Право громадянина на судовий захист у міжнародних судових установах

Таким чином, з порушенням матеріального суб'єктивного права у зацікавленої особи появляється право на судовий захист, як одне із правомочностей самого суб'єктивного матеріального права. Способом реалізації цього права є звернення зацікавленої особи до суду,який у визначеному законом порядку розглядає вимогу зацікавленої особи і дає відповідь у вигляді судового рішення. Можливість судового захисту грунтується на здатності норм права до примусового їх здійснення за допомогою юрисдикційних органів

Проблема права на судовий захист - це в рівній мірі проблема матеріального і цивільного процесуального права. Судовий захист знаходиться на межі матеріального і процесуачьного права і відображає діалектичну взаємодію зв'язаних між собою, але різних галузевих сфер Обидва значення судового захисту матеріально-правовий і процесуальний,існують разом, однак відрізняються в залежності від того, що мається на увазі: кінцева мета процесу чи використання засобів досягнення цієї мети. В першому випадку має місцематеріально-правовий аспект, в другому - правовий захист розглядається як процесуатьне явище. В правовій науці дослідження проблеми права на судовий захист в загальнотеоретичному плані зводиться лише до питання про право на позов. Причому поняття права на позов визначається по-різному. Одні автори надають праву на позов виключно процесуального значення, інші зводять право на позов лише до матеріального аспекту. Третя група авторів об'єднують матеріально-правові і процесуальні можливості судового захисту в єдине поняття права на позов. Аналіз матеріального і процесуального законодавства, а також судової практики показує,що право на позов - це єдине матеріальне і цивільно-процесуальне поняття, яке має матеріальний зміст і процесуальну форму. В цивільному процесуальному праві не може бути самостійного права на звернення до суду, відірваного від права на позов в матеріальному розумінні. Матеріальне суб'єктивне право не може існувати без притаманної йому можливості бути реалізованим в примусовому порядку.

Єдність матеріально-правового змісту права на судовий захист і його процесуальної форми заключається в тому, що право на судовий захист - це право на поновлення порушеного права чи встановлення фактів або обставин, які мають значення для реалізації суб'єктивних прав в певній, встановленій законом процесуальній формі, в певному процесуальному порядку,який забезпечує об'єктивність і реальність захисту [19, с. 1-4].

Таким чином, треба прийти до висновку, що право на судовий захист є єдиним поняттям, яке складається з двох правомочностей: права на звернення до суду і права на задоволення матеріально-правової вимоги зацікавленої особи. Право на звернення до суду є способом реалізації права на судовий захист. Однак, виступаючи формою життя матеріального права, право на звернення до суду користується і певною самостійністю. Це проявляється, перш за все, в тому, що процесуальний порядок реалізації права на судовий захист є одним із видів діяльності, який регулюється цивільним процесуальним законодавством, і надає учасникам процесу особливі, процесуальні права та обов'язки, які створюють для них максимально сприятливі умови, що забезпечують реальну можливість одержання правового захисту.

Самостійність права на звернення до суду, як процесуальної форми реалізації права на судовий захист, проявляється і в тому, що в цій формі реалізується право на судовий захист не тільки суб'єктивних матеріальних прав,але й охоронюваних законом інтересів. Незважаючи на певну самостійність права на звернення до суду за захистом порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу воно завжди виступає формою реалізації матеріального права [20].

З урахуванням викладених положень під правом на судовий захист варто розуміти закріплену в законі можливість зацікавленої особи звернутися з вимогою про захист порушеного права до органа правосуддя, що зобов'язаний установити його юридичну і тактичну обґрунтованість, винести рішення і забезпечити його реалізацію.

3.Право громадянина  на судовий захист у міжнародних  судових установах

Конституцією України, окрім національних гарантій, передбачається можливість використання також міжнародно-правових засобів забез-печення прав людини. У ст. 55 Конституції України зазначено, що кожен має право після викорис-тання усіх національних засобів правового захисту звернутися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ або до відповідних органів міжнародних установ і організацій, членом або учасником яких є Україна. Ще одним визначальним кроком при цьому стала ратифікація Україною у 1997 р. Конвенції про захист прав і основних свобод 1950 р. З того часу громадяни України мають можливість звертатися за захистом своїх порушених прав до Європейського суду з прав людини. Приєднавшись у 1990 р. до Факультативного протоколу Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 p., Україна також визнала компетенцію Комітету ООН з прав людини відносно розгляду індивідуальних скарг громадян України стосовно порушення їх прав і свобод, гарантованих цим пактом.

Міжнародна судовий захист є загальною гарантією дотримання прав людини, оскільки є:

- максимально  незалежною і об'єктивною. Характерною  рисою міжнародної судової захисту  є відсутність судових інстанцій, які можуть вплинути на винесене  рішення. У той же час, право на судовий захист у міжнародному праві нерозривно пов'язане з правом на судовий захист в рамках національного законодавства. Міжнародна судова захист практично є продовженням механізму самостійного захисту прав і свобод, що бере свій початок в рамках національного законодавства. Більш того, реалізація цього права в рамках внутрішньодержавного права є необхідною умовою для подальшого звернення в міжнародні судові органи;

- розширює  сферу захисту прав і свобод  людини. По-перше, таке розширення  виникає за рахунок формулювання  багатьма міжнародними судовими  установами системи автономних  понять і специфічного тлумачення  термінів.

По-друге, таке розширення є наслідком демократизації законодавства щодо поваги прав і свобод людини. По мірі скорочення імперативних, розпорядчих почав в законі і розширення диспозитивних почав, обсяг дискреційних повноважень управлінських органів розширюється, а значить, в інтересах забезпечення прав і свобод людини ця діяльність буде поставлено під судовий контроль;

- одночасно  і засобом забезпечення цих  прав, і засобом їх захисту. Забезпечувальна  функція характерна для права  на судовий захист як гарантії  цих прав і свобод. Функція  захисту властива для нього, оскільки  воно є одночасно суб'єктивним  правом і реалізується особою у разі порушення його прав і законних інтересів [21, с. 135-137].

Необхідно зупинитись на деяких характеристиках міжнародних стандартів прав людини, які є загальними, тому що значна кількість держав закріпила їх у своїх внутрішніх законах. Загальна декларація містить положення, що всі люди народжуються рівними у своїй гідності та правах. Дане положення притаманне всім людям, що живуть на планеті Земля. Крім цього, визнання рівних та невід'ємних прав всіх її жителів є основою свободи, справедливості та загального миру і, дійсно, рівність людей не залежить ні від часу, ні від місця, ні від обставин. Міжнародне право затверджує рівність всіх людей. Але рівність існує в певній формі, яка забезпечується відповідною державою у відповідний історичний період. Тобто держава закріплює таку рівність у своїх законах, і остання набуває форму юридичної рівності [22, с. 98].

Провідну роль у міжнародному механізмі захисту прав і свобод людини відіграють міжнародні судові установи. Розглядаючи питання про право людини на судовий захист і його регламентації в міжнародному праві, не можна обійти стороною «головний судовий орган» міжнародного співтовариства - Міжнародний Суд ООН.

Відповідно до Статуту ООН у 1945 році був заснований новий судовий орган - Міжнародний Суд. Компетенція Суду поширюється лише на суперечки між державами, тобто міжнародний Суд ООН не може розглядати суперечки між приватними особами і державою а так само спори між приватними особами. Але і суперечки між державами можуть розглядатися лише за згодою всіх сторон.В Статуті Міжнародного Суду закладені кілька варіантів визнання за ним обов'язкової юрисдикції. Так, держава може виступити з відповідною заявою або бути учасником двосторонньої міжнародної угоди, що містить положення про обов'язкову юрисдикції. До числа таких договорів відносяться мирні договори, договори про мир і співробітництво, про спільну експлуатацію природних ресурсів, про розмежування морських просторів і деякі інші. Клаузулу про обов'язкову юрисдикції Міжнародного Суду містять також численна група багатосторонніх і перш за все універсальних міжнародних угод. Їх учасниками є більшість держав [23, с. 223].

Ще одним з міждународних установ є Європейський Суд з прав людини. Європейський Суд з прав людини було засновано в 1959 році відповідно до Конвенції про захист прав людини та основних свобод (1950) з тим, щоб забезпечити дотримання державами-учасницями їхніх зобов’язань.  Європейський Суд з прав людини складається з такої кількості суддів, яка відповідає кількості держав - членів Ради Європи (зараз їх сорок); серед членів Суду не може бути двох громадян однієї й тієї самої держави [24].

Правовою основою функціонування та діяльності Європейського суда з прав людини є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. В Україні Конвенція була ратифікована Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод містить у собі декілька вимірів правопорядку. Перший захищає права, що не можуть бути обмежені навіть під час війни або іншого надзвичайного стану: право на життя (ст.2), право на особисту недоторканість-заборона катувань, нелюдського та такого, що принижує гідність поводження чи покарання (ст.3), чи покарання (ст.3), заборона рабства  (п.1 ст.4), право на незворотність закону про кримінальну відповідальність (ст.7). Перелік цих прав прямо закріплений у ст.15 Конвенції. Другий вимір правопорядку включає в себе норми, які можна віднести до вторинних. Особливість значення цим нормам надається Судом при автономному їх тлумаченні. До третього виміру правопорядку вчений відносить норми, які в розумінні Європейського суду забезпечують ефективний розвиток демократичного суспільства – принцип публічності та змагальності судового розгляду справ, право на вільні вибори, право на свободу слова тощо. Безперечно, вони також тісно пов’язані з первинними нормами. Згадані три виміри правопорядку, а також система інших гарантій, передбачених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, утворюють у своїй єдності її правову систему [25].

23.02.2006 р. був прийнятий Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», стаття 2 якого закріплює, що рішення Європейського суду з прав людини є обов’язковими для виконання Україною. Стаття 6 Конвенції закріплює право на справедливий суд. У ч.1 цієї статті встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

Виходячи з конструкції ч.1 ст.6 Конвенції,можна зробити висновок, що у ній закріплено такі елементи права на судовий захист:

1)право на розгляд справи;

2)справедливість судового розгляду;

3)публічність розгляду справи та проголошення рішення;

4)розумний строк розгляду справи;

5)розгляд справи судом, встановленим законом;

6)незалежність і безсторонність суду.

Право на розгляд справи означає право особи звернутися до суду та право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. При цьому, особі має бути забезпечена можливість реалізувати вказані права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захистє змістом поняття доступу до правосуддя.

Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження. Для Європейського суду з прав людини природа перешкод у реалізації права на доступ до суду не має принципового значення [26, с. 47-59].

Право на судовий захист в сучасному суспільстві, основною метою якого є захист прав і свобод індивіда, набуває значення гаранта для здійснення і захисту всіх інших прав і свобод. Відсутність спеціальної норми щодо судового захисту будь-якого права особи не позбавляє її цієї можливості, оскільки саме право на судовий захист, гарантоване і міжнародним правом і національним законодавством.

ВИСНОВКИ

Конституційні права громадянина — це встановлені державою та закрiплені в Конституцiї можливості, які дозволяють кожному обирати вид i мiру певноi поведiнки, використовувати наданi йому блага, як в особистих, так i в суспiльних iнтересах. Можна зробити висновок, конституційні права - основні права в житті людини. Ці права закріплює II розділ Конституції. Це означає, що людина та її права-найвища цінність в державі. Існують різні класифікації цих прав, але всі вони виражають те, що конституційні права людини є непорушними, недоторканими та ніхто не може бути їх позбавлений. Існують певні обмеження щодо політичних прав людини. Тому що ці права виражають відношення людини до держави, і тому ці права належать тільки громадянам цієї держави. Але,можна сказати, що Конституція гарантує права кожній людини, незалежно від її походження та статусу.

Право на судовий захист-це право кожною людини в державі та ніхто не може бути його позбавлений. На суд покладено особливо важливі завдання охорони прав і свобод людини. Забезпечення права на судовий захист можливе лише при створенні належних структур, законодавчому закріпленні відповідних процедур і механізмів, з допомогою яких людина зможе домогтися захисту порушених прав та інтересів. На сучасному етапі розвитку України, рівень прав людини і громадянина носить суперечливий характер, тому найдієвішим механізмом реалізації та захисту прав людини і громадянина може стати судова система, незважаючи на всі притаманні їй недоліки. положень під правом на судовий захист варто розуміти закріплену в законі можливість зацікавленої особи звернутися з вимогою про захист порушеного права до органа правосуддя, що зобов'язаний установити його юридичну і тактичну обґрунтованість, винести рішення і забезпечити його реалізацію.