Наукова робота, як об"єкт інтелектуальної власності

Розділ 1. Теоретичні аспекти наукової роботи, як об’єкту  інтелектуальної власності

1. Історичні фактори формування поняття інтелектуальна власність

Право інтелектуальної власності — у найширшому розумінні означає закріплені законом права на результат інтелектуальної діяльності в промисловій, науковій, художній, виробничій та інших галузях.

Але доцільнішим визначення інтелектуальної  власності через зазначення об'єктів ІВ:

— авторські права (літературні твори, комп'ютерні програми, бази даних, карти, фотографічні твори);

— суміжне право;

— право промислової власності (винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, товарні знаки);

— фірмові та комерційні найменування;

— географічні зазначення;

— сорти рослин та породи тварин;

— топографії інтегральних мікросхем;

— комерційна таємниця;

Законодавство, яке визначає права  на ІВ, базується на праві кожного володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, які, будучи благом не матеріальним, зберігаються за його творцями і можуть використовуватися іншими особами лише за узгодженням з ними, крім випадків, визначених законодавством.

Поняття «ІВ» виникло в процесі  тривалої практики юридичного закріплення  за певними особами їхніх прав на результати інтелектуальної діяльності у галузі науки, виробництва, мистецтва  і літератури.

Вперше термін «ІВ» вжив у 1845 році Чарльз Вудбарі (Charles Woodbury), суддя Окружного суду штату Массачусетс. В Європі вперше цей термін вжив Альфред Ніон (Alfred Nion) у своєму трактаті «Droits civils des auteurs, artistes et inventeurs» («Цивільні права авторів, артистів та винахідників»), що був вперше опублікований у 1846 році.

Справжня історія терміну почалася у 1967 році, після створення Всесвітньої організації інтелектуальної власності у Стокгольмі. Вона доклала багато зусиль для світового визнання для закріплення терміну, який є ключовою складовою частиною її назви.

Цивільний кодекс України  присвячує питання захисту інтелектуальної  власності Книгу четверту, глава 35-46, статті 418 — 508. ЦК надає роз'яснення таким поняттям як, інтелектуальна власність, об'єкти на суб'єкти права інтелектуальної власності, а також авторське право (глава 36), суміжні права (глава 37), наукове відкриття (глава 38), винахід, корисну модель та промисловий зразок (глава 39) тощо. 
Авторське право і суміжні права в законодавстві України представлено в Законі України «Про авторське право і суміжні права» (від 11 липня 2001 р.). Закон ґрунтований на міжнародних нормах використання творів, враховує сучасні тенденції правового регулювання як традиційних, так і нових об'єктів авторського права — наприклад, комп'ютерних програм, баз даних. До мінімуму зведено випадки бездоговірного використання творів. Уперше передбачено охорону суміжних прав. Йдеться про охорону прав тих, хто доносить створене авторами до публіки: виконавців, виробників фонограм і відеограм, організацій телерадіомовлення. 
Закон складається з шести розділів. Розділ І «Загальні положення» розкриває основні поняття, використані в Законі (ст. 1), склад українського законодавства про авторське право і суміжні права (ст. 2), визначає сферу дії Закону (ст. 3), повноваження установи у сфері охорони авторського права та суміжних прав (ст. 4), застосування правил міжнародного договору (ст. 5), а також права іноземних осіб та осіб без громадянства (ст. 6). 
На розвиток законодавства України про авторське право та суміжні права, виконання міжнародних зобов'язань України щодо захисту інтересів осіб, які мають ці права, захист прав та інтересів осіб, які займаються розповсюдженням примірників об'єктів авторського права і суміжних прав, та споживачів спрямований Закон України від 23 березня 2000 р. «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп'ютерних програм, баз даних»- у редакції від 10 липня 2003 р. 
Праву інтелектуальної власності присвячена ст. 9 Основ за-конодавства про культуру від 14 лютого 1992 р. Авторське право телерадіоорганізацій визначене в ст. 36 Закону України від 21 грудня 1993 р. «Про телебачення і радіомовлення». Дотримання норм авторського права є обов'язком видавців згідно із Законом України від 5 червня 1997 р. «Про видавничу справу». Відповідно до Закону України від 7 жовтня 1997 р. «Про професійних творчих працівників і творчі спілки» держава гарантує профе¬сійний і соціальний захист членам творчих спілок, захист їхніх авторських прав. Відносини, що виникають у процесі виробництва і використання фільму як об'єкта авторського права, регулює Закон України від 13 січня 1998 р. «Про кінематографію». Авторському праву на твори архітектури присвячено розділ IV Закону України від 20 травня 1998 р. «Про архітектурну діяльність». 
Закон України «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі» складається з 10 розділів . 
Розділ І «Загальні положення» містить визначення термінів (ст. 1), а також характеристику законодавства України про охорону прав на винаходи (корисні моделі) (ст. 2), повноважень Установи в галузі охорони прав на винаходи (корисні моделі) (ст. 3), міжнародних договорів (ст. 4), прав іноземних осіб та осіб без громадянства (ст. 5). 
Розділ II «Правова охорона винаходів (корисних моделей)» містить положення про умови надання правової охорони (ст. 6) та умови патентоздатності винаходу (корисної моделі) (ст. 7). 
Розділ III «Право на одержання патенту» охоплює права винахідника (ст. 8), роботодавця (ст. 9), правонаступника (ст. 10), першого заявника (ст. 11). 
Розділ IV «Порядок одержання патенту», найбільший за обсягом (статті 12-27), містить детальні положення про заявку (ст. 12), дату подання заявки (ст. 13), міжнародну заявку (ст. 14), пріори-тет (ст. 15), експертизу заявки (ст. 16), відкликання заявки (ст. 17), перетворення заявки (ст. 18), конфіденційність заявки (ст. 19), тимчасову правову охорону (ст. 21), реєстрацію патенту (ст. 22), публікації про видачу патенту (ст. 23), оскарження рішення за заявкою (ст. 24), видачу патенту (ст. 25), перетворення деклараційного патенту (ст. 26), розсекречування секретного винаходу (корисної моделі) (ст. 27). 
Розділ V «Права та обов'язки, що випливають з патенту» присвячений правам і обов'язкам, що випливають з патенту (статті 28 і 29), примусовому відчуженню прав на винахід (корисну модель) (ст. З0), діям, які не визнають порушенням прав (ст. 31). Розділ VI «Припинення дії патенту та визнання його недійсним» регламентує процедуру припинення дії патенту (ст. 32), визнання патенту недійсним (ст. 33). 
Розділ VII «Захист прав» стосується випадків порушення прав володільця патенту (ст. 34), способів захисту прав (ст. 35). Розділі VIII «Заключні положення» містить статті, присвячені державному миту і зборам, патентуванню винаходу (корисної моделі) в іноземній державі (ст. 37), державному стимулюванню створення та використання винаходів (корисних моделей) (ст. 38). Окремі розділи присвячені перехідним положенням (розділ IX) та прикінцевим положенням (розділ X). 
Закон України «Про охорону прав на промислові зразки» має таку саму структуру, що й Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», тому що їхні об'єкти мають багато спільного з погляду охорони прав на них. Недаремно в літературі можна зустріти пропозицію прийняти один Закон України «Про охорону прав інтелектуальної власності на винаходи, корисні моделі, промислові зразки» . В Україні формується механізм правового регулювання відносин, пов'язаних із комерційними найменуваннями. Глава 43 ЦК присвячена праву інтелектуальної власності на комерційне найменування (статті 489—491). 
Відповідно до ст. 489 ЦК правову охорону надають комерційному найменуванню, якщо воно допомагає вирізнити певну особу з-поміж інших та не вводить в оману споживачів щодо її справжньої діяльності. 
Право інтелектуальної власності на комерційне найменування є чинним з моменту першого використання цього найменування та охороняється без обов'язкового подання заявки на нього чи реєстрації, а також незалежно від того, є чи не є комерційне найменування частиною торговельної марки. 
Відомості про комерційне найменування можуть бути внесені до реєстрів, порядок ведення яких встановлює закон. Особи можуть мати однакові комерційні найменування, якщо це не вводить в оману споживачів щодо товарів, які вони виробляють та (або) реалізують, а також послуг, які вони надають. 
Згідно зі ст. 490 ЦК майновими правами інтелектуальної власності на комерційне найменування є:

• право на використання комерційного найменування;
• право перешкоджати іншим особам неправомірно використовувати комерційне найменування, у тому числі забороняти таке використання;
• інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Майнові права інтелектуальної  власності на комерційне найменування передають іншій особі лише разом  із цілісним майновим комплексом особи, якій ці права належать, або з  його відпо¬відною частиною. Як визначає ст. 491 ЦК, чинність майнових прав інтелектуальної власності на комерційне найменування припиняється в разі ліквідації юридичної особи та на інших підставах, встановлених законом.

Систему законодавства України  про торговельні марки становлять:

• глава 44 «Право інтелектуальної власності на торговельну марку» (статті 492—500) ЦК;
• Закон України від 15 грудня 1993 р. за № 3690-ХП «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» з наступними змінами та доповненнями;
• інші інструкції та положення.

ЦК стосується поняття  торговельної марки (ст. 492), суб'єктів  права на торговельну марку (ст. 493), засвідчення права на торговельну  марку (ст. 494), майнових прав на торговельну  марку (ст. 495), строку чинності майнових прав на торговельну марку (ст. 496), дострокового припинення чинності майнових прав на торговельну марку (ст. 497), відновлення  чинності достроково припинених виключних  майнових прав на торговельну марку (ст. 498), визнання прав на торговельну марку недійсними (ст. 499), права попереднього користувача на торговельну марку (ст. 500). 
Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» регулює відносини, що виникають у зв'язку з набуттям і здійсненням права власності на знаки для товарів і послуг в Україні. 
В цілому система законодавства України у сфері інтелектуальної власності є досить наповнена, та враховує світовий досвід. Однак більшість Законів у Верховній Раді України з 2004 року не були переглянуті, і доопрацьовані з урахуванням тенденції до інтеграції України до ЄС.

2. Визначення сутності термінів

Основним нормативно-правовим актом, що визначає правові, організаційні  та фінансові засади функціонування та розвитку науково-технічної сфери, створює умови для наукової і  науково-технічної діяльності, забезпечення потреб суспільства та держави у  технологічному розвитку є Закон  України "Про наукову і науково-технічну діяльність" від 13.12.1991 року 1977 (із змінами) (далі — Закон). У преамбулі цього Закону закріплено, що "розвиток науки і техніки є визначальним фактором прогресу суспільства, підвищення добробуту його членів, їх духовного та інтелектуального зростання. Цим зумовлена необхідність пріоритетної державної підтримки розвитку науки як джерела економічного зростання і невід'ємної складової національної культури та освіти, створення умов для реалізації інтелектуального потенціалу громадян у сфері наукової і науково-технічної діяльності, цілеспрямованої політики у забезпеченні використання досягнень вітчизняної та світової науки і техніки для задоволення соціальних, економічних, культурних та інших потреб".

Крім Закону зазначена сфера  пра​вовідносин регулюється, зокрема, такими нормативно-правовими, як Цивільний  кодекс України (далі — ЦКУ), Господарський  кодекс Ук​раїни (далі — ГКУ), постановами  Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку формування і виконання замовлення на проведен​ня наукових досліджень і розробок, проектних та конструкторських робіт за рахунок коштів державного бю​джету" від 25 серпня 2004 р. (із змінами), "Про державну реєстрацію науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт і дисертацій" від 31 березня 1992 р. , "Про затвердження Положення про порядок визначення на​укових об'єктів, що становлять національне надбання" від 18 люто​го 1997 р., "Про затвердження Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави" від 27 листопада 1998 р. (із змінами), "Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися бюджетними науковими установами" від 28 липня 2003 р. , "Про затвердження Положення про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти" від 17 жовтня 2008 р. (із змінами), наказами: Міністерства освіти і науки України "Про затвердження Порядку державної реєстрації та обліку відкритих науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт і дисертацій" від 25 грудня 2001 р. , Міністерства освіти і науки України, Міністерства фінансів України та Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України "Про затвердження Порядку та умов надання платних послуг бюджетними науковими установами" від 01.12.2003 р. , Державного комітету статистики України "Про затвердження інструкцій щодо заповнення форм державних статистичних спостережень зі статистики науки та інновацій" від 20 серпня 2007 р. , Державним стандартом України ДСТУ 3973-2000 Система розроблення та поставлення продукції на виробництво; Правилами виконання науково-дослідних робіт. Загальними положеннями (далі — ДСТУ 3973-2000), Державним стандартом України ДСТУ 3974-2000 Система розроблення та поставлення продукції на виробництво; Правилами виконання дослідно-конструкторських робіт. Загальними положеннями (далі — ДСТУ 3974-2000) тощо.

У зазначених нормативно-правових актах  застосовується велика кі​лькість спеціальних  термінів, зокрема, терміни: "наукова  діяльність", "науково-технічна діяльність", "наукові дослідження", "фундаментальні наукові дослідження", "пошукові наукові дослідження", "прикладні наукові дослідження", "наукова робота", "науковий результат", "науково-прикладний результат" тощо. Розділом 5 ДСТУ 3973-2000 визначено місце, роль і основні завдання науково-дослідної роботи (далі — НДР). Відповідно до цього стандарту НДР є складовою частиною єдиного інноваційного процесу "наука – техніка – виробництво" і його початковою стадією.

До НДР належать фундаментальні, пошукові та прикладні дослідження.

Основними завданнями, що виз​начають  зміст і характер НДР, є створення наукових та науково-технічних обґрунтувань на базі ефективних досліджень для прийняття рішення стосовно:

• використання наукових та науково-експериментальних досягнень під час створення нової продукції чи модернізації тієї, що вже існує;
• виконання наступних дослідно-конструкторських (дослідно-технологічних) робіт;
• розроблення стандартів, проектів настановчих, нормативних, прогнозно-аналітичних документів;
• доцільності виконання подальших досліджень і розробок чи їх припинення як таких, що не мають перспективи.

Що стосується місця, ролі і основних завдань дослідно-конструкторських та технологічних робіт (далі — ДКТР), то їх визначення надано у розділі 5 ДСТУ 3974-2000.

У цьому розділі зазначено, що ДКТР, як і НДР є частиною єдиного  інноваційного процесу "наука  — техніка — виробництво". Під час виконання ДКТР реалізуються результати НДР або набуті знання і досвід у технічній документації для створення дослідних зразків продукції, що передують її серійному виробництву.

Основним завданням ДКТР є розроблення  нової науково-технічної продукції  і модернізація тієї, що вже існує, а також технології її виробництва.

До ДКТР належать роботи з роз​роблення технічної документації і технології виготовлення зразків (дослідних партій):

• виробів нової техніки, приладів, апаратури і технологічних засобів, машин, систем, комплексів, речовин, нових матеріалів та обладнання для їх виробництва;
• автоматизованих систем;
• програм та програмних продуктів для обчислювальних ма​шин, систем і комплексів;
• модернізація техніки, приладів і апаратури, які існують, із ме​тою підвищення їхніх функціо​нальних показників і властивос​тей, зокрема, продуктивності, якості та експлуатаційної надій​ності. НДР та ДКТР виконують згідно з договором (контрактом) між замов​ником та виконавцем, за ініціати​вою виконавця або за умовами кон​курсу відповідно до положення про нього. За відсутності замовника НДР чи ДКТР є ініціативними.

Основним видом договору, що укладається  між учасниками наукової та науково-технічної  діяльності, є договір на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт (далі — Договір НДДКР), вимоги до якого визначені главою 62 ЦКУ.

Так, відповідно до ст. 892 ЦКУ за Договором НДДКР підрядник (виконавець) зобов'язується провести за завданням замовника наукові дослідження, розробити зразок нового виробу та конструкторську документацію на нього, нову технологію тощо, а замовник зобов'язується прийняти виконану роботу та оплатити її. Як зазначено у науково-практичному коментарі до вищенаведеної статті ЦКУ "договори на виконання науково-дослідних робіт (НДР); дослідно-конструкторських та технологічних робіт (ДКТР) є самостійними видами договорів, які у сукупності складають єдиний до​говірний тип з опосередкування відносин у сфері створення та передання наукових досліджень." Крім ЦКУ зазначені договірні відносини регулюються також ст. 331 ГКУ. Зазначена стаття ГКУ стосується договору на створення і передачу науково-технічної продукції. Не зважаючи на різні назви цих договорів, аналіз змісту цієї статті свідчить, що нею також регулюються суспільні відносини, пов'язані з виконанням науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт. Зокрема, згідно із ст. 331 ГКУ за договором на створення і передання науково-технічної продукції одна сторона (виконавець) зобов'язує​ться виконати зумовлені завданням другої сторони (замовника) науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, а замовник зобов'я​зується прийняти виконані роботи (продукцію) і оплатити їх. Крім того, це підтверджується визначенням науково-технічної продукції, що надається у ч. 3 цієї статті ГКУ.

Розділ 2. Аналіз

2.1. Закони та договори виконання науково-дослідних робіт (НДР) та дослідно-конструкторських та технологічних робіт (ДКТР)

Незважаючи на закріплення пра​вових  норм, присвячених даним договорам  в єдиній 62 главі ЦКУ, фактично Кодексом регулюється два самостійні, хоча й тісно взаємопов'язаних договори: договір на виконання НДР та договір на виконання ДКТР. Враховуючи відмінності місця, ролі і основних завдань НДР та ДКТР, які були наведені вище, у ЦКУ прослідковуються декілька суттєвих відмінностей у регулюванні правовідносин, що виникають підчас укладання договорів на виконання НДР та ДКТР. Вони полягають, зокрема, у особливостях предмета кожного з договорів та оплати праці виконавця у зв'язку з неможливістю досягнення результату робіт. Предметом договору на виконання НДР є, насамперед, наукова діяльність, тобто інтелектуальна діяльність, спрямована на одержання і використання нових знань, що виражається у фундаментальних чи при​кладних наукових дослідженнях. Результатами НДР можуть бути нові технічні рішення у відповідній сфері науки і техніки, винаходи та інші результати інтелектуальної діяльності, що характеризуються достатньо високим рівнем творчості. Як вірно зазначає В.Г. Олюх (автор коментаря 62 глави ЦКУ, зокрема, статті 892), "вони можуть бути як очікуваними, так і прямо протилежними тим, на які розраховував замовник".