Право громадянина на судовий захист у міжнародних судових установах

 

 

Зміст

 

Вступ…………………………………………………………………………….8

1.Право на судовий захист  в системі конституційних прав  людини………10

1.1.Загальна характеристика системи  конституційних прав людини і  громадянина……………………………………………………………………10

1.2.Місце права на судовий  захист в системі конституційних  прав людини і громадянина…………………………………………………………………....13

2.Загальні положення про право  громадянина на судовий захист…………18

2.1. Поняття і загальна характеристика права громадянина на судовий захист…………………………………………………………………………...18

2.2.Реалізація права громадянина  на судовий захист……………………….21

3.Право громадянина на судовий  захист у міжнародних судових  установах……………………………………………………………………….26

Висновки………………………………………………………………………..31

Список використаних джерел…………………………………………………32

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Захист свободи і прав людини, їх гарантії — це один зі способів збереження самоцінності особистості, її права на життя, особисту недоторканність, гідне існування, свободу від злиднів і принижень, права на культурну, конфесійну, національну самобутність. У державно - правовому арсеналі засобів, покликаних реально захистити права і свободи людини, важлива роль належить судам. Правосуддя є найбільш ефективним, з усіх вироблених світовою практикою, способом охорони прав і свобод людини і громадянина. Рівень судового захисту — найважливіший показник правового характеру держави та демократичності суспільства. Розширення кола охоронюваних законом прав особистості, поглиблення їх змісту в умовах різноманіття сучасних економічних і соціальних зв'язків покладає на суд особливу відповідальність і піднімає його значення як фактора утвердження економічної та соціальної стабільності , як основного гаранта реалізації прав і свобод громадян.

Об'єктом дослідження є система суспільних відносин, що складаються у сфері організації та здійснення судової влади, у процесі функціонування суду як найважливішого державно-правового інституту забезпечення прав і свобод громадян.

Предметом дослідження є зміст права громадян на судовий захист як конституційне право людини і громадянина.

Мета роботи полягає у з’ясуванні юридичної природи права громадян на судовий захист, відображенні їх повної характеристики.

Завдання роботи:

1.З’ясувати поняття та загальну  характеристику прав громадян на судовий захист.

2. Визначити механізм забезпечення громадян на судовий захист.

3.Проаналізувати міжнародну судову  практику у захисті прав громадян на судовий захист.

У роботі були застосовані такі методи: системний, методи аналізу та синтезу, індукції та дедукції.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Право на судовий захист  в системі конституційних прав  людини

1.1.Загальна  характеристика системи конституційних  прав людини і громадянина

 

Конституційні права громадянина — це встановлені державою та закрiплені в Конституцiї можливості, які дозволяють кожному обирати вид i мiру певноi поведiнки, використовувати наданi йому блага, як в особистих, так i в суспiльних iнтересах. Конституційне закріплення прав і свобод особи в різних країнах має свої особливості, зумовлені національними традиціями в розвитку політико-правової теорії і практики. Переважна більшість конституцій містить спеціальні розділи, в яких фіксуються права і свободи і які звичайно передують розділам, присвяченим регламентації основ організації і діяльності державного механізму.

Розділ II Конституції України закріплює права, свободи та обов'язки людини і громадянина в Україні.

Існують різні класифікації прав і свобод особи, а також громадян (одні права ставляться до особистості в цілому, інші — тільки до громадян, треті — до певної групи громадян, що наприклад досягли певного віку для володіння політичними правами). Найчастіше конституційні права й свободи поділяться на чотири групи: права й свободи, що виражають рівноправність громадян (наприклад, рівноправність громадян перед законом); соціально-економічні й культурні права, що створюють юридичні умови для активної участі особистості в соціально-економічному й культурному житті суспільства (наприклад, право на працю, право на використання досягнень культури); політичні права й свободи громадян, пов'язані з їхньою участю в політичному житті суспільства, що надають їм можливість участі в керуванні суспільством і державою (наприклад, право на об'єднання, зокрема, для тиску на державну владу); особисті права й свободи, що гарантують волю, недоторканність, достоїнство особистості. Крім індивідуальних виділяють також колективні конституційні права. Крім того, прийнято, особливо в міжнародному праві, розрізняти права першого, другого, третього й навіть четвертого поколінь. До першого, традиційного покоління звичайно відносять особисті й політичні права, що спочатку з'явилися в конституціях, до другого — соціально-економічні права, конституційне закріплення яких пов'язане з рухами широких мас, зокрема з виступами робітничого класу й досвідом конституційного будівництва в країнах тоталітарного соціалізму, до третього — права, позв'язані в основному з глобалізацією громадського життя, з колективними вимогами народів (наприклад, право народів на мир, на розвиток, на самовизначення), а також так названі гуманітарні права, до четвертого — групу прав, позв'язану насамперед з умовами й результатами науково-технічної революції (наприклад, право на здорове навколишнє середовище) [1, с. 277-279].

Конституція може надати лише рівні права, однакові юридичні (але не фактичні) можливості користуватися ними, а також установити рівні для всіх обов'язки. Звичайно, абсолютної рівності прав й обов'язків для всіх бути не може. Це ставиться також до основних прав й обов'язків у конституційному праві. Вони можуть бути неоднаковими для різних груп людей (певні обмеження можливі для іноземців, конституції говорять про особливі права молоді, не всі громадяни мають виборчі права й т.д.), але в межах кожної групи осіб ці права й обов'язки повинні бути однакові для всіх її членів.

Рівноправність може бути здійснена в умовах соціальної нерівності, однак до певної межі, оскільки соціальна нерівність впливає на рівноправність людей. Основні права, свободи та обов’язки людини, тобто певні можливості, які необхідні для існування та розвитку людини в конкретних історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем (економічним, духовним, соціальним) розвитку людства і мають бути законними й рівними для всіх.

По-перше, можливості деяким чином діяти або утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб, що сформулювалися. При цьому основні права – це саме ті можливості, без яких людина не може нормально існувати.

По-друге, зміст і обсяг цих можливостей людини залежить насамперед від можливостей усього суспільства, головним чином від рівня його економічного розвитку. Тому права людини – це явище соціальне, яке породжується суспільством.

По-третє, ці можливості за їх основними показниками мають бути рівними для всіх людей. Лише тоді вони будуть правовими.

По-четверте, вони не повинні відчужуватися, відбиратися, обмежуватися будь-ким, не можуть бути і предметом “дарування” з боку держави або будь-якої іншої організації чи особи.

Під правами людини розуміють певні її можливості, відокремлену її свободу; деякі основні її потреби чи інтереси; її вимоги про надання певних благ, адресовані суспільству, державі, законодавству; певний вид (форма існування, спосіб прояву) матеріалів.

Поряд з правами, свободами і обов’язками людини відокремлюють права і свободи громадян, що характеризується їх зв’язком з певною державою [2, с. 145-146].

На відміну від політичних прав, які стосуються насамперед громадян, особисті права й свободи визначають положення особистості як такої. Вони в більшій мірі пов'язані з концепцією природних прав людини. До їхнього числа ставиться насамперед право на життя. Юридично це означає, що людина може бути позбавлена життя тільки по вироку суду з обов'язковою участю присяжних засідателів. Однак у багатьох державах (у тому числі майже в усіх, що входять у Раду Європи) страта заборонена. Є, однак, екстраординарні випадки позбавлення життя, наприклад застосування зброї вартовим на пості при охороні військового об'єкта; іноді дозволене эвтаназія — позбавлення життя дитяти-виродків, що є нежиттєздатними, народжених без необхідних для життя органів. Це здійснюється після медичного консиліуму, на прохання хворого, а у відношенні дітей — за згодою батьків.

В юридичному аспекті правам людини притаманні особливі властивості – невідчужуваність і природний характер (належність кожному від народження). Усі права людини та громадянина пов'язані з фактом народження і тільки в деяких випадках з наявністю інших, передбачених законом обставин. Сучасні конституції демократичних країн, а також конституційно-правова доктрина та судова практика акцентують на неможливості та неприпустимості позбавлення цих прав і свобод. Система прав і свобод будується так, щоб забезпечити законні інтереси людей і запобігти можливому обмеженню їхніх прав і свобод у результаті зловживання ними з боку окремих осіб. Визнання прав і свобод людини і громадянина безпосередньо діючими означає, що людина і громадянин можуть здійснювати свої права і свободи, а так само захищати їх у випадку порушення, керуючись конституцією й посилаючись на неї. Уже йшлося про те, що конституційні норми є нормами прямої дії. Це означає, що на них можна прямо посилатися в суді.

Природний характер прав громадянина випливає з того, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в державі з погляду сучасної теорії конституціоналізму є народ. Кожна людина, будучи частиною народу, від природи наділена й користується правами [3, с. 105-107].

Можна зробити висновок, конституційні права-основні права в житті людини. Ці права закріплює II розділ Конституції. Це означає, що людина та її права-найвища цінність в державі. Існують різні класифікації цих прав, але всі вони виражають те, що конституційні права людини є непорушними, недоторканими та ніхто не може бути їх позбавлений. Існують певні обмеження щодо політичних прав людини. Тому що ці права виражають відношення людини до держави, і тому ці права належать тільки громадянам цієї держави. Але,можна сказати, що Конституція гарантує права кожній людини, незалежно від її походження та статусу.

.

 

 

1.2.Місце  права на судовий захист в  системі конституційних прав  людини і громадянина

Судовий захист є найвищою формою гарантії прав людини. Це підтверджується не лише свідомістю громадян демократичного суспільства, а й конструкцією державного механізму, у тому числі судової системи і рівнем суддівського корпусу. Ці аспекти мають важливе значення, бо судове рішення є безперечним, оскільки вважається, що найвища оцінка належить тільки одній з трьох гілок влади – судовій.

Судова влада в Україні виступає як основна юридична гарантія захисту прав і свобод людини і громадянина. Саме тому одним із найважливіших кроків на шляху здійснюваної в Україні судово-правової реформи та розбудови демократичної системи судової влади стала реалізація основоположних правових гарантій здійснення правосуддя із забезпечення гарантованих Конституцією прав і свобод людини і громадянина [4, с.93-101].

У забезпеченні прав і свобод громадян особлива роль належить судово- правовим інститутам, що здійснюють захист і охорону вищої цінності правової держави – людини, її прав і свобод. Отже, мета правової держави – захист прав людини, забезпечення гідності особистості як невід’ємного компонента культури суспільства, який втілив багатовікові уявлення про людину, що самовизначається, вільну від убогості, насильства, приниження. Захист прав людини – це, насамперед, діяльність уповноважених державою органів із запобігання правопорушенням або з відновлення порушених прав. Законодавство України, передбачаючи форми захисту суб’єктивних прав і законних інтересів громадян, як одну з основних, найважливіших, закріплює судову. Суди, відповідно до Конституції України, здійснюючи правосуддя по цивільних справах, виступають гарантом захисту прав людини, зокрема іноземців, осіб без громадянства і юридичних осіб [5, с. 17].

Право на судовий захист проголошено в статті 55 Конституції України, яка гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Судовому захисту підлягають будь-які права і свободи, в якому б нормативному акті вони не були закріплені – в конституції, галузевих законах, в інших нормативних або локальних правових актах. Таким чином, право на судовий захист має універсальний характер. У цьому сенсі стаття 55 Конституції України в повній мірі відповідає вимогам, сформульованим в статті 8 Загальної декларації прав людини: "Кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами у випадках порушення його прав, наданих їй конституцією або законом". В науці сам судовий захист розглядають як інститут конституційного права, як суспільні відносини та державну функцію, іноді судовий захист ототожнюється з правосуддям або розглядається як гарантія доступу до нього. В теорії права судовий захист розглядається як складова частина правоохоронної функції держави. Проте закономірним в правовій державі є посилення впливу судової влади, її відокремлення від правоохоронних органів, виділення в самостійну гілку державної влади, що неминуче приводять до переростання судового захисту прав і свобод громадян в самостійну державну функцію [6].

З моменту отримання Україною незалежності право кожної особи на судовий захист стало одним із основних прав людини і громадянина, яке гарантовано в конституційному порядку. Це право міститься в конституціях більшості розвинутих країн світу, воно посідає провідне місце в структурі конституційно-правового статусу людини. Право на судовий захист відображається, передусім, в основних засадах судочинства. Тому зміст цього права складається з таких складових елементів: доступність правосуддя; право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення; незалежність і неупередженість суду; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; право на захист; публічність судового розгляду; розгляд справи в найкоротший строк, що передбачений законом.