо задоволення немайнових інтересів (наприклад, право на індивідуальність, особисте життя та його таємницю);

майнові цивільно-правові відносини, спрямовані на задоволення майнових інтересів суб'єктів (наприклад, правовідносини власності, передача майна однією особою іншій в порядку поставки, ренти, оренди, лізингу, позички, спадкування).

За зв'язком учасників відносин: абсолютні, тобто цивільно-правові відносини, за яких уповноваженому суб'єкту протистоїть як зобов'язаний суб'єкт невизначене коло осіб (наприклад, правовідносини власності, авторства, де власник і автор виступають уповноваженою особою, а всі інші, які існують одночасно з ними, є зобов'язаними щодо власника чи автора); відносні цивільно-правові відносини, за яких уповноваженому суб'єкту протистоїть конкретно визначена особа, яка повинна виконати для уповноваженого суб'єкта певні дії (наприклад, за договором купівлі-продажу продавець має право вимагати оплату від конкретного покупця, а покупець відповідно — передачі речі від конкретного продавця).

Отже, право уповноваженої особи в абсолютних правовідносинах захищається від порушення будь-якою особою, а право уповноваженої особи у відносних правовідносинах захищається від порушення з боку конкретно визначених осіб.

Залежно від об'єкта правових відносин: речові цивільно-правові відносини, об'єктом яких є речі (наприклад, володіння та користування майном — речове право реалізується безпосередньо уповноваженою особою); зобов'язальні, тобто правовідносини, об'єктом яких є виконання відповідних зобов'язань особою (наприклад, відносини, які виникають із договору ренти, безпідставного збагачення, завдання шкоди).

Залежно від структури: прості цивільно-правові відносини, за яких одній стороні належить тільки право, а іншій — тільки обов'язок (наприклад, правовідносини, що виникають із договору позики і позички); складні цивільно-правові відносини, за яких сторони мають як права, так і обов'язки (так, за договором купівлі-продажу майна, покупець має право вимагати передачі йому проданої речі і водночас зобов'язаний сплатити продавцю її вартість, а продавець, у свою чергу, зобов'язаний передати річ і водночас має право вимагати сплати грошей за цю річ).

За характером нормативного спрямування: регулятивні цивільно-правові відносини, в основу яких покладено дію цивільно-правових норм, спрямованих на регулювання особистих немайнових та майнових відносин між їх учасниками; охоронні цивільно-правові відносини, що виникають унаслідок порушення цивільних прав одного з суб'єктів цих відносин і спрямовані на відновлення цих прав та ін.

Можлива й інша класифікація цивільно-правових відносин.

Що є підставою виникнення цивільних прав і юридичних обов'язків?

Цивільно-правові відносини виникають, змінюються або припиняються на підставі юридичних фактів, тобто обставин, які мають юридичне значення і породжують певні правові наслідки. Юридичні факти — це конкретні життєві

обставини, з якими норми цивільного законодавства пов'язують правові наслідки, і передусім виникнення, зміну або припинення правовідносин. Отже, юридичні факти — посередня ланка між нормою цивільного законодавства і правовідносинами.

Цивільний кодекс України встановлює такий перелік юридичних фактів, які породжують (цивільні права і обов'язки) правовідносини:

договори та інші правочини;

створення творів науки, літератури, мистецтва, винаходів та інших результатів інтелектуальної праці;

заподіяння шкоди іншій особі (делікти);

набуття, збереження майна без достатньої правової підстави;

публічне обіцяння нагороди без оголошення конкурсу;

публічне обіцяння нагороди за результатами конкурсу;

вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення;

 рятування здоров'я та життя  фізичної особи, майна фізичної  або юридичної особи;

створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи.

Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо також з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених цивільним законодавством, цивільні права та обов'язки можуть виникати з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим чи органів місцевого самоврядування, з рішення суду.

У низці випадків підставою для виникнення таких прав і обов'язків може бути настання або ненастання певної події. Так, внаслідок смерті у спадкоємців виникає право на майно померлого. При настанні передбаченої договором страхування певної події страхова організація зобов'язана здійснити виплату страхової суми чи страхового відшкодування страхувальникові або іншій третій особі. Зупинення перебігу строку позовної давності настає за наявності комплексу юридичних фактів: перебування позивача або відповідача у складі Збройних Сил України, переведення їх на воєнний стан.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.1  Загальна характеристика  господарських товариств.

Відповідно до ст.1 закону України “Про господарські товариства1”.

Господарськими  товариствами  визнаються  підприємства, установи,  організації, створені на засадах  угоди   юридичними  особами і громадянами шляхом  об¢єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.

До господарських товариств належать: 

Акціонерне товариство;

Товариство з обмеженою відповідальністю;

Товариство з додатковою відповідальністю;

Повні товариства;

Командитні товариства;

Господарські товариства є юридичними особами. Відповідно до цього господарським товариствам  притаманні  усі положення  юредичної особи.

Суб¢єктами цивільних правовідносин і відповідно носіями майнових та особистих немайнових прав та обов¢язків можуть бути не лише індивіди-фізичні особи, а й різні колективні утворенн: підприемства та організації, господарські товариства, виробничі споживчі кооперативи. Згідно статті 80 ЦК України поняття юридичної особи вимагає звернення до цивільно - правових норм, які регулюють створення і реєстрацію юридичних осіб.

Однак для того, щоб мати можливість вступати у цивільні правовідносини і бути їх суб¢єктами, ці колективні утворення наділяються за наявності певних ознак статусом юридичної особи. На відміну від фізичних осіб, юридичні особи не є живими істотами і тому не мають природної волі, однак у них діє об¢єднана людська воля і об¢єднана людська сила в певному напрямі, зумовленому метою створення юридичної особи. Внаслідок цього за юридичною особою і визначається можливість бути суб¢єктом права. Слід зазначити, що юридична особа є самостійним суб¢єктом правовідносин і існує незалежно від фізичних осіб, які її утворили, і хоч це колективне утворення і визначається суб¢єктом правовідносин, однак як юридична особа не може бути носієм лише тих прав та обов¢язків, які не пов¢язані з природними властивостями людей.

Інститут юридичної особи в цивільному законодавстві зумовлений становленням товарно - грошових відносин у ринковій економіці, суспільним розділом праці, необхідністю включення до цивільного обороту майна держави, кооперативів, громадських та інших  організацій.З метою найбільш ефективного і раціонального використання державного майна воно, за загальним правилом, розподіляється і закріплюється за окремими державними підприємствами, установами та організаціями.Наділення підприємств об¢єднань майном, надання їм господарської самостійності є неодмінною передумовою здійснення господарського розрахунку, вчинення правових актів з реалізації продукції,розпорядження грошовими коштами, тобто виступу в обороті як самостійного суб¢єкта цивільних прав та обов¢язків.

Для аналізу поняття “юридична особа” повинні бути враховані також зазначені властивості, оскільки вони дозволяють відрізнити юридичну особу від інших соціальних утворень, зокрема різноманітних обєднань, філій і представництв, які не є суб¢єктами цивільного права. На відмінну  від ЦК УРСР новий ЦК України не дає  розгорнутого легального визначення юридичної особи.

До таких ознак  належать:

Організаційна  єдність полягає  у  визначенні цілей  і завдань юридичної  особи, у встановленні її внутрішньої структури,  компетенції  органів, порядку їх функціонування тощо. Організаційна єдність закріплюється  у  статуті юридичної особи, її установчих документах або в акті  органу  влади  про створення юридичної особи публічного права. Наприклад, наявність статуту є обов¢язковою вимогою  вимогою для  акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і товариства додатковою відповідальністю (ст.ст.143, 151, 154 ЦК).

Для того , щоб бути юридичною особою, організація повинна виступати  як єдине ціле, мати органи управління  та інші  індивідуальні  ознаки. Однією з індивідуальних  ознак є найменування юридичної особи. Воно має містити вказівку на її організаційно-правову  норму  повинно містити  найменування товариства, а вказівку на характер діяльності  юридичної особи – найменування установи. Юридична особа може мати , крім повного, ще  й скорочене найменування. Якщо  юридична особа виникла як підприємницьке товариство , вона повинна мати  фірмове найменування. Найменування юридичної особи  зазначається в її установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру юридичних осіб.

Про організаційну єдність свідчить також наявність місця знаходження юридичної особи, яке визначається місцем її державної реєстрації і зазначається в її установчих документах. Так, якщо юридична особа зареєстрована в м. Києві, то її знаходження буде  м.Київ в існуючих  адміністративних межах. Конкретна адреса юридичної особи може зазначатись в її статуті або установчому договорі. Конкретне місце знаходження юридичної особи полегшує застосування до неї актів органів місцевого  самоврядування, звернення з позовом до суду, виконання зобов΄язань  тощо.

“Юридична особа – це не окремий громадянин (фізична особа), а колективне утворення, певним чином організований колектив людей (організація). Принципи формування цього колективу можуть бути різними: укладення трудових договорів ( контрактів ) робітникам і службовцями з адміністрацією державного підприємства, добровільне об¢єднання громадян на основі членства в кооперативі тощо. Але   кожна організація характеризується наявністю певної системи  істотних соціальних взаємозв¢язків і її членів, внутрішньою  структурною і функціональною диференціацією2”.

Так, у складі кооперативу можуть створюватися структурні підрозділи , в тому числі територіально відокремленні: відділення, цехи, майстерні, ательє, магазини та інші ,що діють, як правило, на засадах колективного, сімейного або індивідуального підряду. Структура кожного окремого кооперативу закріплюється його статутом. Проте незалежно від особливостей своєї внутрішньої структури кооператив у зовнішніх відносинах виступає як єдина організація.

Крім того, стосовно окремих видів юридичних осіб закон передбачає правила щодо організації їх внутрішньої структури та порядку функціонування їх органів управління. ”Наприклад, ст.97 ЦК встановлює ,що управління  товариством здійснюють органи останнього, якими є загальні збори його учасників і виконавчий орган , якщо інше не встановлено законом. Таким чином, зазначена норма містить загальні норми які визначають обов΄язковість організаційної єдності цього виду юридичних осіб, встановлюючи для них два рівні органів управління товариством. Перший - це вищий орган  управління і другий – виконавчий”.

Загальні збори учасників товариства є вищим органом управління ним незалежно від виду цього товариства.

Стаття 98 ЦК визначає компетенцію загальних зборів учасників товариства, вказуючи, що вони мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі й із тих що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу, а також визначає засади голосування в них учасників товариства.

Рішення загальних зборів може бути оскаржене учасником товариства до суду.