Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності

— заборгованість держави (внутрішню і зовнішню).

Інформацію про ризики по конкретній країні можна отримати, використавши періодичні публікації консалтингових фірм, що спеціалізуються на оцінках  ризиків. Підприємство, зазвичай, цікавить політична стабільність у країні, ризики поточної економічної ситуації, можливості для переказу капіталу та прибутків, можливості отримання прибутків. Ймовірність виникнення ризиків залежить від країни, з якою передбачається укладення зовнішньоекономічного контракту. Заздалегідь слід передбачити, що сума збитків може досягти розміру, який перевищить загальну суму контракту.

Для зменшення ризиків  за укладеними зовнішньоекономічними  контрактами слід попередньо перевірити потенційного партнера. Якщо підприємство задовольняє потенційний партнер, то перед ним стоїть питання укладення зовнішньоекономічної угоди з мінімізацією можливих ризиків, використовуючи всі можливі застереження. Так, ризику невиконання партнером зобов´язань за контрактом можна уникнути за рахунок:

— укладення договору про наміри, де оговорюється строк, протягом якого сторони можуть внести зміни;

відображення в договорі намірів щодо матеріальної відповідальності за відмову від підписання контракту;

 відображення умови  про розгляд можливих суперечок через арбітражний суд;

 відображення в контракті умови про штрафні санкції за невиконання будь-якого зобов´язання за контрактом;

 відображення в  контракті умови про виникнення  можливих форс-мажорних обставин.

Найбільшою групою ризиків  у зовнішньоекономічній діяльності є маркетингові ризики, пов´язані з реалізацією товару на ринках збуту. До таких ризиків відносять інформаційні, інноваційні та кон´юнктурні ризики. Для проведення успішної збутової діяльності на зовнішніх ринках потрібно проводити їх ретельний ситуаційний аналіз, який ґрунтується на розробці таких експертних чи маркетингових систем, які дають змогу враховувати невизначеність інформації про ринок.

Інформаційний ризик  — ризик відсутності, невизначеності чи недостовірності інформації, що стосується юридичної бази для підготовки контракту, стану справ партнера і його банку, загального стану ринку товарів (послуг), на якому функціонує підприємство.

Інноваційний ризик  — можливість втрат, що виникають  внаслідок вкладення підприємством  коштів у виробництво нових товарів (послуг), які, можливо, не знайдуть попиту на ринку.

Кон´юнктурний ризик  — можливість втрат через зміну  ринкової кон´юнктури, зміну як економічного стану галузі, в якій функціонує підприємство, так і суміжних з  нею галузей.

Транспортні ризики —  ризики, які виникають у зовнішньоекономічній діяльності при укладенні зовнішньоекономічних угод, а саме при переміщенні товару від продавця (постачальника) до покупця.

Запобігти виникненню інноваційного  ризику можливо тільки шляхом проведення ретельних маркетингових досліджень, спрямованих на виявлення потреб споживачів на тому ринку, де функціонує підприємство.

При запобіганні кон´юнктурному ризику слід врахувати діяльність підприємства в цій галузі, а також суміжних галузях за певний період часу; сталість функціонування цієї галузі порівняно з економічним станом у країні в цілому; результати діяльності різних підприємств у межах однієї й тієї ж галузі. Оцінка маркетингової групи ризиків ґрунтується на визначенні ступеня можливості виникнення маркетингових ризиків, тобто на їх імовірності. Маркетингові ризики багатономенклатурні, їх зумовлюють як внутрішні, так і зовнішні фактори, дію яких досить важко скерувати в потрібному напрямку.

Усі транспортні ризики можна поділити за "Інкотермс-2000" на чотири групи. Група Е (EXW) передбачає ситуацію, коли покупець несе всі ризики і витрати, пов´язані з доставкою товару від складу продавця (виробника) до кінцевого пункту споживання.

Група F містить три  конкретні варіанти передачі відповідальності і ризиків:

1. FCA — ризики і відповідальність  продавця переходять на покупця (посередника) у момент передачі товару у визначеному місці, при передачі товару перевізнику, визначеному покупцем.

2. FAS — відповідальність і ризик  за товар переходять від постачальника  до покупця у визначеному договором порту.

3. FOB — продавець знімає з  себе відповідальність після  переміщення товару через борт  судна.

Група С включає ситуації, коли експортер (продавець) укладає із покупцем договір на транспортування, але  не бере на себе ніякого ризику. Вона включає такі базові умови:

1. CFR — продавець оплачує вартість  транспортування до порту прибуття, але ризик і відповідальність  за цілісність та неушкодженість  товару, а також додаткові витрати  бере на себе покупець. Перехід  ризиків і відповідальності відбувається в момент завантаження судна.

2. CIF — крім обов´язків, як у  випадку CFR, продавець повинен  забезпечити та оплатити страхування  ризиків під час транспортування.

3. СРТ — продавець і покупець  розподіляють між собою ризики  і відповідальність. У певний  момент (зазвичай, у будь-якому проміжному, географічному пункті) ризики цілком переходять від продавця до покупця.

4. СІР — ризики переходять  від продавця до покупця у  визначеному проміжному пункті  транспортування, але продавець  забезпечує і сплачує вартість  страхування товару.

Група D означає, що всі транспортні  ризики несе продавець. До цієї групи включають такі базові умови:

1. DAF — продавець бере на себе  ризики до визначеного у договорі  пункту на кордоні. Далі ризики приймає на себе покупець.

2. DES — передача ризиків продавцем покупцю відбувається на борту судна у порту призначення.

3. DEQ — передача ризиків відбувається  після розвантаження товару в порту призначення.

4. DDU — продавець бере на себе транспортні ризики псування, втрати, розкрадання товару тощо, до визначеного договором місця (зазвичай, митний склад) на території покупця.

5. DDP — продавець відповідає  за всі транспортні ризики  до визначеного місця на території  покупця.

При настанні ризиків, про  які йдеться в "Інкотермс-2000", покупець зобов´язаний сплатити ціну товару навіть при отриманні товару у стані, який не відповідає умовам договору, чи при повній його втраті. У цьому полягає "ціна ризику". Якщо ж ушкодження не обумовлене транспортним ризиком, то покупець має право не тільки ухилитися від оплати товару, але і вважати продавця відповідальним за порушення умов договору.

Існують також ризики, пов´язані з умовами контракту: щодо властивостей товару, щодо умов постачання, щодо вибору валютних умов контракту, ризик форс-мажору, ризик розриву контракту. Залежно від етапу угоди ризики виникають: при митному оформленні, при сертифікації, комерційні, транспортні.

За місцезнаходженням  ризики бувають: закордонні, прикордонні, на власному ринку. З огляду на можливість впливу підприємства на ризик вони поділяються на дві групи: залежні від діяльності підприємства, або внутрішні, і незалежні від діяльності підприємства, або зовнішні. До внутрішніх ризиків відносять:

— невиконання виробничих завдань у визначені терміни;

недотримання вимог  якості;

страйки, недобросовісність працівників;

аварії, пожежі;

 крадіжки.

До ризиків, які не залежать від підприємства, належать:

 — політичні ризики;

військові ризики;

ризики, пов´язані з  діяльністю органів державної влади;

стихійні лиха;

 ризики, пов´язані  з діяльністю третіх осіб;

— валютні ризики;

ризики зміни ціни;

ризик падіння попиту;

ризик зростання конкуренції;

ризики неплатежів, банкрутства;

— ризик непоставки товару і невиконання договірних зобов´язань.

Принципова відмінність  між цими двома групами ризиків  полягає в тому, що на першу групу  підприємство має змогу вплинути, тобто вжити заходів, що усувають їх джерела. На другу групу ризиків  підприємство вплинути не може, тому що їх настання практично не залежить від зусиль учасника ЗЕД. Відповідно для управління цими різними за своїм походженням ризиками мають застосовуватися різні методи.

Для боротьби з внутрішніми  ризиками застосовуються відомі методи управління. Наприклад, для усунення ризиків аварій, пожеж застосовуються заходи безпечного ведення виробництва, протипожежні заходи.

Головна проблема управління ризиками в зовнішньоекономічній діяльності підприємства полягає в управлінні тими ризиками, настання яких не залежить від зусиль підприємств. Можна виділити такі групи методів, спрямованих на зменшення можливих збитків, що викликані цими ризиками:

1. Страхування, тобто  використання різних видів полісів,  договорів страхування.

2. Хеджування як метод  використання біржових ф´ючерсних контрактів і опціонів.

3. Застосування різних  форм і методів розрахунково-кредитних  відносин, що зводять до мінімуму  ризик неплатежу за поставлені  товари, або неотримання товарів проти їх сплати.

 4. Аналіз і прогнозування кон´юнктури (попиту, пропозиції, ціни) на зовнішньому ринку, планування і своєчасна розробка заходів з метою уникнути можливих збитків, викликаних несприятливими кон´юнктурними змінами.

5. Інші методи.

Серед методів управління ризиками у ЗЕД значна увага приділяється страхуванню. Страхування зовнішньоекономічної діяльності підприємств — це міжнародні економічні відносини з захисту майнових інтересів суб´єктів господарювання протягом періоду, в якому відбуваються певні події (страхові випадки), за рахунок майнових коштів, що формуються зі сплачених ними внесків (страхових премій). У процесі страхування зовнішньоекономічних відносин беруть участь два суб´єкти: страхувальник та страховик.

Об´єктом страхування  відповідальності є відповідальність перед третіми особами (фізичними  або юридичними) внаслідок будь-якої діяльності або бездіяльності страхувальника. Така відповідальність може виникати (і досить часто) у силу дії законів щодо відшкодування збитку винуватцем, яким може виявитися (у тому числі випадково) підприємство — учасник ЗЕД.

Об´єктом особистого страхування є життя і здоров´я громадян.

Комплексні види страхування, що передбачають поєднання в одному полісі декількох видів страхування, також застосовуються в зовнішньоекономічній сфері.

Перестрахування є тим  видом страхової діяльності, який, з одного боку, забезпечує надійність страхового захисту учасників зовнішньоекономічної діяльності, а з іншого — перестрахування є різновидом зовнішньоекономічних зв´язків у страхуванні, мета якого полягає в забезпеченні захисту національних і міжнародних інтересів страхувальників у різних країнах.

У міжнародній практиці існує кілька варіантів участі держави  у страхуванні експорту. У деяких країнах страхування експортних ризиків здійснюється державними агентствами, страхові премії сплачуються безпосередньо до бюджету і безпосередньо з бюджету сплачуються страхові відшкодування. Інший варіант — створення окремих установ, які працюють на самоокупній основі, тобто покривають адміністративні витрати та страхові відшкодування надходженням від премій. Саме так здійснює державне страхування експорту переважна більшість країн. Є також країни, в яких страхування експорту забезпечується приватними або змішаними організаціями.

Участь держави в  забезпеченні страхування експортних ризиків базується, головним чином, на недосконалості ринку. Оскільки приватні страховики не бажають надавати страхового покриття для найбільш ризикових експортних регіонів, ринок страхування експорту був би неповним без урядового втручання.

Таким чином, сучасне  страхування пропонує широкий набір послуг, пов´язаних із ЗЕД. Однак практика показує, що учасники ЗЕД використовують частіше за все ті види страхування, які є обов´язковими для здійснення ЗЕД (наприклад, страхування туристів, що виїжджають за кордон, або страхування відповідальності власників транспортних засобів для більшості закордонних країн тощо), без котрих не можливе здійснення іншої діяльності. Досить часто застосовуються види страхування, що є частиною міжнародних торговельних порядків, наприклад страхування вантажів. Порівняно рідше застосовуються види страхування, що були б ефективні в тій чи іншій конкретній ситуації і які не застосовують через недостатню культуру страхування, у тому числі і через незнання можливостей, які надає сучасне страхування.

Окрема галузь управління ризиками у ЗЕД пов´язана з розрахунково-кредитними відносинами і передбачає використання досить значного розмаїття форм і методів. До основних із них відносять:

застосування безвідкличного підтвердженого документарного акредитива при розрахунках за постачання товару;