Цивільно-правовий договір

У зв'язку з викладеним постає також питання про те, чи припиняється у зв'язку з припиненням чинності договору саме зобов'язання як правовідношення, за яким боржник зобов'язаний вчинити на користь кредитора певну дію (утриматися від певної дії), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Знову ж таки ні законодавство, ні цивілістична наука на таке питання відповіді не дають. У цьому аспекті важливим може виявитися зміст ч. 4 ст. 631 ЦК, згідно з якою закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. Зміст наведеної норми дає підстави для цілком логічного висновку про те, що незважаючи на припинення чинності договору кредитор у разі порушення його прав має право на застосування до сторони-порушника мір цивільно-правової відповідальності. Іншими словами, з припиненням чинності договору певні правові зв'язки в контексті положень ч. 4 ст. 631 ЦК мають зберігатися. Наприклад, у разі невиконання підрядником виготовлення речі в обумовлений договором строк, він не звільняється перед замовником від обов'язку виконання договірного обов'язку в натурі. Доречно при цьому зауважити, що не виникає подібних проблем у визначенні моментів закінчення строку договору та його припинення і застосування вищезазначених правових наслідків лише тоді, коли зобов'язання виконується належним чином в строк дії договору.

Важливо у цій проблемі і те, що зі спливом чинності договору, який не одержав свого завершення шляхом виконання його умов, хоч і припиняється дія самого договору, якщо сторони його не пролонгували, але продовжується функціонування зобов'язального правовідношення лише у частині невиконаних обов'язків.

За загальним правилом, передбаченим ст. 599 ЦК, зобов'язання припиняються виконанням, проведеним належним чином. Із змісту наведеної статті вбачається, що за таких обставин момент виконання і припинення договірного зобов'язання збігаються.

Стаття 531 ЦК передбачає можливість дострокового виконання зобов'язання боржником, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Думається, що у разі прийняття кредитором достроково виконаного повною мірою припиняється договірне зобов'язання в момент дострокового виконання зобов'язання.

Все викладене дає також можливість вважати, що з припиненням чинності договору не завжди зникають правові зв'язки між суб'єктами договірного зобов'язального правовідношення. Певна частина цих зв'язків може зберігатися, зокрема, щодо невиконаних обов'язків або щодо правозахисник відносин у межах встановлених законом строків позовної давності.

 

Підставами припинення можуть слугувати різноманітні юридичні факти, які передбачаються цивільним законодавством. Так, у новому ЦК України передбачені такі підстави припинення зобов'язань:

1) припинення зобов'язання  виконанням (така підстава передбачена  також в ст. 216 ЦК УРСР);

2) припинення зобов'язання  передаванням відступного (така  підстава в ЦК УРСР не передбачалася);

3) припинення зобов'язання  зарахуванням (така підстава передбачалася  також в ст. 217 ЦК УРСР);

4) припинення зобов'язання  шляхом зарахування у разі  заміни кредитора (така підстава  в ЦК УРСР не передбачалася);

5) припинення зобов'язання  за домовленістю сторін, у тому  числі шляхом новації (така підстава  передбачалася також в ст. 220 ЦК  УРСР);

6) припинення зобов'язання  прощенням боргу (така підстава  в ЦК УРСР не передбачалася);

7) припинення зобов'язання  поєднанням боржника і кредитора  в одній особі (така підстава  також передбачалася в ст. 219 ЦК  УРСР);

8) припинення зобов'язання  смертю фізичної особи (така підстава  також передбачалася в ст. 223 ЦК  УРСР);

9) припинення зобов'язання  неможливістю його виконання (така  підстава також передбачалася  в ст. 222 ЦК УРСР);

10) припинення зобов'язання  ліквідацією юридичної особи (така  підстава також передбачалася  в ст. 203 ЦК УРСР).

 

Усі перераховані підстави припинення зобов'язання являють собою водночас і підстави припинення договору.

Доречно нагадати, що за ст. 221 ЦК УРСР можливе було припинення зобов'язання або його зміна внаслідок зміни плану. У новому ЦК України така підстава відсутня, очевидно, з огляду на заміну планової системи господарювання на ринкову економіку. Однак, на наш погляд, розробники нового ЦК передчасно відмовилися від такої підстави припинення зобов'язань, зокрема тих, які виникають на підставі державного замовлення, а відтак вона має бути відновлена у ЦК України.

Не можна обійти увагою і той факт, що у Господарському кодексі України також певним чином врегульовані відносини, пов'язані з припиненням господарських зобов'язань (статті 202-207). Так, у ГК передбачено, що господарське зобов'язання припиняється: 1) виконанням, проведеним належним чином; 2) зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання; 3) у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі; 4) за згодою сторін; 5) через неможливість виконання; 6) через неможливість виконання у разі ліквідації суб'єкта господарювання, якщо не допускається правонаступництво за цим зобов'язанням; 7) розірвання господарського зобов'язання. Усі перераховані підстави припинення господарського зобов'язання співпадають з підставами припинення цивільних зобов'язань, але норми про них в ГК України сформульовані своєрідно і юридично не завжди коректно. Однак несподіваною новелою стали положення ст. 202 і ст. 207 ГК в тій їх частині, де стверджується, що господарське зобов'язання припиняється також у разі визнання судом господарського зобов'язання недійсним. Така норма фактично вступає в суперечність з правовими засадами недійсності угод (за новим ЦК - правочинів), адже відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, а відповідно до ч. 1 ст. 236 нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Тобто за недійсним правочином не може існувати зобов'язання взагалі, а відтак не може вестися мова і про припинення того, чого не існує.

 

Нарешті, статті 608 та 609 ЦК України передбачають припинення зобов'язання смертю фізичної особи та ліквідацією юридичної особи.

Так, зобов'язання припиняється смертю божника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою і смертю кредитора, якщо воно є нерозривно пов'язаним з особою кредитора (ст. 608 ЦК). Іншими словами, зобов'язання не може припинятися зі смертю фізичної особи-боржника, якщо воно безпосередньо не пов'язано з його особою, а відтак може бути виконане іншою особою. Зобов'язання не може припинятися зі смертю кредитора, якщо воно не пов'язане з особою кредитора.

Лаконічною є також норма ст. 609 ЦК України, згідно з якою зобов'язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов'язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов'язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю.

Наведений зміст статей 608, 609 ЦК України не дає повного уявлення про усі можливі конкретні випадки припинення зобов'язань за передбаченими в них підставами. Натомість ця прогалина певною мірою заповнюється нормами ЦК України, що регулюють окремі види договірних зобов'язань.

 

Такими, зокрема, є статті, в яких передбачається припинення зобов'язання внаслідок:

а) смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи, які були користувачами майна за договором позички (ст. 835 ЦК);

б) смерті фізичної особи-наймача та у разі ліквідації юридичної особи-наймача або наймодавця (ст. 781 ЦК);

в) смерті відчужувача майна за договором довічного утримання (ст. 755 ЦК);

г) смерті довірителя або повіреного за договором доручення (ст. 1008 ЦК);

г) смерті комісіонера за договором комісії (ст. 1027 ЦК);

д) смерті вигодонабувача за договором управління майном (ст. 1044 ЦК);

с) смерті учасника договору простого товариства, який був кредитором за цим договором (ст. 1141 ЦК).

 

Аналіз змісту перерахованих статей дає підстави стверджувати, що в них лише фіксується факт припинення зобов'язання внаслідок смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи, але фактично ніяким чином не визначають конкретних правових наслідків такого припинення зобов'язання. Тому дія норм зазначених статей безумовно не може бути визнана ефективною, яку можна підвищити шляхом внесення істотних змін до норм, що регулюють припинення зобов'язань. На жаль, в цивілістичній науці відсутні істотні наукові дослідження. Як на наш погляд, для вирішення цих проблем необхідно провести спеціальні наукові дослідження.

Нарешті, необхідно зазначити, що крім перерахованих у ЦК України підстав припинення зобов'язань, окремими законодавчими актами також можуть бути передбачені підстави припинення зобов'язань, у тому числі договірних.