Цивільно-правові зобов`язання

1.Цивільно-правові зобов`язання.

Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов´язанням є правовід-ношення, в якому одна сторона (боржник) зобов´язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії; а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов´язку.

     Суб´єктами в зобов´язанні виступають його учасники, яких законодавець називає кредитором і боржником. Це можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. До того ж, у зобов´язанні можуть брати участь і ті особи, які не є сторонами. їх називають треті особи. За загальним правилом, зобов´язання не створює обов´язків для третіх осіб, за винятком випадків, коли це передбачено домовленістю сторін.

Кредитор - це особа, яка має право вимагати або виконання певної дії, або утримання від вчинення певних дій. Ця особа довіряє своєму контрагенту, кредитує його довірою, тому і називається «кредитором».

Боржник - протилежна кредиторові сторона в зобов´язанні. Він повинен вчинити певні дії або утримуватися від них. Ця особа має борг перед кредитором, тому її називають «боржником». Кредитора, зазвичай, називають активною стороною в зобов´язанні, а боржника - пасивною стороною. У деяких зобов´язальних правовідносинах одна сторона виступає виключно в ролі кредитора, а інша - боржника.

Підставами виникнення зобов´язань є юридичні факти. Сам закон не є підставою виникнення зобов´язань, він лише зазначає, з яких юридичних фактів вони виникають. Зобов´язання можуть виникати на підставі одного юридичного факту чи декількох.

Відповідно до ч. 2 ст. 509 ЦК України зобов´язання виникають з підстав, передбачених ст. 11 цього Кодексу. Тому, виходячи з норм чинного законодавства та сучасної практики, можна визначити перелік обставин, за яких виникають зобов´язання, а саме:

1)  із правочинів (у  тому числі договорів), як передбачених  законом, так і не передбачених  законом, але таких, що не суперечать йому;

2)  з актів органів  державної влади або органів  місцевого самоврядування;

3)  внаслідок створення  творів науки, літератури, мистецтва, а також винаходів та інших  результатів творчої, інтелектуальної діяльності;

4)  внаслідок заподіяння  шкоди іншій особі, а також  придбання або збереження майна  за рахунок іншої особи без  достатніх підстав;

5)  внаслідок інших  дій громадян та організацій;

6)  внаслідок подій, з  якими закон пов´язує настання цивільно-правових наслідків.

2.Припинення зобов`язання

Під припиненням зобов'язання слід розуміти припинення існування прав та обов'язків його учасників, які становлять зміст зобов'язання.

 При припиненні зобов'язання  перестає існувати, і його учасників (контрагентів) більше не пов'язують  ті права та обов'язки, які раніше  з нього випливали. Це означає, що кредитор більше не має  права пред'являти до боржника  будь-які вимоги виходячи із  даного зобов'язання, сторони не  можуть переуступити свої права  та обов'язки у встановленому порядку третім особам і т. д.

 Зобов'язання може  бути припинено не тільки тоді, коли його мета досягнута, тобто  при виконанні зобов'язання, а  й тоді, коли ця мета не досягнута. Наприклад, у зв'язку з неможливістю виконання, при прощенні боргу.

 Для припинення зобов'язання  необхідна наявність певної підстави  — юридичного факту, з настанням  якого закон або договір пов'язують припинення зобов'язання.

 Припиненню зобов'язань  присвячена глава 19 ЦК України. Вона  містить загальні способи припинення  зобов'язань: виконання, зарахування, збіг  боржника і кредитора в одній  особі, угода сторін, зміна плану, неможливість виконання, смерть  громадянина або ліквідація юридичної  особи. Деякі підстави передбачені  в інших главах ЦК України, що регулюють окремі види зобов'язань (статті 231, 234, 259 та ін. ЦК).

 Одні правоприпиняючі факти виникають з волі учасників зобов'язання, причому, як правило, задовольняючи майновий інтерес кредитора. До них належать: належне виконання, зарахування, угода сторін. Інші припиняють зобов'язання незалежно від волі учасників і стадії його виконання: смерть громадянина, що є учасником зобов'язання особистого характеру, ліквідація юридичної особи — учасника зобов'язання, збіг боржника і кредитора в одній особі, неможливість виконання.

 Крім наведеної класифікації, способи припинення зобов'язань  поділяють на: підстави, характерні  для всіх зобов'язань, і підстави, характерні для окремих видів  зобов'язань; підстави, що є угодами, і підстави, що не є угодами; підстави, для яких необхідна  згода обох сторін зобов'язання, і підстави, для яких досить  бажання однієї сторони, та ін.

1) Серед способів припинення зобов'язань з волі сторін належне місце займає виконання зобов'язань (ст. 216 ЦК).

 Виконання зобов'язання  є нормальним способом припинення  зобов'язання, досягненням мети, заради якої воно створювалося.

 Але припинення зобов'язання  може бути обумовлено не будь-яким, а належним його виконанням.

 Вимоги, що визначають  належне виконання зобов'язань, містяться  в законах, договорах, а за їх  відсутності — у вимогах, що  звичайно ставляться (ст. 161 ЦК).

2) Зарахування. З волі сторін зобов'язання припиняються шляхом зарахування зустрічної вимоги (статті 217 і 218 ЦК).

 Зарахування — це  такий спосіб припинення зобов'язання, при якому погашаються зустрічні  однорідні вимоги, строк виконання  яких настав або строк яких  не зазначений чи визначений  моментом витребування. Перша умова: вимоги сторін мають бути зустрічні, тобто такі, які випливають з двох різних зобов'язань між двома особами, де кредитор одного зобов'язання є боржником іншого. Те саме повинно бути і з боржником.

 Друга умова: вимоги мають бути однорідні, тобто в обох зобов'язаннях повинні бути речі одного роду. Можна зарахувати грошовий борг проти грошового, але не можна, наприклад, утримувати чужу річ за грошовий борг власника цієї речі. Частіше за все зарахуванням погашаються зустрічні грошові вимоги.

 Третя умова: необхідно, щоб за обома вимогами настав уже строк виконання, оскільки не можна пред'явити до зарахування вимоги за таким зобов'язанням, яке не підлягає виконанню. До зарахування може бути пред'явлена і вимога, строк якої не вказано або яка підлягає виконанню за першою вимогою кредитора.

Відповідно до ст. 218 ЦК України не допускається зарахування таких вимог.

1) за якими минув строк позовної давності;

2) про відшкодування шкоди, зумовленої ушкодженням здоров'я  або заподіянням смерті;

3) про довічне утримання;

4) в інших випадках, передбачених  законом. Угода сторін. Відповідно  до ст. 220 ЦК У країни зобов'язання  може припинятися угодою сторін. Вона може мати місце, копи  сторони не приступили до виконання  зобов'язання або виконали його  частково. Зарахування є односторонньою угодою, для нього достатньо заяви однієї сторони.

3) Новація. Виходячи із змісту ч. 1 ст. 220 ЦК У країни, новація — це угода про заміну Жадного зобов'язання іншим між тими самими особами.

 Пункт 2 ст. 652 проекту  ЦК України уточнює, що сторони, укладаючи угоду про заміну  первісного зобов'язання, що існувало  між ними, іншим зобов'язанням, повинні  передбачити заміну предмета  чи способу виконання1.

У практиці використовується поняття пролонгацій (продовження) договірних відносин учасників на новий строк, що також не визнається новацією. Новація не допускається щодо аліментних зобов'язань, зобов'язань стосовно відшкодування заподіяної життю або здоров'ю фізичної особи шкоди, в інших випадках, передбачених законом.

4)Відступне (ст. 648 проекту ЦК). За згодою сторін зобов'язання може бути припинене наданням замість виконання відступного (сплатою грошей, переданням майна тощо).

 Надання відступного  як спосіб припинення зобов'язання  може мати місце як при виникненні  зобов'язання, так і в процесі його виконання.

 Оформляється відступне  договором, в якому вказуються  розмір відступного, порядок і  строк його надання. Стосовно  форми відступного діють загальні  правила про форму угод. Форма  надання відступного може бути  різною: передача грошей, майна, виконання  робіт, надання послуг та ін.

5) Прощення боргу. Зобов'язання припиняється звільненням кредитором боржника від його обов'язків, якщо це не порушує прав інших осіб щодо майна кредитора (ст. 653 проекту ЦК). Враховуючи те, що для прощення боргу необхідна згода боржника, цей спосіб припинення зобов'язань іноді прирівнюють до договору дарування. За загальним правилом, не допускається одностороння відмова від виконання зобов'язання (ст. 162 ЦК) Проте у деяких випадках, передбачених законом, зобов'язання може припинятися за волевиявленням однієї із сторін. Право на одностороннє припинення зобов'язання, як правило, зумовлене порушенням іншою стороною своїх обов'язків.

6) Неможливість виконання зобов'язання. Закон не визначає поняття "неможливість виконання зобов'язання". Під ним слід розуміти неможливість для боржника через різні причини здійснити передбачені зобов'язанням дії, спрямовані на його виконання.Розрізняють випадкову і винну неможливість виконання.При випадковій неможливості виконання зобов'язання припиняється, і боржник не несе відповідальності за його невиконання.Випадкова неможливість може бути зумовлена як непереборною силою, так і будь-якою іншою обставиною, настання якої боржник не міг і не повинен був передбачити.

При винній неможливості виконання зобов'язання не припиняється, а лише змінюється, оскільки для винної сторони обов'язок виконання трансформується в обов'язок відшкодувати завдані контрагентові збитки, сплатити неустойку і т. д. Коли предмет зобов'язання визначений індивідуальними ознаками, його знищення спричинює неможливість виконання, і зобов'язання припиняється. Родові речі є речами замінними і доти, доки їх заміна для боржника можлива, зобов'язання продовжує існувати.

7) Припинення зобов'язання смертю громадянина або ліквідацією юридичної особи. Як правило, смерть громадянина — кредитора чи боржника — не тягне за собою припинення зобов'язання, оскільки майнові права та обов'язки, які становлять його зміст, переходять у випадку смерті кредитора чи боржника до їх спадкоємців. Зобов'язання не припиняється, а внаслідок спадкового правонаступництва відбувається заміна осіб у зобов'язанні. Зобов'язання, виконання яких має особистий характер, не можуть бути предметом спадкування і припиняються смертю того учасника, з особою якого вони пов'язані. Відповідно до ч. 1 ст. 223 ЦК України зобов'язання припиняється смертю боржника, якщо виконання не може бути проведено без особистої участі боржника. Зобов'язання також припиняється смертю кредитора, якщо виконання проводиться особисто для кредитора.

Відповідальність за невиконання:

1. Залежно від виду  порушення договору, договірну відповідальність  можна поділити на відповідальність за невиконання і відповідальність за неналежне виконання зобов'язань. У першому випадку йдеться про протиправну бездіяльність; у другому - про протиправну дію, яка виражається у недотриманні умов щодо належного виконання договору. Як показує вивчення практики вирішення спорів про неналежне виконання договорів за участю громадян, часто неналежне виконання договору пов'язане з недотриманням вимог про предмет договору і про строк його виконання. Крім того, в низці випадків має місце виконання зобов'язання неналежній особі. Однак найчастіше відповідальність за неналежне виконання зобов'язань пов'язана з простроченням виконання договору. Наслідки прострочення боржника передбачені ст. 612 ЦК, кредитора - ст. 613 ЦК. Відповідно до ст. 612 боржник, що прострочив виконання, відповідає перед кредитором за збитки, заподіяні простроченням, і за випадкову неможливість виконання, що настала після прострочення.Якщо внаслідок прострочення боржника виконання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.Боржник не вважається таким, що прострочив, якщо зобов'язання не може бути виконане внаслідок прострочення кредитора.

2. Залежно від розподілу  відповідальності між кількома  боржниками в зобов'язаннях з  множинністю осіб розрізняють  часткову, солідарну та субсидіарну  відповідальність.

Частковою у цивільному праві визнається відповідальність, яка покладається на 2 чи більше осіб, кожна з яких відповідає перед кредитором в рівних частинах, якщо інше не встановлене законом або договором.

Часткова відповідальність є у цивільному праві загальним правилом, що випливає зі ст. 541 ЦК, яка передбачає, що солідарні обов'язки (а отже, - і солідарна відповідальність) виникають, якщо вони передбачені договором або встановлені законом, зокрема, при неподільності предмета зобов'язання.

Таким чином, солідарна відповідальність, тобто така, де кредитор має прано вимагати від будь-якого з боржників виконання обов'язку в повному обсязі, так само як і санкції до кожного з боржників можуть бути застосовані у повному обсязі, має бути прямо передбачена законом або договором. При цьому в договорі вона має бути виражена у ясній формі.

Основною відповідальністю в цивільному праві визнається відповідальність боржника, що виникає на підставі загальних приписів закону. Це є загальним правилом відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язань. Разом з тим для повнішого захисту інтересів кредитора іноді встановлюється додаткова (субсидіарна) відповідальність, яка характеризується тим, що вона: